Марта Стратон підписала контракт із ЗСУ ще в 2020 році, їй тоді було 20. До того волонтерила, ходила на Майдан та була дотичною до націоналістичного руху в Івано-Франківську, Маріуполі тощо. Вона – бойова медикиня у розвідувальному підрозділі 10 окремої гірсько-штурмової бригади. «Галицький кореспондент» поговорив з нею про забезпечення, смерть, збори та жінок на війні.

Марто, чому бойова медикиня?

Якщо жінка хоче бути на бойовій посаді, їй висувають багато вимог, в той час, коли чоловік може почати службу навіть без спеціальних навичок, адже фізична праця — копати чи носити — завжди знайдеться. Жінка ж мусить одразу показати свою компетентність, щоб довести, що вона не буде тягарем.

Я розуміла це, тому пішла на курси тактичної медицини, аби прийти на війну вже підготовленою. Перший раз закінчити їх не вдалося, і я це дуже важко пережила. Але вирішила спробувати знову: підготувалася краще, обрала інший підхід і, зрештою, пройшла навчання. Це відкрило мені можливість потрапити на війну як доброволець. Це був Маріупольський напрямок. Тоді не могла приєднатись до армії, бо навчалась в коледжі, а згодом в університеті, і хотілось належати собі.

Проте після виконання завдань на добровільних засадах, повернувшись додому, відчула, що мене тягне назад, але намагалась усіма способами відкинути ці думки, оскільки проблеми зі здоров’ям та багато сімейних обставин не дозволяли мені поїхати на ще одну ротацію.

Влітку приєдналася до Мальтійської служби допомоги, щоб займатися рятувальництвом. Однак восени 2020 року все ж вирішила вступити до лав Збройних сил України. Потрапила до розвідувальної роти, з якої й розпочала свій професійний шлях у військовій справі. І згодом, під час однієї з ротацій, пошкодувала про це рішення. Відчула упереджене ставлення командування до мене, як до жінки. Це той момент, коли тобі заважають отримувати бойовий досвід, знаходячи різні відмовки, аби ти не потрапила на бойові. Найгірший період у моїй роботі.

От 2021-2022 роки, ми всі боялися початку війни, а що робили ви?

Це був час підготовки. Хоча ми нічого не знали напевно, відчуття неминучості широкомасштабної війни було сильним.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я залишилася служити й одразу долучилася до активних дій. Ми працювали на різних напрямках, виконуючи те, що було необхідно. Зрештою, цей період став переломним у моїй службі — саме тоді я перевелась у інший підрозділ, де дійсно відчула себе на своєму місці, де нарешті була змога працювати на усі 100%, як бойовий медик, і теж у розвідці.

Як можна коротко цивільним людям пояснити, що робить твій підрозділ?

Донедавна ми називались розвідувально-штурмовою групою. Завданням взводу були штурмові дії, спостереження. Зараз це суто спостереження та робота з ударними дронами, що зменшує ризики для наших бійців.

Декілька ударних дронів можуть зупинити великий наступ противника з технікою та живою силою.

Доречно говорити зараз, що це війна дронів?

Швидше, це війна людей, які використовують дрони, як інструмент. Самі по собі дрони не мають автономності чи штучного інтелекту, тому їхня ефективність повністю залежить від тих, хто ними керує. Можливо, у майбутньому технології змінять цей баланс, але зараз ключову роль відіграють саме люди.

Смерті ти бачиш менше?

На жаль, ні. Раніше війна була більш зрозумілою: існувала лінія фронту, і ти міг знати, де безпечніше. Зараз усе інакше — ти можеш загинути, навіть не дійшовши до позиції. Більшість втрат зараз пов’язані з fpv-дронами. Люди часто гинуть через нестачу РЕБів, які захищають від дронів. Противник використовує частоти, які наші пристрої не завжди можуть перекрити.

Евакуаційний транспорт — улюблена ціль ворога. Якось питаю в одного бойового медика: “Чому ти без РЕБа?” А він мені серйозно: “Зі мною Бог”. Ну, думаю, непогано, але на Бога сподівайся, а про РЕБ не забувай. Бо я теж вірю в Бога, але ще більше вірю, що дрони не зупиняються молитвами. Нам потрібні РЕБи.

