Про хибні уявлення, що Донеччина — суцільне поле бою та випалена земля

Журналістів вчать подавати новини гарячими. Втім, життєвий досвід вже навчив мене, що інколи варто дати емоціям охолонути. Видихнути, підібрати правильні слова.

Прийдешній рік для Донецької області ознаменувався змінами на фронті, його зсувом вглиб області, а тилові міста, де донедавна панувала умовна тиша, піддались щоденним жорстоким обстрілам. Балістичними ракетами, які неможливо збити, оскільки від пуску до прильоту проходять лічені секунди, росіяни зруйнували сотні житлових будинків і адміністративних будівель. Підступно, зазвичай вночі, вони щодня гатили по Мирнограду, Покровську, Селидовому, до яких від фронту десятки кілометрів. У озвірілого ворога нова перевірена схема — міста на лінії бойового зіткнення засипати кабами, а тилові населені пункти гатити балістикою та шахедами. Саме так впала Авдіївка.

Місцевих жителів страшенно обурювало, що про це мовчать в новинах. Люди записали сотні відео в тіктоці, звертались до національних телеканалів, кричали на сторінках соцмереж. 

Згодом така ж ситуація спіткала і Сумську область. Обурення, що широкого резонансу набувають новини про обстріли скрізь, окрім них. В той час, коли прикордонні населені пункти буквально стирають в попіл, а в селах настає гуманітарна катастрофа. Сумчанам, на мою думку, вдалось достукатись і до ЗМІ, і до блогерів, кілька днів соцмережі писали про важку ситуацію в прикордонні області. Та чи так важливо, щоб про нас, фронтові області, говорили саме в такому контексті? Говорили заради резонансу.

Я хочу донести інше бачення й сформувати інше ставлення до подій, що розгортаються ближче до лінії фронту. Пробачте мою суб’єктивність, але моє сприйняття інфополя виглядає так, ніби обстріли прифронтових територій — це щось буденне, можливо й не нормальне, але таке звичне, що зайвий раз згадувати не хочеться. Донецька область в новинах представлена суцільним побоїщем, мертва територія під щоденним обстрілом. Так дійсно виглядає лінія фронту. Так виглядають міста, куди дійшов зі своїм “звільненням” рускій мір. Від Мар’їнки, Авдіївки, Бахмуту і багатьох інших населених пунктів нічого не лишилось, і людей там не лишилось. Поліція щодня документує понад 2000 обстрілів. Про все дійсно не згадаєш, ефірного часу не вистачить. 

Але буквально в кількох кілометрах від лінії зіткнення інший світ. І я подумала, що нехай і не надто гучномовна, але все ж є тим голосом Донбасу, який, сподіваюсь, почують.

Тут живуть люди! Ключове слово живуть, наскільки це дозволяють реалії. Це життя передбачає все те, що й в будь-якому українському містечку — люди намагаються триматись за те, що мають, працювати, садити городи, прибирати у дворі, виховувати дітей, ходити в магазини, гуляти в парку, мріяти і навіть інколи щось планувати. 

Ось в якому ракурсі мені б хотілось, щоб подавали новини про обстріли наших міст. Я хочу, щоб українці усвідомили, що Донецька область — це не поле бою, а живі міста, такі ж, як і будь-де в Україні. В кількох десятках кілометрах від лінії фронту можна побачити розбиті будинки, забиті фанерою вікна, але охайні клумби, побілені бордюри, чисті тротуари. Це Костянтинівка, Краматорськ, Слов’янськ та інші містечка. У нас в Добропіллі після зими комунальники мили асфальт. Люди прибирають парк, прибудинкову територію, фарбують, білять, створюють затишок. Бо тут живуть люди!

І кожен обстріл цивільної інфраструктури, кожне влучання в будинок, кожна ракета посеред міста, кожен шахед, який прилітає вночі в центр міста — це страшний біль, це така ж трагедія і понівечені людські долі.

Яким же було здивування, коли моя знайома написала на офіційну сторінку в соцмережі одного з національних телеканалів і спитала, чому вони не розповідають про обстріли міст Донецької області. І їй відповіли, питанням на питання: “А що там досі живуть люди”? Розумієте, журналісти національного телеканалу не знають, що за 10, 20, 50 км від лінії фронту живуть люди. Яку ж тоді інформацію вони донесуть українцям з віддалених від фронту областей? 

Сьогодні вся увага прикута до Харківщини. Сотні відео з евакуацією, аналітика, пошук винних, співчуття людям, які втратили дім, всі гадають, чи є пряма загроза Харкову, в соцмережах популярні пости, як підтримати харківський бізнес тощо. І, звісно, я і всі мої знайомі щодня душею з харків’янами, також за них переживаємо, підтримуємо, тим паче, що там живуть мої друзі. І ця ситуація показує, як зміщуються інформаційні акценти. 

Всі воєнні експерти зазначають, що активізація бойових дій на Харківщині — це спроба відтягти наші війська, відволікти від напрямку головного удару, де зараз найважча ситуація — від Очеретиного на Покровськ. Я не вдаюсь у військову аналітику, не знаю, чи ці їхні спроби успішні. Але точно бачу, що вони успішні в інформаційному контексті — увага переключена на північ Харківщини і сам Харків, який щодня страждає від обстрілів, нині починають говорити про можливий наступ на прикордонні в районі Сумщини. Покровський напрямок в інфополі згадується лише в загальному контексті. Чи треба пояснювати, що відсутність медійності напряму впливає на підтримку підрозділів, які тримають цей напрямок? Грубо кажучи, про кого не говорять, тим не донатять. І тут так само тяжко йде евакуація, так само страждають люди, тварини, природа. Звісно, провінційне містечко не може конкурувати з обласним центром, таким як Харків, але саме його військові називають “воротами” на Дніпро. 

Нещодавно Тарас Чмут висловив думку, що втрата Донецької області не призведе до поразки у війні, і якщо доведеться залишити території заради збереження армії, то це варто зробити. В цьому контексті, якщо українці вважають, що Донецька область — випалена земля, всі погодяться. Але це не так! Наші міста — це не території, це наш дім. І в разі відступу армії сотні тисяч людей змушені будуть покинути його. Десятки тисяч опиняться в окупації, в нових фільтраційних таборах і масових могильниках. 

А що далі? Війна закінчиться здачею однієї лише нашої області? Варто послухати російських можновладців і пропагандистів, які в один голос говорять, що їм потрібні всі південно-східні області, від Харківської до Одеської. В ідеалі — Київ також. В ідеальному ідеалі вони говорять про “дійти до Ужгорода”. То що буде, якщо відступити від Донецької області? Стелу зафарбують в триколор. А потім почнуть засипати кабами Межову, Слов’янку, Першотравенськ. А далі — фортеця Павлоград і Дніпро? Вони не зупиняться. Візьміть лінійку й карту, погляньте на відстань від лінії фронту до Дніпра. Це пару годин автівкою. Все ближче, ніж здається. 

Отож і маємо ситуацію, коли знаменита стела на в’їзді в Донецьку область, стала символом, ніби воротами в інший вимір. Неначе за нею суцільне поле бою, а не чийсь дім і людські долі. Звісно, з такою подачею інформації черговий населений пункт, захоплений росіянами, не здається великою втратою, бо там же все одно більше нічого нема. І лише тисячі людей, що втратили домівки, рідних, своє минуле й майбутнє, поповнюють ряди вимушених безхатьок, розчиняються в просторі, стають нікому непотрібними невидимками.