У ці дні в Києві триває судилище над громадським активістом Сергієм Стерненком. Людину судять за те, що вона не дала себе вбити. Вижила під час трьох нападів. І, захищаючись, вбила одного зі своїх нападників. У нашій країні так не можна. Ліпше загинути. Тоді замість ув’язнення можуть увіковічнити. Теж не гарантія, бо про сестер Ноздровських, у яких покидьки, схожі з тим, якого зарізав Стерненко, відібрали життя, уже й забули. Лише старенька мама пам’ятає. І приходить з портретом своїх Ірини та Світлани, зокрема, щоб підтримати Сергія.
Я теж приходжу. Хоча деякі друзі з націоналістичного та ультрас-середовища, ті, до чиєї думки прислуховуюся, дивуються, навіщо я це роблю. Мовляв, він «мутний» і справа його «мутна». І як це не парадоксально, але я їм вірю. Бо за останніх шість років доводилося розчаровуватися в людях та цілих організаціях, ідеологію і погляди яких я повністю розділяв, десятки разів. Настільки, що іноді складається враження, що в нашому націоналістичному середовищі нічого святого вже не залишилося.
Мабуть, то наша карма. Історично так склалося. В один період серйозно захопився вивченням творчості й життєвого шляху української творчої інтеліґенції першої половини ХХ сторіччя. Щирих, палких і полум’яних те покоління подарувало вдосталь. Ось лише незламних і послідовних до останнього подиху було одиниці. Скажімо, поетеса Олена Теліга. Яка не поступилася поглядами і не погодилася на втечу навіть тоді, коли стало очевидно, що один окупант змінив у її рідному Києві іншого і гітлерівцям треба або догоджати, або від них тікати. Як то зробив, скажімо, Олег Ольжич. Теліга залишилася і прирекла себе на вірну смерть.
«Не треба слів. Хай буде тільки діло», – ці рядки з одного із найвідоміших віршів Олени Теліги можуть слугувати основним критерієм порядності. Зокрема й стосовно Стерненка. Бо ті, хто його критикує, часто обмежуються заздрісливими закидами про надмірний піар чи згадкою про підтримку побитих харківськими поліцейськими членів ЛГБТ-спільноти. Навіть якщо припустити, що одне й інше гріх, це не підстава перекреслювати все те, чим відомий Стерненко і за що відверті українофоби хочуть його закинути до буцегарні. Бо кому, як не Сергієві, можна приписати інші строфи з того ж вірша Теліги: «О краю мій, моїх ясних привітів не діставав від мене жодний ворог».
Легко бути українцем і націоналістом в Івано-Франківську чи навіть у Києві. Носити футболки із зображенням Бандери і Шухевича, вигукувати «Слава Україні» і «Слава нації». У зросійщеній наскрізь Одесі іноді небезпечним є навіть банальне українське слово. Ще з тих часів, як звідти змушений був втікати на початку 20-х років минулого сторіччя ще один принциповий українець того часу – поет Юрій Липа. Тому діяльність Стерненка захоплювала. Він умудрявся під час стрімів доводити до сказу одеських «ватників» на Дєнь побєди і в той же час вів безкомпромісну боротьбу з забудовниками, які при мері Труханову почуваються в Перлині біля моря аж надто комфортно.
Власне, є всі підстави говорити, що Стерненкові не пробачили не так першого, як другого. Три напади на нього – вершина зухвалості й цинізму. Не лише з боку замовників і виконавців, але й зі сторони попереднього владного режиму Петра Порошенка, який за тим усім спокійно спостерігав і вперто не втручався.
Не буду приховувати: захоплююся тим, як Стерненко не просто тричі викрутився від нападників і вижив, та ще й при цьому під час другого нападу одного зі злочинців затримав, а під час третього – відправив кривдника у ліпші світи. Мені б так не вдалося. Проте якби, за прикладом Сергія, я володів навиками дзюдо чи мистецтвом ножового бою, то людей, які посягали на моє життя, теж не шкодував би.
Чесно кажучи, без різниці – вдарив Стерненко злочинця Кузнєцова ножем у серце в процесі самозахисту чи наздогнав і добив. У людини, на яку напали втретє і про безпеку якої ніхто з відповідних органів не турбувався, могли здати нерви. Сергій захистив себе і свою кохану, яка була поряд, тими методами, якими міг. І тепер йому за це загрожує реальний термін.
Запроданці України, всіляка наволоч на кшталт Шарія, Портнова чи Лукаш, за слухняності гражданочки Вєнєдіктової вже радісно потирають руки. І мають чого. Вони вказують нам на місце в стійлі. Нам усім – свідомим українцям і просто громадянам, які посміли за себе постояти. Ось саме тому захищаємо ми зараз не Стерненка, а своє право постояти за власне життя. Прецедент кричущий і вартий того, щоб відкинути амбіції вбік та згуртуватися. Інакше може бути пізно. Вони під покровом аваківського легіону наступають щораз агресивніше.
Іван ВЕРБИЦЬКИЙ