Ще рік тому коломийське подружжя забрало з дитбудинку аж семеро дітей. Зо три місяці всім було дуже важко. Дітям – вчитися довіряти, а батькам довелося багато пробачати і обіймати.

Так, готова

Другий день поспіль у Коломиї ллють страшні дощі – з хати пса не виженеш. Саме час напекти багато печива, десь так зо три великі миски – аби на всіх вистачило. Аж на подвір’ї пахне корицею. А в хаті витають ще й аромати ванільного цукру і щойно звареного какао.

Удома є лише найстарші: 14-річна Люба і 17-річний Віталік. Мама з самого ранку пішла з іншими дітлахами на якийсь розважальний майстер-клас. Малі обожнюють такі пригоди, у мами тоді можна випросити трохи більше цукерок, і навіть морозиво. Ось-ось мають повернутися.

«Добре пам’ятаю той день: мама зібрала нас із татом на сімейну нараду і сказала, що хотіла б узяти під опіку дітей з інтернату, – розповідає Люба, рідна донька подружжя Баб’юків. – Я була… здивована. Так, саме здивована. Але в мами так горіли очі, вона так цього хотіла… І я подумала: якщо мама буде щаслива, то нехай. Я просто довірилася».

Подружжя Надії та Михайла Баб’юків мають точку на продуктовому базарі в Коломиї – з того і живуть. Коли двоє старших дітей подорослішали і пішли мешкати окремо, у хаті стало трохи порожньо – лишилися тільки мама, тато і Люба.

«Давно замислювалася, аби помогти цим діткам, – розповідає Надія. – Знаєте долі більшості дітей після інтернату? Переважно все сумно. Геть не адаптовані до самостійного життя, розгублені – що робити далі. Дехто навіть у 18 років думає, що зварене яйце таким і існує в природі».

Чоловік Надії лише запитав: «Ти зможеш? Я поможу, але все одно буду постійно на роботі. Думай, чи тобі стане сил. Не ходитимеш, як зомбі, від втоми? Ти справді готова?» Так, готова.

«Візьміть мене»

Коломийська міська рада ще у 2018 році купила приміщення для дитячого будинку сімейного типу за кошти субвенції з держбюджету – за два мільйони гривень. Триповерховий особняк на вісім кімнат у доброму стані, має два санвузли, підвал, горище, є гараж, криниця, сад, скоро на обійсті будуть кури і свинка.

Дім розрахований на десятеро дітей. Відповідно до міської програми, на облаштування цього помешкання виділили ще 300 тисяч гривень.

Батьки-вихователі Михайло і Надія Баб’юки пройшли всі потрібні навчання, зібрали пакет документів. Перед навчанням жінка казала, що взяти навіть десятьох дітей для неї взагалі не проблема, адже своїх трьох змогла і вибавити, і добре виховати.

«Але після навчання я зрозуміла, що все геть не так просто, як я собі думала, – каже Надія. – Свої діти і діти з інтернату – це два різні світи. Останні вже дорослі, багато біди встигли з’їсти. Тут потрібен особливий підхід».

Баб’юки хотіли взяти дітей з багатодітної сім’ї, бо братиків і сестричок розлучати не можна, відповідно, таких дітей вкрай рідко усиновлюють. Зателефонували з соцслужби, що є четверо дітей у Долинському дитбудинку «Теплий дім». Подружжя одразу туди поїхало.

«Я так переживала… Цілу дорогу молилася, – розповідає Надія. – Їх привели в актову залу. Діти геть не боялися, перебивали одне одного, хотіли побільше розповісти про себе. Там узагалі кожна дитина, коли бачить чужих людей, хоче сподобатися – може, якраз її й заберуть додому. Це дуже боляче бачити. А найважче було, коли ми вже виходили. Певно, до кінця життя пам’ятатиму. На порозі стояло повно дітей, всі дивилися нам услід, а якийсь хлопчина махав рукою і показував на себе, мовляв, візьміть мене. Серце розривалося».

Через пів року сімейство взяло під опіку ще трьох дітей.

Надя одразу сказала: «Можете називати мене на ім’я, але тоді звертайтеся на «ви», або кличте мамою і тоді на «ти». Обирайте самі». Довгий час діти називали її Надею. Тепер усі найменші говорять лише «мама».

На кожну дитину держава щомісяця платить до п’яти тисяч гривень. Частину грошей подружжя відкладає на депозит, який відкрили для дітлахів. На майбутнє.

Коли в домі тихо

Перші місяці були дуже складні. Діти не знали елементарних речей. Вчилися знімати взуття, коли заходять у будинок, мити ноги після школи і прати шкарпетки, чистити картоплю… Не розуміли, що помідори виростають зі стебла, а не одразу круглі та червоні треба садити в землю.

«Я не знала, за що братися, – усміхається Надія. – Залучала дітей всюди, де могла. Мішу тісто, прибираю, готую борщ, читаю – вони весь час поруч. Говорили, жартували. Так зародилася довіра, близькість. Діти почали відкриватися, розповідати свої історії з геть не дитячого життєвого досвіду».