А що найтяжче? Після чого з’являються думки звільнитися чи піти у СЗЧ?

Найважче — це моменти, коли бачиш, що зусилля і життя людей витрачаються на безглузді штурми позицій, які не мають стратегічного сенсу. У такі миті найбільше з’являється відчуття несправедливості й бажання відійти від цього.

Зараз втрати стали особливо відчутними. Побратими гинули прямо на моїх очах, і бували моменти, коли я нічим не могла допомогти через травми, несумісні з життям, хоча я робила усе, що від мене залежало, і навіть більше. Це розбиває зсередини. 

Такі ситуації змушують задуматися про те, щоб залишити армію. Але кожного разу, коли я дивлюся в очі рідним на похоронах, розумію: я потрібна тим, хто ще живий. 

А розкажи, де твоє місце, коли вони виконують завдання? Ти з ними?

Моя роль наразі залежить від ситуації: іноді я працюю в дорозі, іноді поранених привозять до мене на безпечну відстань, і я вже там беру на себе їхній подальший стан. Це завжди адаптація до обставин, але головне — бути готовою вчасно допомогти.

Хочу поговорити про забезпечення в армії, іноді на це є нарікання.

Забезпечення піхоти, на мій погляд, достатньо хороше. Проблеми більше відчувають штурмовики і розвідники, яким потрібно мобільне і зручне спорядження для специфічних завдань. Часто бракує відповідних розмірів, а жінкам взагалі доводиться докуповувати чи адаптувати форму самостійно. Наприклад, я сама придбала жіночий бронежилет, бо стандартний просто не підходив.

Щодо їжі, то забезпечення у нас чудове. Чесно, мене іноді дивує, чому люди досі масово надсилають продукти військовим. Їжу нам видають, і її настільки багато, що ми іноді ділимося з цивільними.

Насправді, проблеми можуть бути, хіба що через неправильне розподілення: спочатку всі їдять найсмачніше, а потім залишаються тільки якісь базові продукти. Але це більше питання організації, ніж нестачі. Втім, у нас таких проблем нема.

Які у вас стосунки з місцевими людьми? Знаєте, хто чим дихає?

Стосунки різні. Є місцеві, які щиро підтримують нас, допомагають, і ми намагаємося допомогти їм у відповідь. Але не всі за нас. Доводиться бути обережними й уважно стежити за тим, хто як себе поводить.

Розкажи про збори коштів. Бачила, ти теж оголошувала збір.

Ми перейшли на ударні дрони, бо це ефективніше і безпечніше для людей. Однак дрони, які постачає держава, потребують доопрацювання. Наприклад, плати ініціації — це ключові елементи, які ініціюють вибух. Без них дрон не може виконувати свою місію. Одна плата коштує близько 600 грн, і таких на день може знадобитися до 30, навіть у спокійні дні. Щомісячні витрати на ці деталі колосальні.

Коли я оголошувала збір, наш підрозділ зазнав значних втрат через масштабний обстріл. Влучання знищило наше майно, зокрема машини, 3D-принтери та інше обладнання на мільйони гривень. Багато чого ми відновили завдяки волонтерській допомозі, але робота над забезпеченням триває постійно.

Ми працюємо з різними дронами: бомберами і камікадзе. Бомбери небезпечні тим, що повертаються назад, і це дозволяє противнику визначати наші позиції. Камікадзе значно ефективніші, адже вони б’ють ціль і знищують себе, але на них потрібно більше ресурсів. Якби у нас було більше фінансування, ми б повністю перейшли на використання камікадзе, адже це значно підвищує безпеку наших позицій.

Чи ображає тебе те, що жінку називають слабшою?

50/50, бо фізично це факт — жінка слабша фізично. Така природа.  Наприклад, кулемет із коробом набоїв важить стільки, що я ніколи не бачила, щоб жінка це носила на бойових. Але це не означає, що вона не може стріляти з кулемета чи виконувати свою роботу. Те саме стосується поранених: медики, і чоловіки, і жінки, зазвичай не тягають 300-х — це робота бійців-рятувальників. Завдання медика — надати допомогу.

Проте фізична слабкість не дорівнює бездарності. Я знаю багато жінок, які віддали своє життя на штурмах, але про них рідко говорять, бо вони не публічні.

