Херсон окупували на шостий день. Володимир Клюцевський, кандидат наук з державного управління, доцент ХДУ і ПНУ, виїхав із Херсонщини у липні 2022 року, не зміг виїхати одразу. Був пов’язаний із державною службою і доступом до таємних документів. Та все ж гостра потреба виїзду з’явилась тоді, коли російські військові почали тотальне впроваджування своїх правил життя та облікування на блокпостах всіх людей, які переміщувались у межах міста.

По вашу душу

В Острові, одному із мікрорайонів міста, постійно фіксували тих, хто виїжджав та заїжджав — і тих, хто їхав маршрутками, і тих, хто рухався на особистому транспорті:

“Я був секретарем ради оборони Херсонської області, тому був переконаний, що моє прізвище було в списках і будь-яке моє потрапляння на найпростіший блокпост призведе до ідентифікації за тими списками, і я фактично потраплю до них в руки. Через кілька місяців стало зрозуміло, що мене не шукають у ймовірних місцях перебування в місті, тож з’явилась можливість виїхати”.

Чоловік переховувався на дачі, що знаходиться на острові, куди потрібно досить багато часу плисти човном, від перевірок та зачисток, які відбувались у Херсоні за місцем проживання учасників АТО, правоохоронців, суддів, громадських активістів.

“Під час окупації вимушений був переховуватися у місцях, де важко було б мене знайти, – розповідає херсонець. – Таким чином не міг проживати у власній квартирі, адже до мого сусіда, який є працівником патрульної поліції Херсонської області, вривалися російські військові, виламуючи двері тамбуру та квартири. Отець Сергій Чудинович, Євген Криницький, Андрій Путілов – це ті люди, яких я знаю і які були в полоні за свою принципову проукраїнську позицію. Російські військові організовували одночасні облави за участю 10-15 чоловік на всі ймовірні місця перебування людини, аби ніхто не передав інформацію про те, що людину шукають. А те, де чи у кого може бути людина, розповідали знайомі колаборанти: колеги, псевдодрузі. Тобто де би ти не ховався, якщо хтось із недругів знає, що ти там можеш бути, то туди прийдуть російські військові”.

На початку червня, коли Володимир Клюцевський перебував на дачі, мав розмову окупантами. До нього заходили два буряти з кулементами. Кликали з-за воріт власника: “Хазяїн!”. А тоді заходили у двір в амуніції, зі зброєю, у балаклавах та казали: “Ми по вашу душу!”. Думав, що хтось заклав. Та насправді вони шукали зброю. Відповів, що нема.

Розвідали. Побачили доріжки, які викладені блакитно-жовтими кольорами, тож його запитали, чи він патріот. Відповів, що народився в Україні. Зайшли до будинку, на стіні був прапор України. Знову запитали чи патріот. Чоловік відповів, що він завжди там висів. Володимира не зачепили. Проте, він знає, що після таких “зачисток” були випадки, коли людей призовного віку забирали з собою.

Їхали замінованою територією

Для виїзду близькі пана Володимира вигадали схему для відволікання. Щоб чоловіка не впізнали в дорозі: на передніх сидіннях їхали дружина та племінниця, а позаду колега чоловіка — професор, голова народного руху в Херсонській області, котрому теж небезпечно було виїжджати.

Коли заїхали на перший блокпост, що знаходився на Антонівському мосту, то розуміли, що він буде вирішальним. Показали паспорти, відбувся формальний огляд автомобіля, пропустили. До Василівки проїхали 32 блокпости. На кожному вимагали різне — то речі показати, то паспорти лише у чоловіків, то документи у водія. Тоді так багато людей виїжджало, що російським військовим на постах було байдуже хто їде, головне щоб люди зовні виглядали нормально.

Водночас ставлення і спілкування було дуже зверхнім та різким. До людей зверталися на ти, навіть до людей уже в похилому віці, жінок із дітьми. Всюди відчувалася зневага до тих, хто хотів поїхати.

“У перший день, коли ми проїжджали Олешки, за містом побачили величезну кількість причепів та тягачів із ракетами для систем залпового вогню. На одному причепів було 40 ракет, а всього їх було 10, тобто разом десь 400 ракет. А вже увечері читали інформацію про те, що обстріляли Миколаїв. Якраз цими ракетами обстріляли. Все підтягували під Херсон і звідти бомбардували українські населені пункти”, – розповідає херсонець.

Найскладнішою вважає дорогу та проїзд останнім російським пропускним пунктом, що знаходився у селі Василівка. Їхали за допомогою навігатора, який показував коротший шлях. У селі перед останнім блокпостом їх зупинили російські військові та запитали, чому вони їдуть саме цією дорогою, адже за весь день вони були тут першими. Не затримували. Коли вони доїхали до Василівки, то зрозуміли, що виїхали вже позаду блокпоста, проїхавши повз розбиті українські БТРи та танк. Згодом з’ясувалося, що їхали замінованою територією.

