Батькова школа

Кажуть, діти до шести років розмовляють з ангелом-хоронителем. Любіть своїх дітей, але й привчайте їх до обов’язків, аби вони розуміли, що людям нічого просто так не падає з неба. Мій тато любив казати, що дитину треба любити лише тоді, коли вона спить. Це — велика мудрість. Мене батько лише один раз у житті вдарив, сказавши: «Нікого не силуй на горівку». Я цей наказ проніс через усе життя. Тож наука була дуже предметною. Колись я йшов попри сусідський сад і без дозволу назбирав грушок. Тато на це сказав: «Віднеси туди, звідки взяв, і щоб більше такого не робив». От і вся наука. Після того я ніколи нічого не брав без згоди власника.

Якось ми з татом йшли селом. Я роззирався по сусідських вікнах. Тато на те: «Ти щось там забув? Дивись ліпше під ноги…» Іншого разу ми зайшли до когось в гості, а мені все цікаво, роззираюся по хаті, і тато знову зробив мені зауваження. Я донині, побувавши в гостях, не повім, що там в хаті є.

Сила молитви

Пригадую, тато пізно повернувся з поля (а мав його понад чотири гектари) до хати й одразу до мами: «Хлопці молилися?» А мама на те: «Та вони прийшли такі перемучені». – «Ану буди!» І мама будила. Досі пам’ятаю ту картинку: сонний, клюю носом, мама мене підтримує, але я із двома братами промовляю слова молитви. Дотепер для мене це – обов’язок.

З молитвою варто йти усе своє життя. Наші біди беруть початок з нашого безвір’я. Я відмолюю п’ять вервиць вранці і дві увечері. А колись сам дивився на це аж з острахом… Поки одна людина, з якою ми ходили до церкви, не подарувала мені вервицю. Я запитував священика, якого дуже поважаю: а скільки вервиць на день треба промовляти? Значення не має, скільки, відповів він, головне – молитва має бути щира, йти з глибини душі…

Життєва потреба

Молитва без праведних вчинків мертва. Одним із них для мене стало офірування на богоугодні справи – будівництво храмів, для українських бійців на Донбасі, лікування фронтовиків, самотніх і бідних… Відчуваю душевну насолоду, виділяючи на це зі своєї пенсії половину грошей. За добрий десяток років це багато тисяч гривень. А сам завдяки невибагливому способу життя задовольняюся мінімумом від того, що потрібно для прожиття. Свого часу зібрав трохи грошей і поставив їх на банківський депозит, тож нині відсотки з них і допомагають мені вижити.

Про це відомо лише двом людям, але й у них спостерігав подив. Бо знають мене як вельми ощадливу щодо себе людину, а тут такі гроші – на потреби незнаним людям. Багатьом не вірилося, що нині, в такий складний час, ще хтось може ділитися з ближніми ледь не останнім.

Святий Миколай дав приклад: пожертви треба робити таємно. І я цього правила дотримуюся. Але мене дивує інше: з десятків людей, яким я допоміг, лише двоє поцікавилися, хто їхній благодійник. Від того стає аж якось не по собі, хоч і робив я це не для похвальби. Вважаю, людині, яка отримала неочікувану допомогу, не завадило б для свого ж блага помолитися за свого офіродавця…

Вважаю вагомим пожертвування десятків тисяч гривень на побудову патріаршого собору УГКЦ у Києві. Навіть високий достойник Церкви був зворушений. Це найбільша подяка, коли таке робиш за покликом душі. Доброчинність стала моєю життєвою потребою…

Знаю одну щемливу повчальну історію про знайоме мені подружжя з Прикарпаття, яке на місці з’яви Богоматері звело храм, а потім там постав монастир. Почали вони з малого, а згодом пожертви поплили звідусіль, навіть із закордону. Бо ініціатори цієї богоугодної справи здалися на волю Божу…

Зазвичай вважають, що офіродавці – багаті люди. Але життя показує, що якраз багачі не є особливо щедрі. Де багатство, там, як правило, нема глибокої віри. Здебільшого пожертви дають люди середнього достатку, а часом і ті, хто на межі бідності. Я належу радше до останніх. Це справді нелегко робити — щоб офірувати, доводиться заощаджувати на собі. Але, передавши гроші на лікування хворих чи будівництво храму або монастиря, відчуваєш велику радість і задоволення від того, що своє віддаєш іншим.

