Богдан Губаль – заслужений діяч мистецтв України, знаний майстер художнього текстилю. Автор понад двох десятків раціоналізаторських винаходів у галузі дизайну інтер’єру, меблів та розпису тканини. Його роботи прикрашають приватні колекції в Польщі, Німеччині, Австрії, Ізраїлі, Великобританії, США та Канаді. Творчі здобутки відзначені преміями ім. В. Стефаника, ім. І. Вагилевича, ім. Я. Лукавецького та ім. І. Рєпіна. У 2007 р. нагороджений медаллю «За подвижництво в культурі Прикарпаття». Творче кредо митця – «Вічний рух і одна мить».

Потяг до творчості Богдан відчував змалечку, тож вступив до Львівського училища прикладного мистецтва ім. І. Труша на спеціалізацію «художня кераміка», а після його закінчення – до Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (тепер Львівська національна академія мистецтв).

Несподівана лінія долі

Після закінчення четвертого курсу Богдан Губаль у складі студентського будівельного загону поїхав у Сургут Тюменської області, куди їздили щоліта, маючи замовлення на оформлення садочків та шкіл. Але того разу замовник зник, тож хлопці побачили, що роботи немає, гроші закінчуються, і вирішили повертатися додому.

Летіли в Москву, але – доля живе за своїми законами – у польоті щось трапилося з літаком, і вони сіли на запасному аеродромі в Казані – столиці Республіки Татарстан. Мали трохи вільного часу і відвідали всеросійську виставку монументального мистецтва у Спілці художників. Там познайомилися з тодішнім директором художнього фонду Євгенієм Макаровим: коли чоловік дізнався, що вони художники, відразу запропонував їм роботу, майстерню та житло.

А Богдану Губалю – майбутньому проєктувальнику інтер’єрів – ще й тему дипломної роботи: «Проєкт інтер’єру Татарського академічного драматичного театру імені Галіаскара Камала». Умови були казкові, тож Богдан з радістю згодився.

Об’єкт був престижний, тож на кафедрі тему з радістю затвердили. Над дипломом працював з натхненням і зробив 24 планшети розмірами метр на метр – величезний об’єм, який на кафедрі згадують дотепер. Захист був дуже успішний, а от потрапити до Казані виявилося проблематично: його хотіли залишити на кафедрі. Довелося вдатися до хитрощів: Богдан як один з найкращих випускників мав право вибрати місце майбутньої праці. Тож він вибрав направлення, за яким ніхто давно не хотів їхати, – у Закарпатський художній фонд Спілки художників УРСР. Поїхав на Закарпаття, оформив відкріплення і з чистою душею взяв перенаправлення в Казань. От тільки довелося їхати без дипломної роботи: за правилами, вона була власністю інституту, тож проєкт відправили на Всесоюзну виставку студентських дипломних робіт, звідти він вже не повернувся.

Всі умови для творчості

Молодий фахівець на новому місці роботи кардинально переробляє свій проєкт театру: інтер’єр робить наближений до татарського мистецтва, з елементами характерної вишивки та аплікацій на шкірі – у результаті було вже 25 макетів площею метр на метр. Його цінували: працював у художньо-виробничому комбінаті Художнього фонду РРФСР Спілки художників Татарстану, отримав квартиру у центрі міста, мав багато цікавих замовлень, паралельно викладав у Казанському художньому училищі, розробивши нові програми навчання, якими користуються дотепер. Життя вдалося, але, волею долі закинутий у таку далечінь, Богдан відчував все більшу тугу за рідним краєм.

«Мені почало здаватися, що й сонце тут не так світить і не так заходить, як над рідною домівкою, – розповідає Губаль. – А за українською мовою скучив до того, що ходив на роботу через ринок, щоб почути, як розмовляють жінки з Полтавщини, які торгують насінням».

Йому все частіше виринали в пам’яті слова керівника дипломної роботи М. Д. Вендзиловича про те, що «добре, що ти отримав таке престижне направлення, але повір моєму досвіду, мало хто з моїх випускників повертається. Є межа шість років. Якщо не повернешся за шість років, то вже там залишишся назавжди». І цими словами він ніби запрограмував Губаля: той почав рахувати роки.

А як тільки минуло п’ять років, Богдан Губаль почав збиратися додому. Коли керівництво дізналося, що він хоче їхати, то почали вмовляти, навіть викликали в обком партії, пропонували більшу квартиру, щоб зміг перевезти батьків.

