Останніми днями стає все більш зрозумілим, чому Путін оприлюднив статтю «Про історичну єдність росіян та українців». Вона виявилася відмашкою для масованої атаки на українські позиції.

У цьому розлогому матеріалі, якому важко витримати критику професійних істориків, російський президент не лише оспівав відносини «братніх народів». Він фактично висунув низку територіальних претензій та наголосив, що «Донбас Україні не потрібний». Цю статтю Путіна (не виключено, що низку інших також) будуть вивчати у частинах та підрозділах російської армії, вона вже знаходить відгук у заявах російських політиків. Зокрема, віцеспікер Держдуми Пьотр Толстой вже встигнув закликати українців «повернутися додому, в Росію».

Практично одночасно Росія показово подала скаргу до Європейського суду з прав людини. Питання не лише у тому, що Кремль (цілком очевидно, хто координує дії у цьому питанні) перекладає провину за критичні явища в Україні з хворої (власної) голови на здорову, а у прагненні Росії добитися «забезпечувальних заходів» на кшталт відновлення постачання води до Криму або відновлення мовлення російських телеканалів в Україні. Проте ЄСПЧ не підтримав вимоги Росії, та й перспектива розгляду цієї скарги є невеликою. Нагадаю, що кілька років тому у РФ було ухвалено зміни до законодавства, які роблять виконання рішень ЄСПЛ необов’язковим.

Проте Росія не обмежується виключно заявами. Інтенсивність обстрілів позицій українських військових на Донбасі зростає, на території ОРДЛО фіксується накопичення броньованої техніки. Росія грає м’язами, користуючись небезпечним поєднанням прагнення Заходу до її умиротворення та відвертою слабкістю команди Зеленського. Ліквідацію України як держави ніхто з кремлівського порядку денного не знімав, про це необхідно пам’ятати. Як і про те, що стримують російську агресію насамперед наші військові та небайдужі громадяни, які добре розуміють історичну обґрунтованість існування незалежної України.