Практика і теорія

До журналістики мене підштовхнуло бажання вивчити польську мову. Я домігся цього самотужки і, мабуть, непогано, бо поляки мене сприймали за свого. Тоді, власне, в мене і виникла тяга до слова. Писати хотілося, але я ще в дев’ятому класі зрозумів, що це мають бути не вірші. І у 20 років, заробивши в колгоспі, фінвідділі і держстатистиці необхідний для вступу на факультет журналістики трудовий стаж, я став студентом. Вчився заочно, поєднуючи теорію з практикою. У 26 років я вже був впливовою особою в редакції. Тоді як хлопці після військової служби і навчання в університеті лише приходили на роботу в ЗМІ.

Журналістика – це уміння відкрити людям душу, здобути в них довіру, відчути справжнє і фальш, не чинити зла, а допомагати людям…

Між спілкою і владою

Державу творить не хтось, а ми, громадяни. За неї треба боротися кожен на своєму рівні і пам’ятати: її ніхто в готовому вигляді на тарілці нам не подасть. «Що я роблю для своєї держави?» – кожен українець мав би виходити з такої позиції. Мені випало очолювати обласну організацію Спілки журналістів з 1987 по 2002 рік і доводилося паралельно до процесів державотворення в Україні впливати і на становлення нинішньої НСЖУ. Спочатку було нелегко, бо й на нашому спілчанському рівні відчувалися посягання невгамовного і ненаситного північного сусіда. Він прислав свого емісара на наш пленум, щоби втягнути українську журналістську спілку під своє крило. Той дуже переконував у корисності такого кроку. Один наш діяч йому підспівував. Але нам стало відомо, що росіяни йому пообіцяли якусь керівну посаду у разі входження Спілки журналістів під російський дах. Я тоді не витримав і публічно сказав йому: «Ви, може, отримаєте обіцяне, а от що отримає наша Спілка журналістів? Ми там уже були…» Тоді наша спільнота «союзну» ідею поховала…

Якраз під час першого студентського голодування в Києві відбувався пленум Спілки журналістів України. На пропозицію прикарпатської делегації, яку підтримали львів’яни, всі його учасники зібрали гроші на допомогу студентам. Менше 10 рублів ніхто не здавав (на ті часи моя зарплата становила 150 рублів). Це було відчутною допомогою для учасників Революції на граніті.

«Наїзди» на обласну Спілку журналістів були різні. Телефонує мені колишній партійний чиновник, який уже прилаштувався в громадській організації, і каже, що треба посприяти одній людині. Я досить добре орієнтувався, хто це. Цьому діячу сказав, що закінчилися ті часи, коли він міг роздавати керівні вказівки, отож хай краще займається своїми обов’язками.

Різні були люди, які на хвилі українського національно-демократичного піднесення прийшли до влади. Один із вже колишніх керманичів дуже захотів, щоб йому Спілка журналістів служила і навіть виконувала роль жандарма. Прислав до мене свого представника, і той каже: в керівництва складається враження, що обласний осередок не є нашим. «Звичайно, що вона не є вашою, як і не моєю, а незалежною Спілкою журналістів України. І нею буде доти, поки я буду її очолювати», – відповів йому. Згодом між Спілкою та обласною владою встановилося мирне співіснування. Щось із тої розмови владні люди таки зрозуміли…

Медійне поле

Друковані ЗМІ нині в дуже великому «загоні». Мені шкода, що свого часу не сприйняли мою пропозицію, яку я подав у Спілку журналістів України 20 літ тому, про створення системи обласних газет, які б мали додатки з життя районів. Це приблизно таке ж, як донедавна практикувала по всій Польщі «Gazeta Wyborcza». Можливо, це й справді якось допомогло б зміцнити позиції нашої преси. Адже нині, мабуть, не було б такої незліченної кількості видань, була б менша конкуренція за нечисленних читачів, не було б такого розпорошення ресурсів у національному масштабі. Адже ми за кількістю дрібненьких ЗМІ обігнали пів-Європи.

Про мовленнєву культуру сучасної журналістики й зайве повторюватись. Її низький рівень нині є настільки очевидним, що навряд чи хтось мені іронічно закине, що для старих людей їхні молоді часи завжди видаються ліпшими за теперішні.

Я не люблю телебачення, 15 років взагалі його не дивлюся. У моєму віці всю ту інформацію, яку подають різні ЗМІ, складно охопити. Я є старий прихильник обласної преси — газет «Галичина» і «Галицький кореспондент», із сусідом обмінююся на газету «Експрес», слухаю кілька разів на день проводове радіо, і мені того цілком вистачає.

