Гурт DAGADANA – це злиття джазової й електронної польської та української народної музики. Його дебютний альбом “Malenka” (2010) нагороджений престижним польським призом “Fryderyk” і визнаний світовим музичним альбомом року. Крім того, альбом “Dlaczego nie” був номінований на премію “Fryderyk” у 2011 році і став восьмим у списку “Найкращі музичні альбоми світу” в Англії.

DAGADANA зіграла понад 300 концертів у Австрії, Бразилії, Болгарії, Китаї, Чеській Республіці, Франції, Німеччині, Угорщині, Індонезії, Малайзії, Молдові, Марокко, Польщі, Румунії, Сербії, Сінгапурі, Словаччині, Швеції, Великобританії та Україні. Гурт виступає як посол Східної Європи, який представляє співпрацю Польщі та України. Він грав не лише в клубах, але й у пустелі, у вугільній шахті, на плоті, в будинку шанувальників. Музиканти люблять грати камерні концерти, але не уникають і великих фестивалів.

«Галицький кореспондент» розмовляє з учасницею групи, нашою землячкою Даною Винницькою. Дана – випускниця композиційного факультету Львівської консерваторії, лауреат стипендійної програми Міністерства культури Польщі “Gaude Polonia”, присвяченої молодим художникам країн Центральної та Східної Європи. Вона брала участь у записах таких груп, як Shokolad, Babooshki та Afro Kolektyw.

 

– DAGADANA є дуже популярною в Польщі, я би навіть сказав, авторитетним колективом у своїй ніші. Як вдалось досягти такого статусу – традиційна любов поляків до джазу, рівень менеджменту чи попадання в якісь вібрації, що склались у такий успіх?

Така оцінка, звісно, є дуже приємною, але перебільшеною. DAGADANA є знаним, але не дуже популярним у Польщі колективом. Ми не можемо, зрештою, і не ставимо собі за ціль конкурувати з попсовими чи інді-роковими, регговими проектами, які є суперпопулярними. Аудиторія WorldMusic є значно скромнішою. І разом з тим можна зауважити, що DAGADANA розвивається паралельно як на польському, так і на світовому музичному просторі. (Цього року наш альбом вийшов у Німеччині та Японії, маємо підписаний контракт з видавництвом у Китаї).

Протягом десяти років ми займаємося найпрекраснішим – творимо музику, концертно подорожуємо різними країнами, загалом грали в 21 країні, «розмовляючи» універсальною мовою звуків, обмінюємося досвідами з музикантами та митцями з різних куточків. Можна ще багато перелічувати різних аспектів нашої діяльності, але головне – все ми робимо з великою любов’ю, серцем та повагою до кожної людини, яка трапляється на нашому шляху. В цьому, певне, і є успіх та визнання у наших прихильників в різних куточках світу.

– Спостерігаючи за твоєю творчістю і творчістю тих колективів, до яких ти маєш безпосереднє лідируюче відношення, складається враження про надзвичайну відкритість до експериментів. Джаз, етно, електроніка – це є пошуки чогось сталого в собі чи любов до самого шляху у творчості?

Навколо стільки є різних ідей та звуків. При творенні всі прагнуть знайти унікальне звучання, яке, в першу чергу, буде цікавим для кожного з нас. І суміш різних стилів є для нас натуральною, бо кожен додає щось від себе.  Дві речі, дуже важливі для мене особисто: не губити в собі «дитину» – відкриту, відважну та шалену, а з іншого боку – вміти чути, позбуватися егоцентризму, натомість вести діалог з найближчими.

Нам добре разом, ми дуже любимо експериментувати, дивувати один одного навзаєм. Сам процес творення нового є надзвичайно захопливим. У нас немає лідера, в DAGADANI кожен знайшов своє місце, ми є пазлом, який розлетиться без одної складової.

– Мультикультурність вашої музики, прийняття в себе різних музичних традицій до яких висновків приводять стосовно того, що ж все таки є Музика?

Часто думаю про людське глупство, сліпоту, бажання ставати на ті самі граблі багато разів поспіль і брак вдячності. Йдеться про те, що люди всюди однаковісінькі – відмінними є кольори шкіри, релігії і клімат. Особливо болить, коли бачу, скільки людей гине у безглуздих війнах і конфліктах, марнотратство і голод, які співіснують разом, або кричущу несправедливість. Коли ж люди збираються разом, щоб творити, нищаться всі бар’єри і люди стають щасливими дітьми. Мали ми в своєму житті не одну історію, коли єдиною мовою нашого порозуміння була, власне, Музика. Але сила музики теж може бути дуже різною – як відроджувальною, так і нищівною. Та це вже зовсім інша розмова.

– Подорожуючи світом і граючи свою музику, яка опирається на кореневі речі, чи то українські, чи польські, яке сприйняття цієї музики ви відчуваєте в таких далеких країнах, як Бразилія, Марокко, Малайзія або Корея, де абсолютно різні традиції? Де проходить те пересічення мелодій, коли відчувається повне взаєморозуміння?