Жінці дійсно може бути легше в армії, бо їй часто одразу пропонують посади діловода. Але якщо вона хоче на бойову посаду, їй доводиться доводити свою компетентність щодня, відповідати вимогам ЗСУ, і навіть більше.

Я проти квот і «пільг» за гендерною ознакою. На посадах мають бути люди, які відповідають вимогам. Якщо жінка може пройти підготовку, здати всі нормативи й виконувати завдання, то чому б їй не служити? До того ж, жінки часто більш стресостійкі й холоднокровні, хоча і серед чоловіків є багато тих, хто має ці якості. Усе залежить від особистої компетентності, а не від статі.

Як жінці треба доводити, що вона не гірша?

Я вже нічого не доводжу, бо втомилася. Колись була єдиною жінкою в батальйоні, але тепер у моїй команді є ще одна дівчина.

Спочатку командир був проти її присутності, але вона одразу довела своїм професіоналізмом на першому бойовому виїзді, що заслуговує бути тут. Зрештою,  вчинки, а не стать, говорять за людину.

Ти довго була єдиною жінкою в таких умовах. Як це впливало на стосунки з чоловіками?

У нашому колективі немає зайвих розмов чи уваги до цього. Ми працюємо разом, і всі ставляться до мене нейтрально. У таких умовах важливе лише спільне завдання та підтримка одне одного.

 Не було чоловічої уваги, але врешті ти вийшла заміж? Як це сталося?

Ми з моїм майбутнім чоловіком тривалий час працювали разом, і лише згодом почали спілкуватися ближче. Це не було щось заплановане чи очевидне — усе сталося поступово і несподівано для нас обох.

Одного дня снаряд влучив у наш бліндаж, де ми несли бойове чергування. Від вибуху все всередині було у вогні, нас сильно контузило, і на якусь мить я подумала, що він загинув — уламки полетіли саме в його бік, а спальник загорівся. Але він підвівся, швидко зорієнтувався, і вивів нашу групу без втрат на запасну позицію, організувавши самостійно евакуацію, тому що ніхто не хотів їхати за нами через небезпеку. Згодом нас евакуювали в інший кінець України, де ми лежали в одному відділенні, і ті дні багато змінили для мене.

Ця ситуація змінила також моє сприйняття — я побачила його рішучість, надійність і здатність зберігати спокій навіть у найскладніших умовах. І усвідомила, що можу довіряти йому за будь-яких обставин.

Незважаючи на все, що ми пережили, я вважаю важливим розділяти робочі обов’язки і особисті стосунки. Це дозволяє залишатися зосередженими на завданнях і зберігати гармонію.

Поранення було давно, а одружилися лише тепер. Чому?

На фронті дуже складно знайти час, щоб обом одночасно піти у відпустку. Завжди є важливі завдання, і пріоритети інші.

Думаєш про декрет?

Зараз ні, бо це означало б ще декілька місяців служби вагітною, а це найвідповідальніший період для дитини. Часто вагітних призначають на важкі або рутинні завдання, і командування не завжди ставиться до них із розумінням. Тому наразі не планую.

Гаразд. Ти не йшла на війну, щоб знайти собі когось знайти і ні на кого не дивилася. Але ж це не відміняє того, що ти – молода і красива дівчина і на тебе дивляться.

Можливо, хтось щось думає, але ніхто цього не показує з поваги.

А як в інших підрозділах?

Люди різні. Бувають, звісно, неумісні жарти. Це ж армія. Але мені, на щастя, пощастило з оточенням.

Чи чекаєш на демобілізацію?

Так, я дуже втомилася. Хотілося б хоча б кілька місяців відпочити, щоб повернутися з новими силами. Два тижні відпустки — це надто мало, війна емоційно і фізично виснажує.

Що б ти робила у цивільному житті?

Мрію побудувати сім’ю, хочу дітей. Думаю також про бізнес чи роботу журналістом, адже цього року мені вдалося захистити диплом. Але зараз головне — повернутися живими.

Мрію, щоб наш взвод дожив до демобілізації, щоб усі повернулись до своїх сімей, щоб ми могли разом зібратися і відсвяткувати, адже навіть наше весілля ще чекає свого часу.

 

Розмовляла Тетяна Соболик