12-річна Настя – дуже творча, займається у фотогуртку, має до того талант – вміє ловити моменти. А ще вона – ранима дівчинка, її легко образити. Спочатку дуже не любила ні обіймів, ні поцілунків. Але якось мама просто підійшла ззаду і як обійняла щосили: «Ти собі як хочеш: злися чи не злися, але я тебе все одно обійму». І дівчинка розтанула. Тепер Надія навіть поцілувати її може.

7-літня Валя – добра щебетушка. Обожнює співати, танцювати і дуже легко говорить «я тебе люблю».

11-річний Михайло, коли бодай щось робить, то дуже старається. Виконує на совість. Дрібні капості спершу любить приховати, але потім все одно підходить до Надії, обійме і все розповість.

6-річний Роман – лагідний хлопчик, весь час тулиться до мами. Дуже багато читає.

11-річний Павло не може жити без жартів. Де Павло, там регіт. А взагалі він не пропаде в житті, бо має лідерський характер і добре доносить свої думки. «Павле, що таке довіра? Для чого вона взагалі?» – питає Надія під час інтерв’ю. Хлопчина якраз вовтузиться зі шнурівками – вчиться зав’язувати. «Немає довіри – немає сім’ї», – трохи подумавши, каже малий.

9-річний Іван спочатку був дуже агресивний, довелося навіть школу міняти, вчителі і батьки скаржилися. Домашній кактус назвали Іваном, бо якось хлопчина розгнівався і пробив рослину ручкою. Потім рятували кактус всією хатою, Іван – теж: поливав, пересадив… Вазон віджив, а Іван нарешті відкрив своє серце. Виявився таким добродушним.

Але найскладніше було з 17-річним Віталієм. Вперто не хотів слухатися, обманював, тікав до родичів у сусідню область, але одразу й повертався, бо там був їм не потрібен. Він принциповий, максималіст, хоче багато всього добитися в житті, але поки що вчиться доводити справи до кінця. Відвикає від думки, що весь світ йому винен – це характерно для багатьох вихованців інтернату. Торік Віталік почав вчитися на кухаря. Удома кажуть, так смачно, як приготує рибу Віталік, ніхто не зможе.

Був період, коли Надія почала емоційно вигорати, стала геть безсила. Порадилася з психологом, та сказала, аби жінка виділяла для себе бодай раз на тиждень хоч би пів дня. Час лише для себе, навіть якщо вона просто лежатиме на дивані. Помогло. Тепер дітлахи знають: коли настають «мамині» години, її не турбують. Тоді старші пильнують молодших.

«І знаєте, мені стає тих кілька годин щотижня, – каже Надія. – Недавно діти їздили в табір на два тижні. Як я сумувала… Звикла вже до них. Коли в домі тихо, аж якось не по собі».

Довіряти і пробачати

Мама в домі – і господиня, і психолог. Коли мами нема під боком, йдуть до Люби.

На кухні вариться-смажиться кожен день. І немало. Обов’язково має бути суп. Печуть свій хліб. А щонеділі – ліпка вареників або пельменів. Допомагають навіть наймолодші. Ну, як допомагають – більше борошна розсипають, але за такі дрібниці тут не сварять. Хлопцям не дуже вдається ліпити, тому вони місять тісто.

Влітку разом роблять закрутки, кожен має свій слоїк і відповідає за його наповнення. Днями квасили огірки.

На кожен день народження мама випікає улюблений торт іменинника. Недавно свої уродини святкувала маленька Валя, дівчинці подарували тортик з родзинками і сухофруктами.

Щосуботи – генеральне прибирання, є графік чергувань. А ще є офіційні правила сім’ї, аж 25 пунктів. Написані і обрамлені, висять на стіні у передпокої. Складали всі гуртом під час родинної наради за круглим столом у їдальні. Кожен від себе казав якесь правило: перед тим, як зайти до кімнати, треба постукати; о 23.00 – відбій; пунктуальність; озвучувати свої бажання; піклуватися одне про одного; дбайливо ставитися до майна; прогулянка щодня (для Віталіка не довше 2 годин); говорити добрі слова; багато сміятися… Злісних порушників дисципліни позбавляють бонусів, наприклад, цукерок чи додаткового часу «посидіти» в телефоні. Віталік каже, що йому найважче далися правила «Довіряти» і «Пробачати».

«Основна проблема в тому, що ці діти не вміли говорити про свої почуття, – каже Надія. – Їм легше закритися, образитися, злитися. Головна панацея – лише в любові. Якщо дитина відчуває, що її люблять, вона міняється на очах».

Якось класна керівничка 11-річного Михайла показала Надії твір, який написав хлопчина. Жінка плакала. «…Дуже мріяв про хорошу сім’ю. Гарну, таку, як показують у добрих фільмах. Моя мрія збулася. Тепер поруч є людина, яка може попіклуватися про мене. Я її дуже люблю. Це моя мама».

Наталя МОСТОВА