Шевченко для нас – це немов мозіль: як не станеш – і болить, і зле, і… У контексті Шевченка не можна нічого, окрім прощі до Канева і биття поклонів – агресивно-відчайдушних. Щоб до крові. А потім гонорово показувати шрами на чолі і пишатися своєю відданістю Шевченкові. Ні, я не проти. Якщо людина може і хоче саме так любити Шевченка, то це її право і її вибір. Це її Шевченко. Але ж чому оті, що з пошрамованими чолами, не можуть зрозуміти, що є ті, хто хоче любити поета інакше? І вони мають на це право.

Під час навчання у школі я сумлінно ходила на березневі конкурси Шевченкових читців. Чорний низ. Білий або вишитий верх. Жодного права на щось особливе. Усі мають бути однакові, як і репертуар конкурсних віршів. А ще – чим довше, тим краще. І стоїш ти на сцені і декламуєш «Катерину»… Або величезний шмат із «Гайдамаків». Обов’язково плакання та страждання… Але ж є інший Шевченко… Але за іншого не дадуть призового  місця. І йдеш ти на конкурс не з тим, з чим хочеш, а з тим, за що дадуть перше-друге-третє… Але і це не найгірше. Найгірше – холод. Це єдине, що пам’ятається найяскравіше з отих усіх конкурсів. Оте відчуття, коли ти тремтиш, бо НЕ МОЖНА одягти щось поверх сорочечки, бо ж це ШЕВЧЕНКО. Куди ж до нього – і без мучеництва. Мені хотілося з любов’ю. Так, аби відчувати тремтіння від радості, а не від холоду… Можливо, комусь із цим пощастило, як і з адекватним та доречним вибором формату конкурсів читців. Бо ж конкурси читців – це може бути дуже гарно…

Щороку до нас приходять діти, які, як і я колись, були травмовані отими шевченківськими декламуваннями, де ні душі, ні любові, ні шани… Декого такий формат влаштовує, і вони вважають його нормальним і правильним. Дехто ці читання тихо ненавидить. Дехто оминає сотою дорогою усі шевченківські заходи. Нікого ні в чому не переконую, бо ці діти вже дорослі і мають право на власне сприйняття Шевченка, як і на власну любов та ненависть. Нам коштує чималих зусиль повірити в іншого Шевченка і в те, що можна отак по-простому взяти увечері «Кобзар» і читати, читати, читати, кайфуючи від кожного поетового слова.

Особисто я люблю читати Шевченка під відкритим небом. Із мого, власного, «Кобзаря», якого я купила за свої перші, зароблені у шкільному віці гроші. Розгорнути так, аби небо, дерева, птахи та янголи теж могли почитати разом зі мною. Нас таких чимало. Але чомусь оте гарне і просте домашнє читання шалено дратує. Не знаю, хто їм дав виключне право на любов до Шевченка. Чи то така категорія людей, яких дратуватиме усе, що йде урозріз із їхнім сприйняттям: і кольорові колготи, і зелене волосся, і «Кобзар» під відкритим небом.

Іноді видається, що якби янголи спустилися почитати з нами, оті вічно невдоволені дорікнули би їм у недоречному шарудінні крил під час читання. Ще б пак! Це ж неповага до Великого Кобзаря – отако шарудіти крилами. І це не просто тихе невдоволення, це агресивні зойки та скреготи. Тоді стає сумно, бо щось явно не так в Українському королівстві, якщо ми «гавкаємося» навіть через Шевченка. І так хочеться крикнути: «Дозвольте любити поета не лише 9 березня!» Дайте його просто любити без псевдопафосу і мучеництва, дайте просто почитати «Кобзар» без виття і плакання, дайте просто побути українцями, які вчаться «так, як треба», аби мати свою мудрість, а не бути бездумними манекенами «чорний низ, білий верх».