Церкві – 150 років, а її паламарю – 93. Ось-ось у церкві Святого Миколая, що в Тисмениці, буде храмове свято, а свій поважний ювілей тут відзначали ще влітку. Петро Федик паламарює в цьому храмі вже 30 років, священники називають його талісманом церкви і довіряють більше, ніж собі. Парох тут теж неабиякий, пишається, що продовжує справу батька, і час від часу відчуває, що таки правильний життєвий шлях обрав, особливо, коли служить із вояками на передовій.

«Федик, будьте зо мнов»

«У Тисмениці нема доброї води, електрочайники недовго витримують, хутрофабрика геть зіпсувала тутешню воду, – каже парох церкви Святого Миколая отець Володимир Гринишин, наливаючи з бутлі воду, аби приготувати чаю. – Де колись дбали про якісь очисні системи… То вже аж потім обладнали. Але що з того… Я везу воду з джерела з Підлісся або зі своєї домашньої криниці в Богородчанах».

Священник квапиться розповісти про талісман їхнього храму – паламаря. Коли в 90-х роках греко-католицька церква вийшла з підпілля, в Тисмениці шукали паламаря. «Федик, будьте зо мнов», – запропонував тоді батько отця Володимира, на той час парох церкви. «Та буду…» – Петро Федик одразу згодився. Спершу паламарював одразу на два храми, бо більше не було кому. Чоловік із побожної сім’ї, відчув у собі поклик до цієї справи, та й любили його в місті – з кожним уміє заговорити, пожартувати. «Пані, ходіть-но я вас висповідаю, аби ви вже священникові не набридали», – Петро Федик обожнює сміятися і робити так, аби сміялися інші. «Я лише брехати дуже не люблю», – каже про себе паламар.   

Відчинити і зачинити церкву, підготувати воду для Літургії, запалити всі свічки, подати священникові кадило, потримати свічку, приготувати атрибутику для хрещення, шлюбу чи похорону, слідкувати за технічною організацією під час Служби Божої – все це робить паламар. А якщо паламар такий, як Петро Федик, то взагалі красота. Він часом навіть береться сніг відкидати чи пічку розкочегарити. Парох сміється, що вірить пану Петру навіть більше, ніж собі: «Я можу щось забути зробити, а наш паламар – ніколи. Ось щойно питав мене, чи я замкнув церкву. Відповів йому, що замкнув. Думаєте, не піде особисто перевірити? Не тому, що не довіряє, а просто так звик – зайвий раз упевнитися, що все до ладу».

Майже всі в Тисмениці називають його «дід Федик» або просто «Федик». Пан  Петро паламарює в цьому храмі вже 30 років, а влітку святкував свій 93-й день народження – якраз на Петра могорич ставив. Хоча сам паламар оті три роки замовчує у розмові. «Мені рівно дев’ять десять», – таємниче усміхаючись, каже дід Федик. 

Він весь вік прожив у Тисмениці, далі Львова ніде не бував. Народився у бідній сім’ї, мали шмат поля, корову, і з того й виживали. Дуже тяжко гарували коло тієї господарки, але хоч мали що їсти. У хаті було аж шестеро дітей, Федик – наймолодший.

У війську відслужив лише два місяці, комісували, бо був слабий – мав жовтуху і запалення легень. «У ті часи люди дуже хворіли… Дуже, – замислено каже паламар. – В армії було гірко. Ми дерево вантажили по вагонах… І голодували там дуже». Він також добре пам’ятає воєнну Тисменицю. Люди страшно бідували, пухнули від голоду. Фашисти вивезли багато людей на роботи в Німеччину, а рускі гнали місцевих до Сибіру.

Всій сім’ї Федика пощастило пережити війну. Коли почалися колгоспи, стало геть тяжко – землю, яка годувала всю родину, відняли. Петро Федик до 55 років працював на місцевій хутровій фабриці, між іншим, у мокрому цеху, тобто в одному з найшкідливіших – там, де займалися вичинкою шкіри.

Одружився Федик пізно – майже 30-річним. Каже, що не мав часу ходити по дівках, мусив багато працювати, та й такі часи панували, що не до любові було. Найперше думалось, як вижити.

Нині дід має двох доньок, чотирьох внуків і шість правнуків. Дружина часто хворіє. А Федик і досі спритний – біля хати завжди знайде собі роботу: замести стежки, стіни підфарбувати і навіть мандибурку бере на городі. Має корову, свиню, курей. Не курить, десь-колись за святковим столом може перехилити маленьку чарчину. Дід чудово виглядає, а від компліментів зовсім не ніяковіє: «Ви би бачили мене, коли я поголений – такий файний, що можу женитися». Ось тільки чує погано і читати йому важко, навіть в окулярах.

У церкві Федик паламарює майже щодня, ще донедавна діставався туди велосипедом, але два роки тому влітку діда схопило серце і він упав зі свого ровера. Відтоді паламаря возить до церкви правнук.

