Відомий івано-франківський журналіст, колишній багаторічний відповідальний секретар «Галицького кореспондента» Богдан Скаврон написав чергову книгу нарисів і есеїв «Гори і люди».

Замість передмови він пише: «Що не день, то ближче до літа… А що треба влітку? Правильно – гори, люди і добрі історії. Щодо останнього, то їх в мене є сім десятків. Там є про різних людей – і мертвих, і живих, і непростих, і навіть «снігових», а ще про різні місця в горах – знамениті, маловідомі, незвичайні, легендарні, історичні, секретні і просто цікаві», – таким постом у Facebook почалася історія видання цієї книжки, творення якої відбувалося упродовж останніх двадцяти років під час мандрів Карпатами та Прикарпаттям, коли були написані всі ці нариси та репортажі. Ці нотатки не претендують на енциклопедичну всеохопність і є тільки малим фрагментом того, що насправді можна побачити та про що можна довідатись, подорожуючи горами та передгір’ями Івано-Франківщини. У цієї книжки багато співавторів. До них належать всі ті, хто був моїм співрозмовником, попутником, експертом чи просто випадковим стрічним, хто давав мені більші, трохи інші знання про ці гори, ділився зі мною різними легендами, байками та правдивими історіями».

Про журналістику й письменництво – у розмові з Богданом.

– Нарешті журналіст дає інтерв’ю. Як відчуваєш, ти став письменником, народившись з журналіста, чи йшов до письменництва через журналістику?

То питання з серії, що було швидше: курка чи яйце? Насправді я ніколи не ідентифікував себе як письменника, швидше вважаю себе автором кількох текстів, прозових і поетичних. А журналістика – це те, чим я заробляю на життя останніх років двадцять п’ять. Зрештою, книжка, яка тепер готується до друку, – це збірка нарисів та репортажів, що публікувалися у різних ЗМІ, трохи опрацьованих, але то ніяке не красне письменство, а нотатки журналіста.

– Чи настане момент, коли ти назвеш себе письменником? Яким має бути цей момент?

Напевно, коли мої вірші надрукують у читанці. Наприклад, такий.

ВЕСНЯНКА

дерева вибльовують зелень весни

у неба пологові муки

я тихо вишу на вершечку сосни

до мене злітаються мухи

А якщо серйозно, то я дуже давно відчуваю себе людиною, яка пише, це моє ремесло. Але, як на мене, щоб називатися письменником, треба, щоб тебе, власне, сприймали як письменника, як літератора, виходу книжки якого чекали би так, як появи нового альбому улюбленої групи.

– Хотів би я вчитись на такій читанці. Ти графоман, в тому сенсі, що пишеш, бо не можеш не писати? Як цей процес у тебе проходить: сів і пишеш не спиняючись чи виношуєш ідею перед тим, занотовуєш, готуєшся?

Насправді я можу не писати, і робити це досить довго. Між окремими віршами може бути проміжок кілька років. Але то окрема історія. Там треба просто вхопити момент і встигнути записати. З прозою було подібно. Настав час, коли треба було виписати якийсь фрагмент свого світосприйняття, і тоді написалися повісті “Філкам” (філософський камінь) і “Вчення Дідугана”. Потім зацікавився історією міста, в якому живу, і з’явилися “Старі байки” про Гамлата – абсолютно вигадані гумористичні історії на тлі реальної топографії Станиславова наприкінці ХVІІІ століття. А перед тим, як щось писати, завжди готуюся. Навіть відповідаючи на це питання, мусив трохи подумати.

– Ти багато читаєш? В якому віці почав читати? Які автори все життя з тобою?

Мене рано навчили читати. За сімейною легендою, я був записаний до бібліотеки з чотирьох років. Але я то погано пам’ятаю, прецінь, сорок років минуло. Тепер також записаний до бібліотеки, але читаю менше і переважно довідкову літературу. Далі люблю поезію, і оскільки сам майже не пишу віршів, то мушу читати чужі. На щастя, їх вистачає. Улюблені автори, звичайно, є, але не знаю, чи зайшло би зараз так те, що читав у підлітковому віці. Взагалі не дуже люблю щось перечитувати так само, як не передивляюся фільмів. Хіба гортаю, щоб згадати якийсь епізод.

Улюбленими були “Пригоди Швейка”, які дотепер ваблять своєю незакінченістю (зрештою, хто сказав, що та війна закінчилася?), а вперше потрапили до рук ще в дитинстві, коли гостював у маминої подруги. Взагалі, буваючи в гостях, звертав і звертаю дотепер увагу на бібліотеки. Але в дитинстві, коли читав запоєм, не завжди запам’ятовував авторів. Про те, що прочитав “Понеділок починається в суботу» Стругацьких ще в класі 5-6-му, зрозумів десь у 90-х, коли прочитав майже все, що вони написали. Довший час настільною книжкою була збірка нарисів, статей і фейлетонів Ільфа і Петрова, подарована десь в кінці 80-х. Для мене то був майже взірець газетного стилю.

– Думаю, що кожна людина при народженні має талант, не кожна потім попадає в нього. Як на мене, в тебе щасливий випадок попадання. Скажи, за що ти любиш журналістику і себе в журналістиці?