Віра і видіння

Деякі люди мають дар видіння своїх померлих родичів чи святих. Видіння – це не те саме, що сон. Щоб мати таку ласку, треба насамперед навчитися молитися. В монастирях сім років триває навчання монаха-«новика», аби він умів молитися, як кажуть, через серце. Коли люди досягають такого стану, то далі це стає звичним, інакше молитися вже неможливо. Якщо після цього спробувати повернутися до звичайного промовляння слів молитви, то голову аж розносить — йде такий потужний потік енергії. Просто вчіться під час молитви спрямовувати енергію через серце. І вірте — тоді все вдасться…

Є історія, до якої я не байдужий. Одна молода пара мала незвичайну дитину, яка за діагнозом була інтерактивна і не могла сконцентрувати увагу на чомусь одному. Це в розумінні лікарів була невиліковна хвороба. Отож, одна людина, яка вміє щиро молитися, мала видіння: Анна-пророчиця поруч із святим Йосифом тримає руку на голові цієї недужої дівчинки і каже, що вона видужає. Після того минуло дев’ять років, аж поки це справдилося. Тепер, дивлячись на молоду працьовиту красуню, ніхто й не запідозрив би, що вона в дитинстві мала таку складну недугу. Відомо, за молитву до святого Пантелеймона людина отримала зцілення від туберкульозу і раку простати.

Влада над шлунком

Я мав дуже цікавий випадок у житті: в Європі познайомився з одним чоловіком, який важив 154 кг. Через якийсь час він позбувся 76 кг ваги. Питаю, як це йому вдалося. А він: ти ж знаєш, що раніше дві відбивні на обід мені було замало, а тепер вистачає салату, гарного рису з підливою і трішки м’яса… Головне – це фізичне навантаження, щодня накручую містом по 18 км на ровері.

Його підходи до здоров’я мені сподобалися, і я на 14 років взагалі відмовився від м’яса, щодня їздив ровером на дачу і назад по 5 км. У результаті скинув зайвих 30 кг. Мені тоді було вже досить далеко за 60. Це стало великим полегшенням для ніг і серця. У цій справі важливо запровадити для себе багаторазове споживання їжі — не менше 5 разів на день і намагатися після 19 години вже не їсти. Це я випробував на собі. А коли тіло завдає менше клопотів, тоді є більше часу зайнятися душею. Дотримуватися сумнівних дієт без поради лікаря не зовсім мудро, бо так можна втратити здоров’я…

Бути людиною

Коли б людина вміла краще дослухатися до порухів свого серця і цим керувалася в житті, то не треба було б розлучатися, йти від сім’ї. Претензії можна мати лише до самого себе. «Плачте, плачте, карі очі, щоб повилізали, хіба не бачили, препогані, що ви купували…» Ось і вся мудрість…

Десь читав, що кожен із нас зустрічає на своєму життєвому шляху в середньому 70 тисяч людей. Із тих зустрічей я щось узяв для себе, а тепер ділюся з вами з надією, що придасться. Живіть з Богом і для Нього! Людина – дитя Боже. Отож маємо пам’ятати, що на цей світ ми прийшли голенькими і так підемо з нього.

Довідка

Богдан Фіголь, 77 років, журналіст.

Народився 21 вересня 1941 року в с. Діброва нині Рогатинського району на Івано-Франківщині. Тут закінчив 7 класів, а середню освіту здобував у Бурштинській середній школі, і для цього щодня долав по 20 км.

Закінчив у 1967 році факультет журналістики Львівського державного університету. У пресі пройшов шлях від коректора до заступника редактора. Працював у районній газеті «Прапор перемоги» в Галичі, завідував відділом львівської молодіжної газети «Ленінська молодь», був заступником редактора газети «Львівський залізничник», військовим кореспондентом дивізійної газети «Гвардейская слава» на Житомирщині і газети Групи  радянських військ у Німеччині «Советская Армия», з 1976 року – кореспондентом відділу сільського господарства обласної газети «Прикарпатська правда» (м. Івано-Франківськ).

З 1987 року – відповідальний секретар, згодом – голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки журналістів України. Заслужений журналіст України.

Живе самотнім, каже, так нема спокус для гріха. Є глибоко віруючим християнином. Донедавна щодня відвідував греко-католицький храм. Матеріально підтримав будівництво кількох храмів і лікування поранених на Донбасі прикарпатців, пожертвувавши на це всі свої 7,7 тисячі доларів і десятки тисяч гривень. Тримає дачу. Веде стриманий спосіб життя. Пережив три інфаркти. Захоплення – духовні вправи, газетярство.

Записав Петро ПАРИПА