По 16 днів у черзі

Перед пропускним пунктом машини утворили чергу, в якій автівка дружини пана Володимира стала двохсотою, адже їх одразу не пропустили:

“Ми повертались близько трьох кілометрів уздовж живої черги, щоб зайняти місце в кінці, і змогли проїхати пост аж через чотири доби. У першу добу випустили лише 20 автомобілів, у вівторок та середу десь 80. Лише в четвер ввечері нам вдалося потрапити в ту невелику кількість автомобілів, які випускали того дня”.

Зі слів тих, хто також виїжджав з Херсону, бували випадки, що люди стояли навіть 16 діб. Без санітарних умов, води, нормального харчування, під палючим сонцем, коли 40 градусів тепла і немає де сховатися. Всі узбіччя у смітті та з неприємними запахами, адже одразу біля дороги всі люди ходять за потребою. Це форма приниження, бо нічого не заважало забезпечувати пропускну спроможність навіть у 200 автомобілів. Але таке тримання людей мало змусити всіх зрозуміти, хто тут керує. Найгіршою була антисанітарія, люди втрачали свідомість, діти плакали, бо не було де сховатись від сонця. Багато хто з дітьми просив про швидший пропуск. Але це нікого з російських військових не турбувало. Українці, які стояли в першій десятці чи двадцятці, могли помінятись місцями.

Є й спогади очевидців, які приходять до центру “Я – Херсон” про те, що російські військові вимагали за безперешкодний чи швидший пропуск гроші. Особливо перевізники на пасажирських автобусах, які перевозили людей у великих кількостях, інколи ставали поза чергою і їх швидше пропускали. Бо у вартість проїзду за одну добу через блокпост включалася мзда, додаткова оплата російським військовим, які наживались на людській біді.

У Франківську – випадково

На пропускному пункті з херсонцями спілкувався працівник ФСБ, офіцер, звернувшись до водійки із запитанням чи їй не страшно їхати: “Бо ви везете із собою чоловіків».

Свій мобільний Володимир Клюцевський заховав під сидіння, залишивши для побутового користування старий, попередньо завантаживши на нього деякі фотографії. Його і давав для перевірки на блокпості, бо знав, що якщо його справжній телефон під’єднають до комп’ютера, то він видасть інформацію. Одного разу в дружини російські військові взяли мобільний телефон на пів години і повернули з відновленим Ватсапом за останні два роки. Не просто фото чи повідомлення переписки, а навіть які вона відео переглядала у якихось каналах – як зброя їде чи українські новини, – все відновилось.

Потрапив Володимир Клюцевський до Івано-Франківська випадково, плануючи спершу їхати у Волинську область до родичів. Та коли по дорозі заїхав до центру Прикарпаття, йому запропонували ідею створення у місті осередку, де би можна було допомагати внутрішньо переміщеним особам. Тож він одразу зареєстрував громадську організацію, почав збирати реєстр людей, які переселились із Херсонщини і комунікувати із благодійними фондами, державними органами, щоб надавати допомогу херсонцям із різних питань.

Володимир бував у Івано-Франківську раніше, тож уже був знайомий з містом:

“Мені подобається місто і люди. Найбільше тішить те, що ті, хто приїхав на Франківщину, Львівщину, Волинь мають час для того, щоб краще вивчити українську мову. Бо перебуваючи в цілковито українському мовному середовищі, маючи змогу глибше пірнути у мовну взаємодію, чіткіше розуміється те, що українська мова має бути і в побутовому спілкуванні. А ще є дуже багато власників житла, особливо в селах, які безкоштовно надають своє житло для користування, потрібно оплачувати лише комунальні послуги. У цьому своєрідна унікальність прикарпатців, що вони вірять у порядність і щирі у своїй допомозі”.

 

Інтерв’ював Сергій АДАМОВИЧ, доктор історичних наук, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, координатор громадської організації “Поступовий гурт франківців”.

Записала Олеся ДИБОВСЬКА, кандидатка філологічних наук, волонтерка громадської організації “Поступовий гурт франківців”.

 

*”Галицький кореспондент” продовжує публікувати записи про воєнні злочини рашистів занотовані співробітниками Центру документування та дослідження воєнних злочинів, який організовано Навчально-науковим юридичним інститутом Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника та громадською організацією “Поступовий гурт франківців”. Даний дайджест вийшов в рамках проєкту “Документування свідчень внутрішньо переміщених осіб в Івано-Франківській області щодо військових злочинів”, який здійснюється за підтримки Європейського Союзу в рамках Стипендіальної програми для лідерів громадянського суспільства країн Східного партнерства.

 

*Автори не несуть відповідальності за достовірність висвітленої інформації.