Кілька школярів-хуліганів постійно б’ють одного, найслабшого. Однокласники щодня кепкують із хлопчика, який не має смартфона. В закритій групі класу в соцмережі висміюють зовнішність дівчинки з інвалідністю. Все це – булінг (від англ. bully – цькування), і ця проблема є значно серйознішою, ніж іноді здається дорослим.

Всесвітня проблема

Психологи стверджують, що той, хто вчиняє булінг, має на меті самоствердитися за рахунок когось, підпорядкувати собі іншу особу або, до прикладу, завоювати в такий спосіб загальний авторитет. Це явище набуває все більшого поширення як в Україні, так і в усьому світі. По суті, це насильницька модель поведінки, яка починається у дитячому віці. І якщо цьому не завадити, відбуватиметься подальша ескалація насильства.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), Україна посідає четверту сходинку серед країн Європи за рівнем проявів агресії підлітків. На першому місці перебуває Росія, на другому – Албанія, на третьому – Білорусь.

Булінг серед неповнолітніх має багато спільного з агресивною поведінкою дорослих у своєму середовищі, але має свої характерні відмінності. Прояви фізичного або психологічного насильства серед дітей виявляються в систематичному глузуванні із особливостей зовнішнього вигляду, псуванні особистих речей, відвертому знущанні, що принижують почуття людської гідності (скажімо, зіштовхуванні однокласника під парту), і навіть у постійному вимаганні грошей.

Прикладів булінгу на Івано-Франківщині не бракує. Досить згадати гучний торішній скандал, коли поблизу одного з ліцеїв міста група дівчат, яким ще не виповнилося 16 років, побила однолітку. Агресорки знімали знущання на відео, яке потім опублікували. На кадрах видно, як дівчата-підлітки з нецензурною лайкою накидаються на свою однолітку, після чого починають її бити.

Ще одна така ситуація сталася у франківській ЗОШ №25, де учні побили другокласника у шкільному туалеті. За словами матері, хлопчик зайшов туди на перерві, а хлопці його закрили і почали бити. У педагогів, щоправда, була інша версія: заступниця директора стверджувала, що дитину не цькували – хлопчик сам провокував інших дітей.

Булінг як хвороба всього суспільства

Явище булінгу неможливо побороти швидко і просто, оскільки воно є гіпертрофованим наслідуванням поведінки дорослих. Діти копіюють саме їхню поведінку, якщо вдома, у дворі чи на вулицях міста спостерігають конфліктні ситуації, які вирішуються з застосуванням сили, і починають поводитися так само.

За словами дитячої психологині Анни Биволькевич, булінг – це соціальна хвороба, що приходить з дорослого соціуму і вражає усіх навколо. Адже в таких ситуаціях завжди є агресор чи агресори, жертва булінгу і спостерігачі, які начебто займають нейтральну позицію, але насправді сприяють безкарності насильства.

«Якщо спитати у дорослого, з чим у нього асоціюється слово «булінг», він відповість «школа, діти». Однак я не розумію, чому ми не прив’язуємо це до себе, чому ми вирішили, що це якась своєрідна дитяча культура і особливість, а дорослих це не стосується. Насправді ж ця «дитяча культура» є продовженням поведінки дорослих, які займаються цим регулярно. Візьмемо, до прикладу, той же коронавірус: тих, хто заявляв про свій діагноз COVID-19, починали цькувати, ніби якихось прокажених. Люди приховували діагнози, щоб уникнути знущань, тиску, а подекуди й фізичного насилля. Це хвороба всього суспільства», – стверджує психологиня.

Раніше слова «булінг» не було, хоча явище, ясна річ, існувало – такі випадки називали «цькуванням», були і бійки, і конфлікти. Тепер, коли проблема стала світовою, цей термін став поширений і про це багато хто говорить. Науковці вивчають проблему, психологи займаються з проблемними дітьми.

«Кілька років тому я навчалася у Прикарпатському національному університеті, на педагогічній кафедрі. І в нас була така дисципліна, як булінг. Так от, студенти-психологи з п’ятого курсу підходили до нас і питали: що це ви таке вивчаєте? Слово було незнайомим, на цю тему було обмаль літератури. Активно про булінг почали говорити років три-чотири тому», – пригадує Анна Биволькевич.

За її словами, проблема є вкрай складною і комплексною. Нинішня українська школа погано пристосована до потреб дітей, зокрема підлітків, яким нікуди подіти свою енергію. Їм хочеться бігати, стрибати, лазити по деревах, а їх змушують сидіти і слухати. До речі, випадків булінгу значно більше у шкільних класах і майже немає у профільних гуртках, де діти збираються за інтересами.