Ми завжди є екзотичними для тих країн. Переважно ми граємо на фестивалях, де з цілого світу приїжджають виконавці, які презентують музику своїх країн. Сказати, що є повне порозуміння, було б сильним перебільшенням. Але були моменти, коли відчувалася єдність з публікою і переживання дуже особливих станів. Часами реагують бурхливо, часами більш стримано, а часами я бачу людей, які плачуть на концертах. Ми всі маємо про що поплакати, ми усі маємо про що порадіти.

– Як ці екзотичні подорожі міняють тебе особисто як музиканта?

Почуваю себе постійним студентом в університеті, що подорожує. Велика радість вчитися новим мовам, відчувати на смак нові слова, запахи, смаки, архітектуру, історії окремих вулиць та імперій. Подорожні, з якими переживаєш часами неймовірні пригоди і більше ніколи не побачишся або, навпаки, стаєш друзями довіку. Розкіш частих мандрівок дарує тобі «довголіття» – тиждень відчувається як місяць. Захоплення іншостями і новий погляд на рідне.

– Пам’ятаю твою розповідь про позитивний шок від поїздки в Марокко, які враження від гри з африканськими музикантами? Кажуть же, що у чорних ритм – у крові, це правда?

Що гріха таїти? В Африці є сила-силенна талановитих людей. Їх спосіб ритмування і взагалі чуття і груву є унікальним. Пригадую, як свого часу на фестивалі почула жидівську групу «Gulaza», була захоплена грою і чуттям їхнього барабанщика-перкусіоніста. Коли запитала його про освіту, виявилося, що він неодноразово їздив у Західну Африку, в Сенегал, де жив і вчився у метра африканської ритмічної школи Doudou N’diaye Rose. Маестро зібрав і впорядкував різні західноафриканські ритми і зробив з цього свою школу. Він був високо поцінований іншими музикантами і був запрошений як гість у проекти Діззі Гіллеспі, Майлза Девіса, Rolling Stones, Пітера Гебріела, Kodo. Але було б несправедливо не згадати також індусів, які мають свою унікальну та віртуозну школу ритму.

– Джазовий світ все-таки в більшості своїй заповнений «зірками»-чоловіками, тобто їх більше в історії, ніж жінок, чи я не правий?

Правий. (Сміється.)

– Тобі музика сниться?

Так, і я дуже люблю такі сни. Більше того, переважно мені сниться просто прекрасна, я б навіть сказала, геніальна музика (сміється), одна проблема – здебільшого я її не можу пригадати вранці. Тому тільки я є щасливицею почути і пережити ці твори. А якщо серйозно, то особливо коли є напружений час, багато репетицій, записи, концерти, буває важко «вимкнути» музику в голові, заснути. І навіть коли вдається заснути, музика продовжує звучати завжди, творячи супровід до снів.

– Про особисте. Наскільки важливо для тебе, щоби вибраний тобою чоловік відчував музику так само, як ти? Це головне?

Мій чоловік не є музикантом, але ми маємо схожий музичний смак, і це мені видається важливо. Він є надійною опорою, підтримує і надихає мене в творчості, дає можливість подорожувати і за моєї відсутності опікується нашою донечкою. Він є першим критиком нових творів. Без нього мені б ніколи не вдалося стільки всього зробити. Я йому дуже вдячна за це. Саме з ним я почуваюся жінкою, і це головне для мене.

– Чи будь-яка сукупність звуків може бути музикою? Що для тебе принципово є неприйнятною музикою?

Ні. Якщо ця сукупність звуків позбавлена ідеї, концепції, серця, то це не може називатися музикою, тільки – сукупністю звуків.

– Прокоментуй, будь ласка, музичну ситуацію в Україні порівняно з тією ж Польщею, наприклад, де ти зараз базуєшся?

Це питання є дуже розлогим і темою для окремої статті. Ми є в зовсім різних умовах, якщо говорити про відсутність у нашій країні таких світових видавничих китів, як Uniwersal Music, Warner Music, Sony Music. І це дає вихід, а також менеджерську підтримку на зовсім іншому рівні. По-друге, авторські та виконавські права, які добре відчуваються у фінансовому вимірі щомісяця тільки тому, що твоя музика звучить по радіо, використовується в програмах, фільмах чи рекламі. Україна є не тільки географічно і політично на перехресті світів, але і в музичному сенсі. Тому є цікава річ: наші музиканти творять цікаві і самобутні проекти, але їм досить складно і треба шукати свого унікального шляху, щоб про тебе почув світ, як Dakhabrakha, ONUKA, Dakh Daughters та інші.

– Є таке твердження, що українці – одна з найспівочіших націй. З твого досвіду музичного і життєвого, це міф для себе чи в цьому є певні резони?

Ми дуже любимо співати при кожній нагоді – це факт. Але коли чую багатоголосся грузинів, сочистість афро-американських госпелів чи емоційність корсиканців, то виникає питання, чому ж то, власне, ми – найспівочіша нація і хто це визначає. Особисто мене дуже смішать такі твердження, бо це дуже умовно.

– Насамкінець. Твій плей-ліст останнього часу, що б ти порекомендувала?

Dhafer Youssef, Tigran Hamasyan, Gulaza, Yemen Blues, Laura Mvula, Gregory Porter, Jacob Collier, Lars Danielsson, R+R Now, Shai Maestro, Alim Qasimov, Anderson.Paak, Jamie Woon, Avishai Cohen.

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