«Люди люблять нашого Федика, – усміхається настоятель. – За що? Бо добра людина. Я ще ніколи не чув, аби він буркотів чи, боронь Боже, сварився. Кожен день дід починає роботу з молитви. Відчинить храм, найперше перехреститься, помолиться і лише тоді береться до роботи».

Врятували церкву

Церква Святого Миколая датована 1886 роком. Фундамент заклали великою мірою на благодійні кошти місцевого коваля, який заробив свої статки в Австро-Угорщині. Доробляли церкву за гроші громади. Освятили на Зелені свята у 1869-му.

Вона стала відправним пунктом відродження УГКЦ у Тисмениці. Пережила церква і спробу знищення у 1967 році, коли радянська влада спланувала підпиляти споруду. Пізно вночі електрик тисменицької лікарні помітив, як троє невідомих чоловіків приставили до балкону церкви залізну драбину і полізли на хори. Він почав бити в дзвони, і зійшлася вся Тисмениця. Три дні невідомі зловмисники сиділи під кадебівською охороною, ховаючись від натовпу. Людей не могли розігнати – побоялися розголосу. Так завдяки пильності місцевих церква встояла, а зловмисників коридором міліціонерів вивезли в невідомому напрямку. Подейкують, що кілька тисменичан потім відправили у заслання.

Взагалі, в радянські часи церква Святого Миколая слугувала за склад, тут зберігали міндобриво. У цей період люди хотіли врятувати три церковні дзвони і так ретельно закопали їх, що один із них – найбільший – і досі не можуть знайти. Вже навіть викликали МНСників з металошукачами – нічогісінько.

У 1989-му вся громада Тисмениці була присутня на урочистому Богослужінні, коли відбувалася знаменна подія: повернення до Католицької Церкви. Багато людей зі сльозами на очах згадували страшні роки переслідування і раділи, що дочекалися дня, коли знову могли молитися у своїй церкві та у своїй вірі.

Духовним наставником, сподвижником релігійного життя Тисмениці був отець Василь Гринишин, батько нинішнього пароха Володимира. Уже від 1982 року розпочалася його душпастирська праця у містечку. Служачи підпільно у католицькому обряді, отець Василь віддав своє життя служінню Богові і людям. Його проповіді і досі пам’ятають.

Нині при церкві Святого Миколая парафіяни одні з найактивніших. Тут діють катехитичні зібрання для дорослих, недільна школа для дітей, гурток під покровом праведної Анни де Гвіньє для дітей та молоді. До речі, гурток «Анна де Гвіньє» – єдиний в Україні. Також уже кілька років поспіль при храмі влаштовують літні дитячі табори «Промінчики милосердя».

Впертий і не втікає додому

«Батьковий тато, тобто мій дідо, загинув за зв’язки з УПА, – розповідає Володимир Гринишин. – Тож мій тато уже народився напівсиротою. Був добрим бухгалтером, але пішов стопами священника у підпіллі. Завдяки Богові, людям і йому Тисмениця зберегла греко-католицьку церкву».

У лютому 2015-го отець Володимир послухав голосу совісті і поїхав на схід як капелан-доброволець. Потрапив на саму передову. Нащо йому було того служіння на фронті? «Можна було й тут молитися, в Тисмениці в церкві, – продовжує парох. – Але я відчував, що можу зробити дещо більше, та й на передовій дуже бракувало капеланів».

Останньою краплею стали слова дружини: «То добре, коли ти вмієш гарно говорити, можна і по телефону побалакати. Але коли ти є вдома, поруч, заговориш, обіймеш, то зовсім інша справа».

Священник потрапив у колишній кіровоградський добробат, який на 70% складався з вірян московського патріархату, і майже всі вони – російськомовні. Аж тут приїхав отець із самого лігва бандерівців. Його спершу лише так і називали – Чистокровний: розмовляє українською, греко-католик – повний комплект. Декотрі бійці навіть просили його не молитися разом із ними.

Однак десь через три тижні капелана таки прийняли за свого – побачили, що впертий і не втікає додому, не лише молиться, але й трутнем не відсиджується: бульбу чистить, дрова рубає, бліндажі копає, буржуйку чистить…

«Першим підійшов солдат, якому стало дуже тяжко на душі, – пригадує отець Володимир. – Він майже потонув у депресії і розчаруванні. Запитав: «Як, батюшко, Бог на все це дивиться?» А я лише нагадав тому вояку те, що він призабув. Бійцю трохи полегшало».

До сповіді вояки ходили нечасто, зате дуже потребували духовних розмов. Не раз бувало, що капелан правив Літургію сам-самісінький. Було трохи прикро, але хлопці потім підходили і казали: «Батюшко, я бачив, що ви молилися, але я просто не мав коли – багато роботи».

Парох відслужив на передовій загалом майже рік і жодного разу не пошкодував. Він змінився. На життя глянув по-іншому, наприклад, вранішнє горня кави з дружиною чи вечірні посиденьки з дітьми тепер такі цінні, як ніколи. А ще війна зробила Володимира Гринишина іншим священником – більш глибоким, тепер він точно знає, що пішов шляхом свого істинного покликання.

Наталя МОСТОВА