Одне хочу сказати: Девід Фінчер повернувся. І це, мабуть, найприємніше в новій «Дівчині з татуюванням дракона». Цей фільм знімав не той Фінчер, який поставив кон’юнктурну «Соціальну мережу», не той, що медитував у «Загадковій історії Бенджаміна Баттона», і не той, що грав у документаліста в «Зодіаку». Ні, «Girl with the dragon tattoo» знімав Фінчер зразка дев’яностих – автор фільмів «Сім», «Гра» і «Бійцівський клуб» (і трішечки – «Кімнати страху»).

Фільм вийшов відповідним – страхітливий, похмурий детектив, який подекуди переходить у злісний трилер. Оригінальна історія Стіга Ларссона урізана, де тільки можна, але натомість фільм отримав хороший темп. Ритм фільму задається вже в початкових титрах, де під фантастичний кавер пісні «Immigrant song» розгортається краса комп’ютерної візуалізації. Хто пам’ятає титри до «Бійцівського клубу», де камера блукає уздовж нервової системи, той розуміє, про що я. Про сам сюжет мовчу: погані історії не стають міжнародними бестселерами.

Однак брутальності у фільмі не так багато, як може здатися, більшу частину часу це класичний детектив – з допитами свідків, розкопками в архівах і витрушуванням з шаф запорошених скелетів. З погляду оповідного професіоналізму, Фінчеру немає рівних: історія подається так гладко, немов ковзає крутим засніженим схилом. Дві з половиною години напруженого слідства пролітають непомітно. Дія підкріплюється цікавими персонажами: хочеться спостерігати як за роботою опального журналіста Мікаеля Блумквіста, так і за пригодами татуйованої хакерки Лісбет Саландер. До того ж, фільм естетичний – наскільки взагалі може бути естетичним кіно без візуальних ефектів, та ще й дія якого розгортається в місцях, не надто екзотичних.

Зловісний острів, вогка погода, холодні будинки і не менш холодні люди – ось основа фільму Фінчера. У картині можна відшукати лише один реальний недолік – злита кінцівка. Так, це мінус. Ніхто б особливо не засмутився, якби Фінчер трохи скоротив оригінальний сюжет, вирізавши до біса всі сутички Блумквіста зі шведськими бізнесменами. Історія ніби й не про це, і після завершення основного розслідування ми ще хвилин п’ятнадцять змушені дивитися затягнуту розв’язку. У фіналі не вистачило нерву, напруги, пристрасті, якогось результату, і кіно закінчується нічим. На жаль, мінус один бал. Це явний промах. «Дівчина з татуюванням дракона» добра своїми персонажами, кожен з яких цікавий по-своєму.

 

В авангарді кастингу – Руні Мара, яка й зіграла «дівчину з татуюванням». Думаю, актриса може сміливо йти у магазин і купувати оксамитову ганчірочку, якою буде полірувати свій перший «Оскар». Образ соціопатичної хакерки Лісбет Саландер вийшов своєрідним. Лісбет – дівчина цікава, що не кажи. Особливо це помітно в кульмінації, коли вона безневинним тоном питає: «Можна, я його вб’ю?» – так діти просять купити їм іграшку в магазині. Хоча Руні Мара, по-моєму, занадто симпатична, щоб грати настільки брутальну особу. Гримери постаралися максимально її спотворити, але дівчина все одно залишилася гарною. Особливо, якщо врахувати, як часто Фінчер змушує її роздягатися. Щодо Деніела Крейга, я не є великим шанувальником таланту цього актора, але тут він був непоганий у ролі журналіста Мікаеля Блумквіста. Нарешті Крейг зіграв не Джеймса Бонда, супергероя без страху і совісті, а нормальну, живу людину. Можна сказати, вразив. Можливо, тому, що я від нього не надто багато очікував. А на тлі своєї брутальної партнерки Крейг взагалі виглядав кумедно – вічно змерзлий, блідніє, коли бачить кров, і спить, обіймаючи котика. До речі, якщо хтось подумує піти в кіно, то раджу чітко розуміти, що це за фільм. «Дівчина з татуюванням дракона» – надзвичайно жорсткий детектив, зі сценами роздягання, кров’ю, серйозний до знемоги – тут ніхто з героїв жодного разу не посміхається. Історія, мабуть, дещо задовга (дві з половиною години – не жарти), проте нудьги, про яку говорять деякі глядачі, я не відчув. Мені не було нудно жодної хвилини – за винятком кінцівки. Але про неї я вже казав.

ФЕЛІНСЬКИЙ