«Класифікувати булінг – нелегка справа, адже кількість його видів зростає. До прикладу, зараз є такий його різновид, як кібербулінг. У моїй практиці була дівчинка, про яку постійно писали різні неприємні речі в закритій Вайбер-спільноті однокласників. І ніхто з дорослих про це не знав, тож цей випадок було дуже важко відстежити. Взагалі булінг у мережі – це така річ, яку ми ще не до кінця зрозуміли. У нас з’явилося лише перше покоління, яке росте зі смартфоном в руках, і наслідки такого цькування стануть зрозумілими пізніше», – зауважила Анна Биволькевич.

Жертвами цькування однолітків можуть ставати, зокрема, діти, які вирізняються серед інших у групі. Психологиня наводить для прикладу ще один випадок зі своєї практики: сільського хлопця, який був інтелігентнішим і «цивілізованішим» за інших дітей, жорстоко побили.

«У нього в селі всі слухають, як він сам каже, «сєпарську» музику». А він освічена дитина, знає англійську, має друзів за кордоном, з якими познайомився в інтернеті. І, по суті, таким чином він став вразливим для булінгу. В цю групу вразливості входять різні діти – це і соціально неадаптовані через гіперопіку батьків, і вундеркінди, і «білі ворони», а іноді – двійочники. У школах також часто б’ють дітей, яких били і вдома. Я ще не знаю, як це працює, але діти, здається, відчувають – цю дитину можна бити, бо її вже б’ють», – зазначає Анна Биволькевич.

Втім, психологиня однозначно стверджує: чи належить дитина до вразливої категорії, чи ні, все одно не можна звинувачувати її в тому, що вона стала жертвою булінгу. Винен завжди агресор.

Цькувати можуть будь-кого

З булінгом у школі стикалися практично всі – як агресори, свідки чи жертви. Хоча діти часто не розповідають батькам про конфліктні ситуації, які з ними трапляються, і тоді про булінг ніхто не дізнається. Тому важливо вибудувати правильні стосунки між дитиною та її батьками. У цьому переконана Людмила Лінник – вчителька та мати чотирьох синів.

«Коли ти від самого народження дитини будуєш з нею довірливі стосунки, то дитина з проблемою в першу чергу прийде до тебе. Я так намагаюся робити – і мої діти завжди діляться зі мною своїми проблемами. Раджу це всім батькам, бо дуже важливо, щоб був хтось дорослий, кому дитина довіряє, – мама, тато, дідусь, вчитель», – каже Людмила Лінник.

За її словами, важливо, щоб батьки в будь-якому разі залишалися на стороні дитини – навіть у тому випадку, якщо сама дитина є булером. Адже це свідчить про її психологічні проблеми. Тож важливо з’ясувати, чому дитина так поводиться, і розбиратися вже з причиною.

«Останніх два роки я працюю вчителькою в Католицькому ліцеї Івано-Франківська і, на жаль, бачила ситуації булінгу. У нас маленькі класи, пильна опіка вчителів, тому щось таке трапляється вкрай рідко – переважно це якісь словесні цькування. Слід розрізняти булінг як явище систематичне і прості словесні конфлікти між дітьми, які можуть трапитися через те, що школярі через щось посварилися чи чогось не поділили. Це, по суті, нормально – поки не переростає в регулярне цькування», – розповідає Людмила Лінник.

При цьому вона наголошує: коли стаються випадки цькування, часто їх провокують самі ж вчителі. Педагоги можуть необережно сказати щось образливе про якусь дитину. А оскільки вчитель, особливо у молодших класах, є сильним авторитетом для школярів, то діти починають думати: вчитель сказав, що, умовно кажучи, Василько нерозумний – значить він дурень, тож будемо його пресувати.

«Цькувати можуть не тільки слабших дітей. Я бачила протилежні випадки – коли цькують успішних учнів, яскравих дітей, які відрізняються від інших. Схожа ситуація була два роки тому із моїм старшим сином Данилом. З нього не знущалися відверто, але він сказав, що через таку ситуацію не хоче відвідувати школу. Ми з ним довго розмовляли – на тему його цінності, про те, наскільки він важливий для себе, для мене і для всього світу, наскільки він унікальний. Не тому, що він обдарований, а тому, що він – людина. Ми говорили про те, що важливіше – втілювати свої мрії і реалізовувати свій потенціал чи бути такими, як вони, щоб вони не сміялися. Ми вибудували цю систему цінностей, і цькування перестало його обтяжувати», – поділилася власною історією Людмила Лінник.

Втім, мама зізнається: звичайно, якби ситуація розвивалася так і далі, то довелося би говорити з вчителями, психологами і батьками інших дітей, можливо, навіть викликати поліцію.

