Місто, де все нагадує про війну. Країна, чия історія схожа на ситуацію, в якій нині опинилася Україна. Сараєво, столиця Боснії і Герцеговини, слугує меморіалом страшних подій, які роздирали державу на початку 90-х. Місцеві жителі ретельно зберігають свою історію і всіляко намагаються закарбувати пам’ять про наслідки війни: Книга мертвих, яка зібрала імена жертв війни, унікальний музей дитинства на війні, вражаюча галерея, де кожен сантиметр волає про одну з найстрашніших у світі трагедій…

«Галицький кореспондент» у партнерстві з ГО «Молода Просвіта Прикарпаття», яку підтримали коаліція «Справедливість заради миру на Донбасі» та KURVE Wustrow, вивчав досвід примирення у повоєнних Балканах.

В Югославських війнах Боснія і Герцеговина постраждала найбільше: облога столиці Сараєво, що тривала майже чотири роки (1992-1996 рр.), забрала десятки тисяч життів і визнана найдовшою облогою в сучасній історії; геноцид боснійців у містечку Сребрениця назвали наймасштабнішою різаниною після Другої світової війни – 11 липня 1995 року боснійські серби винищили майже дев’ять тисяч боснійців… По сьогодні ведуться розкопки масових захоронень жертв. Та що найгірше – досі більшість винних не засуджено.

«Запам’ятайте: коли в країні конфлікт, міжнародна спільнота не допоможе, – попереджає сербський миротворець, засновник ГО «Центр ненасильницьких ініціатив» Ненад Вукосавлевіч. – Примирення – це завдання тих, хто хоче вижити і продовжувати жити. І ще: ви маєте бути готовими, що зрештою більшість злочинців так і не буде покарана».

Чим було дитинство на війні для тебе?

«Ласкаво просимо у місто без води, електрики, їжі, ліків. Ласкаво просимо в Сараєво 1990-х», – так починається книга «Дитинство на війні», яку впорядкував боснієць Ясмінко Галіловіч. У 2010 році він опублікував оголошення в мережі, адресоване тим, чиє дитинство минуло у воєнному Сараєво, адже в ті роки в місті жило біля 70 тисяч дітей. Чоловік попросив надіслати йому короткі повідомлення, які відповідають на запитання: «Чим було дитинство під час війни для тебе?».

Відгукнулися з різних куточків світу. Так до видання увійшли спогади 1030 людей, які своє дитинство прожили в Сараєво під час чотирирічної облоги. Попри криваве пекло війни, все одно було дитинство. Просто воно було іншим.

«Я десь читав, що в дитини спогади формуються на 4-му році життя, – розповідає упорядник книги. – Мій 4-ий рік був першим роком війни в Сараєво. Коли почалися вибухи, батьки вирішили, що буде безпечніше переїхати ближче до центру міста. Ми залишили вдома багато моїх іграшок, серед яких і улюблений ведмедик Тедді. Протягом усієї війни я згадував про свого Тедді, і коли війна закінчилася, батьки купили мені іншого ведмедика. Але то був не Тедді. Й досі не розумію, чому ми його покинули.

Під час облоги певний час ми мешкали в дядька – дев’ятеро чоловік у двокімнатній квартирі. Той час запам’ятався пекучим голодом. Я постійно хотів їсти. На день ми мали тільки одну хлібину. Пам’ятаю, що тато часто віддавав мені свій кусень. Іноді замість десерту ми їли хліб, змочений у воду з цукром».

Як виявилося, страх був емоцією, яку діти війни згадували найчастіше. Слова «їжа» і «вода» у своїх спогадах зазначили аж 70 людей – тоді це була найбільша потреба. Також із книги бачимо, що здебільшого діти бавилися у… війну. Інші слова, якими вони у виданні характеризують своє дитинство: смерть, поранений, холодно, дружба, любов… Проте кожен із них запам’ятав дитячі роки у час війни по-своєму.

«Коли ти не смієш любити когось, тому що обов’язково його втратиш. Без прощальних обіймів чи поцілунку» (Марта).

«Коли мій братик вийшов надвір, щоб нарвати трохи травички для нашого папуги, снайпер його застрелив просто в серце. Братику було всього 10!» (Санйа).

«Питання: як мама завтра зможе приготувати їжу з нічого?» (Аміра).

«На день народження татко подарував мені капусту. Найкращий подарунок, це саме те, про що я тоді мріяла» (Сельма).

