Мабуть, з усіх наших класиків Стефанику пощастило найбільше. Маю на увазі, що рівень нашого зацікавлення його приватним життям таки менший, аніж зацікавлення тим, що він писав. Ми не рахуємо, скільки любовей у нього було, не згадуємо про його болячки, про те, що він їв чи не їв, та навіть про прокляття його роду не дуже згадуємо, але пам’ятаємо, що це він написав і про чоловіка, який втопив свою дочку, і про еміграцію, хтось може згадати ще кленові листки, а хтось – невимовну тугу матері за синами. Образи Стефаника важко забути: одні з них надривно-болісні, інші моторошні, і над цим всім доля, неминучість, фатум.

            Мені зі школи врізалися у пам’ять не лише образи Стефаника, а й мої перші читання його новел. Читала я їх поміж читанням «Дракули» Брема Стокера та «Франкенштейна» Мері Шеллі. Погодьтеся, контекст ще той. Але у підлітковому віці це було нормально, а ще це допомогло поглянути на героїв Стефаника не за канонами радянської критики тогочасного підручника, а трохи інакше. Я читала і думала про те, чому Гриць Летючий (новела «Новина») дивиться на своїх донечок і йому ввижаються мерці – це ж не через бідність чи голод; чому баба з новели «Сама-саміська» перед смертю бачить чортів, а не ангелів, про те, чому образи на стінах хат Стефаника почорнілі. Поезії у прозі Стефаника я читала у лікарні. Серед того всього лікарняного жахіття вони були такими неймовірними, немов квітуча сакура на фоні старої облупленої стіни. От саме такі асоціації. Не «коротко, сильно і страшно», не «не пиши так, бо вмреш», а цвіт, і хоч убийте мене, не знаю, чому саме сакура.

            До речі, «коротко, сильно і страшно» та «не пиши так, бо вмреш», а також «поет мужицької розпуки» – то не такі вже й страшні ярлики, порівняно з ярликами в інших класиків. Хоча мені більше імпонує Франкове «Се правдивий артист із Божої ласки, яким уже нині можемо повеличатися перед світом» та те, що Франко назвав Стефаника паном форми. Але то вже питання смаку. Ні, питання не в означниках Стефаникової творчості, а у тому, чи викликають вони у нас асоціації з конкретними творами і чи не губиться за ними постать самого автора.

            Стефаник поки що має більше шансів на прочитання, бо коли ми не смакуємо якимись (псевдо)біографічними подробицями та не обговорюємо квантові стрибки, усе, що нам залишається, – це читати.

            Зрештою, про життя Стефаника написано кілька хороших і потужних романів, є солідні наукові розвідки. Зрештою, є сам Стефаник – той, який намагався спочатку пробитися в літературу ліричними етюдами, поезіями в прозі, але щось пішло не так. І було не так, доки не з’явилася його перша збірка новел «Синя книжечка» (1899 рік), і не без допомоги Степана Смаль-Стоцького – так, саме його, відомого науковця та політичного діяча. А далі – збірки «Камінний хрест» та «Дорога». У 1905 році виходить збірка «Моє слово», в якій лише два твори нові. А далі… Далі тиша аж до 1916 року. Ні, не те, щоб у Стефаника не було життя. Було, і дуже активне. Народження дітей, смерть дружини, участь у громадському та культурному житті, виступи, знайомства, парламент у Відні. Про арешти вже мовчу, бо у нас так якось в історії літератури складається, що український письменник мусить пережити арешти, заслання, обшуки, табори… От тільки не було літератури, його літератури, тієї, від якої стає так гарно і моторошно, так красиво і страшно, так ніжно і так розпачливо. Що ж він тоді робив, щоб йому не боліло? Бо було чому боліти. А сам він не раз говорив, що пише, щоб йому полегшало.

До літератури Стефаник повертається 1916 року – тоді ж написана його така пронизлива «Марія» (М. Коцюбинський йому писав: «…Мені не раз кортіло написати до Вас, бо я ніяк не міг примиритися з таким довгим антрактом у Вашій літературній роботі. Не може бути, щоб Стефаник – наш, а особливо мій, любимий письменник, краса нашої анемічної літератури, щаслива оаза, ‒ замовк назавжди»). Нова збірка побачила світ аж у 1926 році («Земля»), ну, і у 1933 році ювілейне видання «Твори». Новели після тривалої перерви вже дещо інші, але незмінний Стефаник. З цих новел могли би вийти і повісті чи навіть романи, але не у випадку Стефаника. Бо він вважав, що переробляти власні новели на повісті – це як розводити горілку водою. А ще ненавидів бездумне багатослів’я і красномовство. Та й писати треба тоді, коли «надходить сплін», тобто меланхолія. І обов’язково на найкращому і найдорожчому папері. «Де ти, Василю, – обурювався Лесь Мартович, – навчився тих панських витребеньків? На такому панському папері, який ти псуєш своїми лабатими буквами, можна писати прохання до самого цісаря, щоб нам позичив кілька тисяч ринських…» А Стефаник відповідав, що новелу не можна писати так само і на такому папері, на якому дехто пише скарги про зорану межу чи крадену курку. А про саме писання так говорив: «Як у голову залізе думка, то так свердлить, як цвях у черевиці. А слова на папері в мене – як те пір’я, порозкидане по хаті: всюди його багато, а зібрати все докупи – нема що у жменю стиснути. Я хотів би, щоб слово було чути, як залізо».

А якось у 1926 році Львівське товариство письменників і журналістів ім. І. Франка вирішило влаштувати «Літературний вечір для вшанування Василя Стефаника». Стефаник не хотів брати участі у цьому, мовляв, він не Франко, який написав сотні творів. Не вважав себе професійним письменником з літературною діяльністю. Казав, що не пише, а капає, казав, що лікар за один місяць більше напише на своїх рецептах, ніж він за цілий рік.

Так чи інакше, але слово його зазвучало залізом, як він і хотів, і тієї невеликої кількості новел (здається, 72) вистачило, щоб пам’ятати. Іноді думаю: а якби їх було більше? Які б вони були? Чи вдалося би Стефанику уникнути самоповторів? Чи говорили би ми про нього як унікального новеліста? І чи мала би більшість із нас шанс та можливість прочитати всього Стефаника? Не за один день, звісно. Адже читаючи новели Стефаника, ти щоразу відчуваєш натискання на больові точки. Та й сам новеліст казав, що читати за один раз багато його творів не варто: «Я не пишу, а роблю пігулки, а проковтнути десять пігулок відразу не можна. Отже, хто прочитає одним духом мою збірку – кривиться».

І на завершення лайфхак від Стефаника щодо еліксиру натхнення: кілька крапель чорнила, кілька крапель крові, праця…