Замовлення на ленінські кімнати

Але у 1984 році Губаль обмінює Казань на Івано-Франківськ. Місто йому настільки сподобалося, що вирішив до Львова не перебиратися. Тим більше, що вдалося через Київ перевестися в Івано-Франківський художньо-виробничий комбінат Художнього фонду УРСР. Саме в той час у комбінаті вирішили навести лад – встановили нормований робочий день з фіксованою годиною обіду, і почали нововведення з нового працівника.

«Я був у шоці, – ділиться спогадами пан Богдан. – Після Казані з її творчою свободою і великими можливостями реалізації потрапити в таку неволю… Шокувало мене і перше замовлення – зробити 10 ленінських кімнат у колгоспах та клубах, де обов’язково мали бути барельєфи Володимира Леніна і Карла Маркса та дошки передовиків виробництва. І це після того, що в Казані я проєктував драматичний театр і ляльковий театр! Я зробив одну ленінську кімнату, і, на щастя, нашій групі дали нове замовлення – оформити обласний краєзнавчий музей…»

Гобелени

Ткацтво митця приваблювало давно, мабуть, далися взнаки гени, бо мама ткала верети, а малий Богдан допомагав мотати клубки, і його дивувала магія «укладання ниточки до ниточки, що витворювала різні цікаві візерунки».

У проєкті інтер’єру казанського драмтеатру був передбачений великий – розміром 5 на 1,5 метра – і дуже тонкий, як шпалери, гобелен на тему татарського епосу, який мали виткати за рік. Ткалі сказали, що цей термін нереальний, тож, мовляв, якщо хочете пришвидшити роботу, то сідайте біля нас і допомагайте.

Це, звісно, був жарт, але з тих жартів, які визначають майбутнє. Допомагаючи жінкам, митець легко опанував ткацтво, швидко прийшло відчуття матеріалу, переплетень та кольорів. Почав плести вдома свій перший маленький гобелен, який назвав «Пробудження». Гобелен потрапив спочатку на республіканську виставку, потім – на всеросійську, були позитивні публікації у пресі, і в результаті «Пробудження» купив Татарський музей образотворчого мистецтва. Успіх окрилив митця, він почав працювати над гобеленами паралельно з проєктуванням інтер’єрів, гобелени надихнули його великими можливостями ткання, також було вивчено багату народну спадщину і французький досвід.

Перша персональна виставка в Івано-Франківську відбулася 1986 року, потім була у Львові в Музеї етнографії та художнього промислу. На сьогодні в творчому доробку митця чимало міжнародних, всеукраїнських та майже 50 персональних виставок, 2003 року його ім’я було занесене до альбому 200 імен «Декоративне мистецтво кінця ХХ століття». Богдан Губаль мав честь представляти свої твори в паризькій штаб-квартирі ЮНЕСКО.

Він – один з небагатьох гобеленників, хто залишився в цій царині, багато митців через трудомісткість цього виду мистецтва перейшли в живопис, адже якщо картину можна намалювати за 3-4 дні, то на гобелен йде три-чотири місяці. І окрема тема – це матеріали. Пан Богдан каже, що якби не мав запасів вовни та англійських барвників з 90-х років, то й не знає, чи міг би зараз працювати з гобеленами. Тим більше, що завдяки барвникам він має можливість не підлаштовувати ескізи під готові кольори ниток, а самому їх фарбувати у кілька етапів, здійснюючи поступове нашарування, яке дає бархатистість, глибину і багату фактуру. А теми приходять самі – глибокі, філософські, осмислені через призму буття.

Великої уваги заслуговує і викладацька діяльність митця: Богдан Губаль – професор кафедри дизайну і теорії мистецтва Навчально-наукового інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника. Попри те, що вона забирає багато часу, також приваблює своїми можливостями, зокрема експериментувати і перебувати разом зі студентами в постійному творчому пошуку, бачити, як вони творчо ростуть на очах, як втілюють у життя широке розмаїття ідей.

Варто згадати й унікальну монографію Богдана Губаля, написану разом із дружиною Надією Бабій, кандидатом мистецтвознавства, доценткою кафедри дизайну і теорії мистецтва, – «Двері і брами Станиславова». Вона почалася із захоплення архітектурою Івано-Франківська і писалася довгих дев’ять років, впродовж яких було пророблено величезний обсяг роботи: від фотографування, опису і заміру до креслярських робіт, за якими двері і брами можна відтворити. І це дуже важливо, бо за час написання монографії багато їх, давніх і прекрасних, на жаль, було замінено сучасними пластиковими чи броньованими.

Марія МИКИЦЕЙ