Таке враження, що Україна входить у зону сильної політичної турбулентності з непередбачуваними наслідками. До нового року залишається два тижні, а бюджет не прийнятий. Рік роботи уряду Яценюка не приніс ні видимих результатів реформ, ні бодай часткового полегшення життя простим людям. У боротьбі з корупцією – повний провал. На Донбасі – очікування нової ескалації конфлікту з боку проросійських сепаратистів. І на цьому фоні – мало не щоденні взаємні обвинувачення високопосадовців, від яких тріщить по швах і так не надто міцно зшита парламентська коаліція.

В принципі, чвари в українській політиці – звичайна річ. Вони відбувалися в усі роки новітньої історії України, а особливо – в період президентства Віктора Ющенка. Такого розгулу політичного плюралізму, як у «помаранчеві» часи, країна ще не бачила. Соратники поборювали соратників із такою затятістю, ніби ворогів, а в результаті реванш взяли «регіонали» з Януковичем. Тепер повторюється майже та сама картина, з тією лише різницею, що на дещо вищому градусі протистояння. Історія ж, як відомо, розвивається по спіралі.

Випадок, що трапився у понеділок ввечері на засіданні Нацради реформ, відверто кажучи, шокує. Між міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим і головою Одеської ОДА Міхеїлом Саакашвілі виникла сварка, в результаті якої міністр жбурнув у губернатора склянку з водою. Все це, зрозуміло, не обійшлося без обопільних звинувачень та образливих слів на зразок «сам злодій», а закінчилося криком Авакова: «Забирайся з моєї країни!» та польотом склянки.

Народний депутат, колишній журналіст «Української правди» Сергій Лещенко, який оперативно переповів (зі слів присутніх на засіданні) про скандал на своїй сторінці у «Фейсбуці», не уточнив, вцілила склянка чи ні, але додав, що «прем’єр-міністр Яценюк обізвав Саакашвілі «гастролером» і теж зажадав, щоб той «забирався з України».  Згодом Аваков підтвердив інформацію про сутичку. «Я утримався від того, щоб його вдарити – хлюпнув йому в обличчя водою. Я давно не бачив настільки ошизілого популіста…», – написав він у соцмережі.

Нервозність чільних представників українського уряду зрозуміти можна. Бо ситуація в країні мало не катастрофічна, а тут ще й «свій» не дає спокійно жити. 6 грудня під час виступу на конференції «Одеська антикорупційна ініціатива» Саакашвілі перерахував «головних корупціонерів» країни, назвавши прізвища Ахметова, Коломойського, Мартиненка, Іванчука та Фірташа, і заявив, що втрати держбюджету від дії корупційних схем складають не менше 5 млрд. доларів. А через два дні в ефірі «5 каналу» він сказав, що готовий надати всі документи, які підтверджують його заяви про причетність до корупції Кабінету міністрів і великих бізнесменів країни.

Напевно, частково праві ті, хто каже, що таким чином Саакашвілі заробляє собі політичний капітал, репутацію борця за правду і, можливо, наривається на відставку, щоб іти у велику політику, бо керувати Одещиною йому, буцімто, скучно. Непрямо про такі амбітні плани може свідчити і ціла низка похвальних статей у американській та європейській пресі про голову Одеської ОДА та його виразне реформаторське реноме на сірому українському тлі, що були опубліковані в останні два-три місяці та відверто натякали, який би добрий вийшов із нього прем’єр.

Але навряд чи поведінку Саакашвілі можна розцінити як лиття води на кремлівський млин, як намагаються трактувати ситуацію його опоненти. Імперській політиці Путіна в Україні, швидше, підіграють саме ті українські високопосадовці, які намагаються законсервувати себе у владі на довгі роки, незважаючи на сумнівні результати їхньої діяльності.

Зрештою, рішучість і вміння проводити швидкі й ефективні реформи Міхеїл Саакашвілі вже продемонстрував, будучи президентом Грузії. А ось його українські опоненти – ще ні.