«Моє бажання на день народження в 1992-му – поспати хоча б одну ніч у піжамі» (Амра).

«Я росла без музики і кав’ярень, зате в мене були вірні друзі і багато любові. Ось що таке дитинство на війні» (Аїда).

«Кіро, Кіро, впіймай кота для вечері!» (Діяна).

«Чекання дідуся, який має повернутися з магазину. Але він досі так і не повернувся…» (Злата).

«Я навчилася в’язати і читала Пушкіна» (Сельма).

«Гітара, монополія і доміно в підвалі із запаленими свічками» (Аліса).

«Рахування спалахуючих снарядів» (Дамір).

«Всі, хто мав скейтборди, повинні були «пожертвувати» їх для того, щоб на них возили воду» (Меліха).

«У перший клас без нових черевиків. Немає обіду. Вчителька в підвалі в ореолі запалених свічок. Страх…» (Ена).

«Я шукаю макарони в тарілці з супом. Але там тільки вода» (Аднін).

«Я й досі зіщулююся, коли бачу маленьку пташку в клітці. Тому що те саме я відчував у Сараєво з ’92 по ’95…» (Едін).

«Чай без цукру і тверді сухі бісквіти» (Ніна).

«Перші англійські слова, які я вивчила, були: «Будь ласка, шоколаду», котрі люди адресували миротворцям, що проїжджали через Сараєво» (Лейла).

«1992… Зима. Більше немає дров. Настала черга книг. Я закінчила читати і вкинула книгу у вогонь. Це було жахливо, але ми мусили спекти хліб» (Іріс).

«Я пам’ятаю свою Сельму. Ми сиділи за однією партою в школі. В той день, коли її вбили, я стала дорослою» (Сунчіка).

«Страх заполонив мене, я стікала кров’ю і закричала: «Мамо, чому я?». А потім я подумала: «Що поганого я зробила Богові?» (Івана).

Згодом Ясмінку Галіловічу люди почали надсилати власні речі, які нагадували їм про дитинство на війні: гойдалка, котру власноруч змайстрував дідусь і помер на початку війни, іграшковий заєць, з яким дитя засинало щоночі під вибухи снарядів, листівка від батька, який перебував у концтаборі, бляшана банка з-під кока-коли, яку тато купив синові на останні гроші, аби хоч якось потішити хлоп’я… Таких атрибутів з власною історією назбиралося чимало. Так виникла ідея створити в серці Сараєво музей дитинства на війні з особистими артефактами людей зі всіх частин Боснії і Герцеговини незалежно від належності до сторони конфлікту. Спершу залучили кошти міжнародних організацій, а далі заклад частково почала підтримувати місцева влада і відвідувачі.

11/07/1995

Galerija 11/07/95 – так називається меморіальна галерея в Сараєво, присвячена трагедії, яка трапилася під час війни на Західних Балканах. Йдеться про різанину в боснійському містечку Сребрениця. Це один із найжахливіших і наймасштабніших воєнних злочинів сучасної європейської історії, скоєний 11-22 липня 1995 року, що полягав у спланованому масовому вбивстві боснійськими сербами близько 9 000 боснійських мусульман чоловічої статі віком від 12 до 77 років. Різанину розпочали після захоплення Сребрениці військом Республіки Сербської за співучастю воєнізованого формування під контролем Міністерства внутрішніх справ Сербії.

Анклав у Сребрениці, де жили боснійці, захопили, незважаючи на те, що там перебував контингент «блакитних касок» ООН. Чоловіків і хлопчиків відокремили від жінок, а потім убили. Тіла поховали в загальних могилах, і, як повідомлялося пізніше, ці місця були спеціально замасковані. Наприкінці лютого 2007 року Міжнародний суд визнав різанину в Сребрениці геноцидом проти боснійських мусульман.

«Під час облоги Сараєво я провів там три роки. В ’95-му я поїхав у східну частину Боснії, і не припускав, з чим мені тут доведеться зіткнутися, – розповідав фотограф Тарик Самарах. – Звичайно, я й раніше знав про факти знищення мирного населення. Більше того, коли я жив у Сараєво, це  відбувалося у мене на очах. Я йшов по лісі й бачив частини людських тіл, які, як я думаю, розтягнули звірі. І тоді я зрозумів, що той, хто став свідком такого жаху, повинен залишити про це розповідь. З доказами і деталями».

У Сараєво працює постійна експозиція фотографій Тарика Самараха, крім того, в галереї можна переглянути вражаючий документальний фільм про страшні події в Сребрениці.