«У нашій школі був випадок, коли з колективу забрали ту дитину, яка цькувала. Ні тривалі розмови з батьками, ні намагання побудувати якісь мости, ні робота психолога і педагогів – нічого не спрацювало. В результаті дитину зі школи виключили, і аж тоді настав спокій. Вирішення проблеми не можна назвати ідеальним, але булінг був систематичним і тривалим, і батьки тієї дитини не робили нічого, щоб це припинилося. Тож вчинили так, і це спрацювало», – наводить приклад зі свого вчительського досвіду Людмила Лінник.

Допомога потрібна і жертві, і кривднику

Інспектор відділу зв’язків з громадськістю управління патрульної поліції в Івано-Франківській області, старший лейтенант поліції Богдан Настич працює як шкільний офіцер поліції (ШОП). Він каже, завданням цього проєкту, який функціонує майже від самого заснування патрульної поліції, є превентивна діяльність. Тобто ШОПи намагаються діяти на запобігання конфліктним ситуаціям, а не лише приїжджати на виклики, коли вже щось сталося.

«Ми можемо приходити на урок або проводити виховну годину на тему того ж таки булінгу чи інтернет-безпеки. Якщо є гостра проблема, проводимо з дитиною профілактичні бесіди. Залучається соціальний педагог, шкільний психолог, класний керівник, викликаємо дітей, що займаються булінгом, і намагаємося вирішити ситуацію. Пояснюємо їм, що станеться, якщо вони будуть продовжувати так поводитися. Коли ми тільки починали працювати як ШОПи, то діти з певним острахом ставилися до нас. Вони бачили патрульний автомобіль і питали – а що сталось, кого забираєте? Та за цих кілька років діти звикли до нас і тепер сприймають поліцію не як тих, хто карає, а як дорослих, з якими можна поспілкуватися і про щось розповісти. Вони розуміють, що поліція завжди допоможе у складних ситуаціях», – зауважив Богдан Настич.

За словами поліцейського, Верховна Рада два роки тому прийняла закон, в якому дала визначення поняттю «булінг», а також окреслила шляхи протидії цьому явищу, захисту прав дітей та інших осіб, які перебувають у закладі освіти. Крім цього, в Україні встановили адміністративну відповідальність за булінг і приховування випадків булінгу педагогічним, науково-педагогічним, науковим працівником, керівником або засновником закладу освіти. Стаття 173\4 КУпАП передбачає, що такі дії тягнуть за собою накладення штрафу від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від двадцяти до сорока годин.

«Це зараз булінг здається масовим явищем. Але я не можу сказати, що булінгу зараз стало більше – просто про нього почали значно більше говорити. Є навчальні заклади, де ця проблема себе проявляє більше, а є такі, де його майже немає. За нашими спостереженнями, у школах і там, де діти зібрані лише за віковою ознакою, булінгу більше, ніж у різних гуртках та секціях, де дітей збирають за інтересами», – каже Богдан Настич.

Офіцер поліції вважає, треба допомагати не лише жертві булінгу, а й кривднику, адже вони обоє є учасниками ситуації, яка виникає не без причини. Дитина, яка це чинить, часто сама може бути жертвою насильства у сім’ї або виховуватися у неблагополучній сім’ї.

«У нас в одній зі шкіл Франківська є хлопець з такої родини – батька немає, мама любить випивати, сім’я багатодітна. У школі він агресивно ставився до ровесників і навіть до старшокласників, вчиняв як психологічний булінг, так і фізичний. Ми спілкувалися з ним, попереджали – це не допомогло. Тоді контактували з мамою і соціальними службами. І знаєте, він зробив крок вперед. Хлопець дослухався до моєї поради спрямувати свою енергію в правильне русло. Він почав займатися змішаними єдиноборствами (ММА), оскільки має бійцівський характер. Весь вільний час хлопець тепер присвячує спорту і вже починає займати призові місця. Він зразу став інакший, видно, що веде себе по-іншому. Можливо, на нього впливає тренер, система правил та орієнтирів, які у будь-якому спорті є обов’язковими. Дай Боже, щоб він став чемпіоном», – наводить Богдан Настич випадок булінгу, який йому запам’ятався.

Отож, що робити?

Булінг – явище багатогранне, і його не вдасться побороти, провівши з дітьми одну-дві лекції. Робота повинна вестися постійно: батькам слід будувати довірливі стосунки із дитиною і прислухатися до неї, вчителям треба звертати увагу на те, як діти ведуть себе в колективі і чи немає у класі «ізгоїв», а поліцейські мають наголошувати – цькування є злочином.

А дорослим слід почати з найпростішого – тобто з самих себе. Адже діти, як дзеркала, копіюють їхні вчинки. І хлопчик, тато якого б’є маму або й саму дитину заодно, навряд чи зрозуміє для себе, що бити інших не можна. З немалою долею вірогідності він сам у майбутньому або стане кривдником, або отримає психічний розлад, який перекреслить все його життя.

 Тарас ВОЛОШИН

Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки National Endowment for Democracy (NED). Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією NED.