Отцю Василю Шешураку з села Угорники, що на околиці Івано-Франківська, нещодавно виповнилося 90 років. Останніх 26 з них він віддав безпосередньому служінню Господу Богу, пройшовши до того часу нелегкий і тернистий життєвий шлях.

Василь Шешурак народився у мальовничому селі Пшеничники, що біля Тисмениці, і вже у п’ять років втратив люблячу матір. В їхній сім’ї було шестеро дітей. Найстарша сестра Катерина вишила Василькові сорочку і завжди брала його з собою до церкви. Вони часто ходили через ліс до Погоні за два кілометри, де була чудотворна ікона Матері Божої, до якої йшли прочани зі всіх околиць – з Калущини, Тлумаччини, Галича-Крилоса. До Пшеничників долинав відгомін дзвонів, що зустрічали прочан.

Старенька церква в Погоні була збудована ще за часів нашестя турків і татар. Маленький Василько на все життя запам’ятав проповіді ігумена монастиря отця Матея Шепітки ЧСВВ. Вони були такі глибокі і захоплюючі, що найбільші грішники навертались і оплакували свої провини.

Школа і «Пласт»

Закінчивши початкову школу в Пшеничниках, Василько поступив у 5-ий клас в Тисмениці. Вчився з поляками та євреями, які його ображали, але він терпів, бо хотів здобувати знання. І не соромився перепитувати, якщо чогось не зрозумів. Тим паче, що його вчитель-поляк мав симпатію до українців та підтримував їх.

Згодом Василь поступив в українську ґімназію в Станіславі, що знаходилася на вулиці Липовій (тепер – Шевченка). Там його навчав син Івана Франка – Тарас, який  також був керівником «Пласту» і часто водив пластунів у гори. На горі Маківка він розповідав їм про бій, який відбувся там між січовими стрільцями та москалями, та про те, як українці прогнали їх з наших земель. В отця Шешурака навіть збереглися світлини пластунів у Яремчі. Вечорами він пригадує ті дні, каже, що то була підготовка до служби в Українській повстанській армії, досі пам’ятає пластунську пісню того часу, наспівує її:

Гей, пластуни, гей, юнаки,

Життя – не жарти, не казки…

Якби не війна…

Коли Василь Шешурак навчався у гімназії, то відвідував капличку отців-редемптористів і прислуговував їм. Якби не почалася Друга світова війна, то він би став отцем-монахом. Але 1944-го у віці 18 років Василь разом з багатьма друзями з гімназії став повстанцем. В УПА йому дали псевдо «Ромко», бо був малого зросту й  на вигляд дуже юний.

Нині о. Василь згадує, що коли фронт наближався, просуваючись на захід, бійці УПА відступали в глибину Карпат (села Кричка, Гута, Пороги, Манява). Люди жертвували повстанцям корів, телят, щоб вони мали що їсти. В горах тоді не можна було палити вогонь вночі, щоб себе не видати. Бійці пекли м’ясо на багнетах, їли напівсире, а потім хворіли.

«Ромко» також занедужав, тому його відпустили додому, щоб підлікувався. З палицею він йшов від села до села, допомагав людям у господарстві, за це вони давали йому їжу. Тоді в Україні вже панувала радянська влада. А як прийшов додому і зайшов до хати, то побачив, що тато молився…

Підлікувавшись, Василь вступив у кущ Гонти, виконував різні завдання, мав зв’язки зі старими командирами. Коли їхній кущ розбили енкаведисти, він переховувався. Але одного разу енкаведисти таки оточили його та двох товаришів. В Пшеничниках була сексотка, що донесла на нього. У 1948 році у Тисмениці, а потім у Станіславі його дуже сильно били, а згодом засудили на 10 років каторги.

Повезли етапом у Львів, де його карали холодними карцерами тюрми на Підзамче, де не можна було ні лягти, ні сісти, а по стінах стікала вода. У Львові видали куфайки, ватяні штани, валянки, щоб повезти в Сибір. Місяць відкритими товарняками везли у Воркуту, де вічна мерзлота. Чекісти з собаками охороняли засуджених, серед яких багато було галичан зі Львівщини, Станіславщини, Тернопільщини, а також полонених – німців, латишів, естонців, литовців.

Духовне підпілля

Василь Шешурак потрапив на 40-ву шахту, йому присвоїли табірний номер Н-518. Кожної зміни із шахти вивозили мертвих. Часто ставались обвали, люди не витримували тяжкої праці. Їсти давали всього по 200-300 грамів хліба, ще були каші, промерзла картопля. Коли Василь вдруге відмовився йти працювати в шахту, його кинули на дві доби в карцер. Але пізніше перевезли у табір 6-ої шахти, де було трохи легше працювати.

Там він зустрів майбутнього єпископа Василя Величковського і багатьох священиків. Разом з Величковським він сортував одяг для прання, прав білизну, а той йому казав: «Терпи, бо в шахті набагато гірше. Бачиш, скількох мертвих виносять».

Через два роки з 6-го табірного пункту Шешурака перевезли в табір шахт №9-10. Одного разу порода обвалилася на нього, але він зміг вибратися на поверхню і з того часу почав працювати на будівництві. Саме там відбувалося підпільне духовне навчання. Єпископ Йосафат Федорик, який також відбував покарання, давав знання тим, що мріяли стати священиками. Єпископ знав п’ять мов, мав хист художника, навчав Василя грецької, латини, богослов’я…

Повернення

Через кілька років після повернення додому Василь одружився із сиротою Марією з Рошнева, яка народила йому двох синів – Романа та Юрія. Довго вони не мали власного житла, мешкали по чужих квартирах…

І тільки у 1990 році Василь Шешурак здійснив свою мрію – поступив в Івано-Франківську духовну семінарію, яку через шість років закінчив. Того ж року прийняв свячення в Катедральному соборі м. Івано-Франківська з рук владики Павла Василика.

Вже 26-ий рік отець Василь вірно служить Господу, з покорою сприймає все, що дарує Бог кожного дня. І, до речі, як і в дитистві, продовжує ходити на прощу в Погоню щомісяця…

Його заповіт людям: «Любімо Бога і Україну!»

 

Юлія БОЄЧКО