Колись завдяки буркам люди в селі Колінці, що в Тлумацькій ОТГ, виживали. Їх шили майже в кожній хаті. Тепер ремесло майже забуте, хоча ті часи місцеві добре пам’ятають.

Ще у 30-х роках завдяки митрополиту Андрею Шептицькому неподалік Колінців відкрили ремісничу школу. До того, окрім плуга, більшість місцевих нічого не знали. Ну, хіба було ще кілька ковалів, їх дуже шанували.

Хтось із жителів Колінців вивчився у тій школі на чоботаря і далі передавав ремесло землякам. А потім і на бурки перейшли. Саме завдяки буркам люди в селі виживали у важкі часи. Шила вся вулиця. Продавали на довколишніх базарах. Попит був величезний.

Тепер у селі ніхто цим не займається. Хіба одиниці – на замовлення. Але ті часи люди добре пам’ятають.

Видно, що з повагою

Марія Йосипівна Водославська має 92 роки, але нитку в голку досі годна всилити з першого разу. Показує свою давню швейну машинку. Видно, що з повагою, любить її.

Ця жінка мала таке життя, що й доби не стане, аби все записати. Тяжко було, голод, болячки і злидні. Купа дітей у малій хаті. Спали на печі, яка вже валилася. Замість подушки – мішок із листям. Пані Марія досі пам’ятає, як черешки листків боляче кололи у вуха крізь мішок. Навесні на полі визбирували перемерзлу бульбу, терли на терці – і в молоко, варили таку кашу. Дуже рятувало молоко. Хліб бачили рідко.

Сестру ще молодою більшовики запроторили у в’язницю, що в Луганську. На 10 років. Випустили після смерті Сталіна. Коли вернулася додому, самі жахіття розповідала: як ночами змушували пуцувати тюремні підвали після катувань. Навпомацки ходила по трупах і відмивала кров зі стін.

Обоє братів у 1945-му поїхали в Німеччину на роботу. А коли туди прийшли росіяни, одного брата забрали на фронт. Там він був поранений. Відправили у львівський шпиталь. Написав додому лист, аби хтось приїхав до нього.

«А в нас ні що взяти з собою, ні що взути, – згадує Марія Йосипівна. – Десь нашкрябали зерна, спекли хліба. І сестра з мамою пішли до Львова. Пішки через ліси. Босі. А то середина весни. Холодно ще. На ніч, коли ставало дуже зимно, скидали хустки з голови і обв’язували ноги, ніби онучами. Тиждень йшли. Дорогою завертали до хат, благали, аби дали напитися і хоч щось з’їсти. Вже у шпиталі брат попросив начальника, щоб дали мамі і сестрі чоботи. Але то вже було пізно. Мама дуже застудилася. Померла. За нею і тата не стало».  

Любила те, що робила

У 50-х пані Марія з чоловіком виживали завдяки чоботам. Її свекор ходив до Станіслава, збирав там подерті мешти, які панство лишало коло будинків і парканів. Чоловік Марії Йосипівни ремонтував те взуття, а вона пішки несла до Отинії продавати.

Перші бурки пані Марія почала шити у 60-х. Швейна машинка була допотопна – з ручкою, яку треба було тяжко крутити. Повно сил забирала.

«Шити я навчилася, а от матеріалу в мене не було, грошей, щоб поїхати до Станіслава і купити, теж не мала, – розповідає жінка. – Чоловік віддав свою шинель. Перекроїли, милом намалювали форму, вирізали. Далі треба прикласти трохи вати, а потім – підшивку. Несли в Тлумач на базар. Перші бурки вдавалися негарні. Але люди тоді не мали в чому ходити – все купували. Бурки, а поверх калоші – і так навіть до церкви йшли».

За день шили по кілька пар. Точніше, за ніч. При свічці. Бо вдень десь по роботах, коло господарки. А звечора бралися за нитку-голку і сліпали.

З часом кожна майстриня вишивала на бурках якийсь узор, таку собі власну «торгову марку». Адже конкуренція на базарі була величезна, але збуту не бракувало. Заробіток був сезонний, однак перебути літо грошей вистачало.

Коли вже стало з’являтися багато чобіт, бізнес на бурках почав потроху згасати. На базар кравці більше не їздили, робили вдома на окремі замовлення. Ті, хто торгує на базарах, досі купують для себе бурки – лише так годні вистояти на морозах.

«Чесно вам скажу, деколи мені так кортить сісти за швейну машинку і зрихтувати бодай одну пару бурок, – сміється Марія Йосипівна. – Я віддала тій справі купу років життя. І любила те, що робила». 

Дуб і традиції

Місцеві звикли казати «Колинці», а не «Колінці». Перша назва – давніша.

Кажуть, історія назви села сягає аж ІV-II ст. до н. е. і пов’язана з переселенням на схід Європи чотирьох хвиль східних галлів. Вони покинули територію сучасної Франції й утворили тут свою державу.

Річки на той час були судноплавними. Ними завозили сюди товари, завертаючи з Тіраса (Дністра), а вивозили продукцію місцевих виробників. Для корабельної справи потрібні були паруси та міцні мотузки, а для одягу – тканини. Все це робили з конопляних і лляних волокон.

Галл-король наказав підкореному місцевому населенню вирощувати ці рослини, ткати з них полотно, а з насіння – тиснути олію. І якраз у керунку села жили дуже досвідчені та вмілі коноплярі і льонарі, яким галли навіть присвоїли високий знак якості, котрий звучить їхньою мовою як «колинці». Перекладається як «кол» – тямущий, «лин» – льон, «ці» – тут.  

Колінці відомі не лише бурками, але й дубом, котрий начебто посадив сам Богдан Хмельницький. А ще місцевий історик, краєзнавець Василь Ганчак, який написав книгу про село, розповідає, що у Колінцях досі дотримуються особливої традиції. На Василя величезним гуртом ходять по хатах засівати, але з конем.

То ціле дійство. Найперше коня добре вимивають, вичісують і наряджають. З лісу приносять ялицю і роблять вінок для коня. А ще на нього кладуть різнокольорові верети. І навіть до храму вранці наступного дня входять теж із конем. Про ці забави в Колінцях колись навіть кіно знімали.

Наталя МОСТОВА