У японській поетиці є поняття «моно-но аваре», що перекладається як «чарівний смуток речей» – це коли обов’язково називаєш те, що побачив, те, що подобається або не подобається, вживаючи слово моно (річ). Якщо ж людині трапляється те, що може викликати почуття і людина дійсно починає відчувати щось, тоді кажуть: «відчувати моно-но аваре». Таким чином, серце людини здатне відчувати найрізноманітніші речі» (Мотоорі Норінага).

            Мені пригадалося оте моно-но аваре, коли дивилася на кольорові офорти Оксани Стратійчук. Можливо, тому, що художниця працює у графічній техніці мокуліто (японська техніка плаского друку), можливо, причина у кольорах, можливо, в замилуванні мисткині тим, що вона перетворює на мистецтво. Як зазначає Катерина Липа, «у роботах художниці доволі виразно проглядає такий собі дзен-буддистський підхід до самого процесу споглядання речей, а відтак і до зображення: коли у одній квітці бачиш усі квіти всесвіту і сам всесвіт, а крапля води вміщає усі дощі та усі океани (…) Дивна річ: у роботах художниці дзенська медитативність органічно поєднується з європейською графічною традицією». На думку, Марини Полякової, її роботи – «захоплена зненацька мить, погляд на життя через велику лупу».

Окремі роботи, цикли, модульні офорти, на яких фіксовані навіть не миті, а миті митей, немов при дуже уповільненому спогляданні, при русі, який майже не рух, це про дивовижне замилування квіткою, гілкою, овочем, паростком і ще чимось таким, чого одразу і не побачиш, або й узагалі побачиш тільки на роботах художниці. Але чи направду це роботи? Чи вихоплені зі свого глибинного світу квіти та миті, назви яких легенько і делікатно означені олівчиком? Адже роботи баз скла, без рамок, немов немає отієї остаточної крапки, яка скаже світові: ось картина, дивіться. І ти немов не у виставковій залі, а у майстерні художниці, дуже особливій – без стелі і стін. Виявляється, так може бути. Як і чимало простору між роботами. Не знаю, чи це було свідомо зроблено авторкою, чи просто важко було транспортувати їх із Києва до Івано-Франківська у більшій кількості, але отой білий простір між ними виявився доречним і допомагав краще роздивлятися чарівний смуток речей, а ще пригадувати хоку Мацуо Басьо, як ось ці:

Довгий, довгий шлях –

і ніхто не йде навстріч,

лиш осіння ніч…

 

Півник розцвіта:

Подивись, як схожа з ним

Тінь його в воді!     

Бо хоку – це теж про спостереження і замилування як природою, так і тим, що відчуває людина, милуючись нею або спостерігаючи за мінливістю світу.

«Сади восени», «Сходить сонце», «За горами гори», «Три дні одного року», «Вечоріє», «Меандр», «Перше серпня». Таке воно все крихке, серпанкове, негучне…

Натюрморти Оксани Стратійчук – це окрема історія. «Цукіні», «Французький натюрморт», «Коріння і насіння», «Весняний натюрморт», «Спаржа і артишоки», «Капуста і часник», «Смоква і кукурудза». Ні, це не список, того, що треба купити на торговиці. Це перелік того, що можна подивитися на виставці. Такі вони справжні і такі інші. Така-от поезія дарованого землею.

Ну і перед чим стояла найдовше. «Садок. Хризантеми». Я не люблю хризантем. Але такі цілком можна полюбити і довго слухати за їхню делікатність та ненав’язливість.

«Проростання», бо такий якийсь жаль за тим, що не кожне проростання стане квіткою або метеликом.

«Парадигма мовчання» – єдина робота на цій експозиції про людей. Ой, перепрошую, про тишу, безмовність. Мабуть, мовчання найзручніше показувати на людях, бо ж його не буває без розмов. Така-от бінарна опозиція. Ну і мовчання найкраще для того, або прийшло слово, яким можна означити річ і споглядання на неї.