Насправді я збирався поступати в Нафти і газу, де, як відомо, вчаться розумні, дурні і долинські (я з Долини родом, тато і старший брат – нафтовики), хотів бути геологом. (Зрештою, то здавалося чимось спорідненим із журналістикою: пошуки, романтика така ж, як у старій репортерській пісні про “троє суток шагать, троє суток нє спать раді нєсколькіх строчєк в газєтє”). Але мама одного мого покійного вже друга, у той час голова долинського Товариства української мови, спитала якось: “Нащо тобі той шмір? Тобі писати треба”.

А я вже тоді з віршами своїми виступав, якийсь самвидав друкували на машинці, позиченій в однокласниці. А ще я за однією партою сидів з колєгою, який був племінником такого Дмитра Квецка, якого щойно випустили з тюрми за антирадянщину. То ми на уроках робили із зошита журнал “Молот Екстреміста”, який потім пускали читати по партах і дальше по школі. Зрештою, у випускному класі мені сказали здати комсомольський квиток.

А вже коли я вчився у Львівському універі, то в червні 1991 року разом з однокурсниками, які були членами СНУМ (Спілка незалежної української молоді, до неї покійний Сашко Білий з Рівного належав тоді також), почали видавати нерегулярний часопис “Клич України”. До офіційної преси тоді ставився однозначно негативно, так само, як тепер до різних партійних бойових листків. Власне, в журналістиці найбільше люблю свободу говорити, і якщо вона є, то мені добре.

– Ти згадав Ільфа і Петрова як взірець газетного стилю. Пам’ятаю їх шикарний пасаж, повний іронії, про журналістику в «Золотому Теляті». Що для тебе є ознакою взірця газетного стилю?

Як на мене, газетний текст має легко читатися (принаймні, слова мають стояти на своїх місцях, якісь огріхи стилістичні редактори підправлять) і містити новину або історію. Ніби все.

– Що таке провінційна журналістика, які негативні риси в ній є? А що є, чого нема в столичних снобах, наприклад?

Я не знаю, що таке столична журналістика, бо якщо і писав до київських видань, то тільки як франківський власкор. Зрештою, я також кілька тижнів працював стрінгером для газети “Сант Сентінел” із Маямі, але мало що можу сказати про американську журналістику. Насправді, мені здається, що тут (в журналістиці) нема якогось територіального принципу, який робить її кращою чи гіршою. Вона або є, або то щось інше – пропаганда, паблік рілейшенз, суміш одного і другого.

Журналістика для мене – це комунікація, спосіб обмінятися новинами, думками, історіями. Якщо в якомусь дворі буде виходити стінгазета, яку будуть зачитувати до дір, здирати і розксерювати, це буде капець яка якісна журналістика, хоч столичним снобам це буде здаватися дитячою забавкою. Деколи провінційній пресі бракує тієї безпосередності, її намагання мавпувати столичну пресу, серйозно надуті щоки, буває, смішать.

– «Фейсбук» – це прийдешня смерть теперішньої журналістики, як думаєш? І що таке, на твою думку, цей феномен?

Для мене «Фейсбук» – це середовище та інструмент. Журналістові тут варто перебувати і вміти користуватися ним. Скажімо, тут зручно інтерв’ю записувати. Існуванню ЗМІ, як на мене, він ніяк не загрожує. Навпаки, часто стає ще одним джерелом інформації для журналіста. А медіа існуватимуть доти, доки вони об’єднують людей, які вміють доносити інформацію так, що її хочеться почитати.

– Давай повернемось до твоєї книги, ти збираєш гроші на її видання за схемою популярного зараз краудфайндингу, і я звернув увагу на одну цікаву опцію – того, хто дасть 5 тисяч, ти запишеш у співавтори. У зв’язку з цим хочу тебе спитати, що для тебе в результаті важливіше: те, що ти напишеш, чи твоє ім’я як автора, тобто популярність?

Чесно кажучи, не сподівався, що вдасться зібрати необхідну для видання суму. Навіть попри те, що при початкових підрахунках, для цього вистачило б, щоб кожен френд у «Фейсбуку» пожертвував 20 гривень. А співавторство я був готовий “продати” навіть за 500 гривень. Так було написано у першому оголошенні: 50 грн. – це передплата книжки, за 100 грн. – подячний рядок у передмові, а 500 – співавторство. Зрештою, потім я уточнив, що кожен, хто підтримає фінансово це видання, може вважатися співавтором книжки, бо долучився до її матеріалізації. Але ніхто з тих, хто пожертвував навіть понад 5 тис. гривень, не захотів фігурувати на обкладинці, тому й у передмові я подякував усім, хто долучився, незалежно від суми пожертви.

До речі, поки ми отут спілкуємося, макетувальник, долинський художник Юрко Фреїв, саме скинув мені через «Фейсбук» вже остаточно виправлений варіант книжки, і цього тижня він буде відправлений до друкарні. Думаю, в кінці травня вона знайде своїх читачів. Важливим у цьому випадку для мене була можливість зібрати під однією обкладинкою те, що було написане за останніх 20 років про минуле і сучасне життя в наших горах. Мені тут вдалося багато чим себе здивувати і ніби більш-менш доладно про побачене, почуте і пережите розповісти.

А щодо популярності автора, то, мабуть, саме в такий спосіб – через збір коштів на видання –можна визначити, чи популярний автор, чи ні. Якщо читачі готові стати спонсорами, щоб почитати книжку, значить автор або тематика, яку він пропонує, їх цікавить. Я витратив чотири місяці на те, щоб зібрати кошти на мінімальний тираж. Думаю, популярніші автори зібрали б значно більше і швидше.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