«Збережена пам’ять про тисячі простих людей з обох сторін, які стали жертвами війни в Боснії і Герцеговині, хвилює і змушує замислитися, – роздумує учасниця української групи Євгенія Бардяк. – Ніхто не вбережений від конфліктів, особливо, якщо не шукати порозуміння і не будувати діалог. Це допоможе принаймні оминути штучні маніпуляції».

Вберегти Україну від боснійського сценарію

«Між війнами в Югославії та Україні є певні спільні риси, – каже Сімон Шлеґель, проектний менеджер Східноукраїнського центру громадських ініціатив/KURVE Wustrow. – Мотор цих воєн – страх певної групи людей, які раніше були тісно пов’язані з сусідньою великою країною, а потім зробилися меншістю. У Боснії і Герцеговині це були серби і хорвати, які після розпаду Югославії побоювалися, що стануть громадянами другого сорту. А в Україні йдеться про осіб, які здавна надавали перевагу проросійському курсу розвитку держави».

Боснія і Герцеговина є федеративною державою, що складається з двох утворень (ентитетів): Федерації Боснії (тут здебільшого мусульмани-боснійці) і Герцеговини (заселена переважно хорватами) та Республіки Сербської, де живуть боснійські серби. Всі ці території мають своє окреме управління.

Наприклад, представники українського посольства, аби про щось домовитися, вимушені контактувати з репрезентантами кожної з трьох територій. А в Генасамблеї ООН під час представлення Україною оновленого проекту резолюції про права людини в анексованому Криму представники Боснії і Герцеговини просто встали і вийшли, адже рішення мають погоджувати одразу три керівники їхньої держави. Оскільки серб заблокував прийняття рішення, бо воно дискредитує Росію, то, аби не утримуватися і не голосувати проти, вони просто покинули залу.

Згідно з Дейтонськими угодами 1995 року, Федерація Боснія і Герцеговина була визначена як один із двох засновників держави та включала 51% території, а інший суб’єкт, Республіка Сербська, мала 49%.

Голова держави – президент. Посада переходить до одного з трьох членів президії за принципом ротації на строк 8 місяців. Представники етнічних меншин не мають права балотуватися ні на посаду президента, ні до парламенту. Така можливість дається лише представникам однієї з трьох основних етнічних груп: мусульман-боснійців, хорватів і сербів, які почергово змінюють одне одного на посаді через кожних вісім місяців.

При цьому кожному політику зручно, коли його група відсепарована від решти населення. Очевидно, що така структура управління більше розділяє, ніж об’єднує. Наприклад, у Сараєво є мікрорайони, де воду або світло вмикають лише у певні години доби. Це при тому, що ця країна – одна з найбільш забезпечених водою в Європі, а каскад гідроелектростанцій дає енергії понаднормово. Причиною є те, що вода надходить із Республіки Сербської. Фактично в державі діють клани, які й ділять між собою контроль за ресурсами (електроенергією, водою тощо), використовуючи це в політичних цілях. Вперше після 90-х люди знову почали виходити на мирні протести, аби ситуація змінилася.

Представництва ООН та ОБСЄ відіграють немалу політичну роль у Боснії і Герцеговині. Генеральний представник ООН має право ветувати будь-яке політичне рішення.

«Фактично цією федерацією керують міжнародні політичні структури, – пояснює Олександра Романцова, менеджер проектів правозахисної організації «Центр громадянських свобод». – Попри це в країні активується рух проти іноземного впливу на правління, мовляв, ми тут самі собі дамо раду. Однак такий крок здебільшого не вітається, адже міжнародна спільнота остерігається початку повторного воєнного конфлікту, який наразі законсервований. Міжнародні структури вирішили його заморозити, надавши можливість всім сторонам за етнічним принципом брати участь в управлінні державою. Щоправда, це й призвело до того, що всі президенти, які чергуються через кожних вісім місяців, блокують рішення один одного, таким чином перешкоджаючи державі розвиватися».

Як наголошує правозахисниця, політичний устрій Боснії і Герцеговини яскраво демонструє, чому нам нізащо не можна погоджуватися на такий самий сценарій – аби так звані ДНР/ЛНР увійшли до України на схожих умовах, що й Республіка Сербська до Боснії і Герцеговини.

Свого часу італійський філософ, жертва Голокосту Прімо Леві сказав: «Якщо щось сталося одного разу, то воно може знову повторитися. І може повторитися будь-де»…

Наталя МОСТОВА