Володимир Лукс, позивний Фін, родом з Кам’янця-Подільського. Велику війну він застав у Фінляндії, де проживав останні шість років з дружиною та дочкою, але це не стримало його, щоб повернутися. Кілька днів пішло на звільнення з роботи та завершення справ. Їхав у бусі, напакованому різним спорядженням, що подарували фіни. У другій машині їхав його товариш, на жаль, його уже немає.

Два сини на війні

Чоловік повернувся в Україну 3 березня 2022 року. Спершу заїхали на Львівщину до молодшого сина Фіна, який тоді вчився у Львівській Національній академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Вивантажили частину спорядження й продовжили шлях до Хмельницького. Там вони з товаришем роз’їхалися.

З того часу лише списувалися. Товариш спершу потрапив в охорону ТрО (сили територіальної оборони), згодом його прикомандирували у штурмовики. Десь рік тому він зник безвісти у боях за Соледар. Фін каже, що скоріше за все загинув, бо побратими бачили, як він упав під час штурму. Зараз цю територію зайняли росіяни, то й тіла нема, і в обмінному фонді не числиться. Втім його дружина, що залишилася у Фінляндії, досі сподівається, що він живий, але потрапив у полон.

Два сини Володимира Лукса нині теж на війні. Старший – айтівець, йому 28 років, живе у Вінниці. Пішов по повістці, працює зв’язківцем. А молодшому всього лише 22, він уже закінчив військову академію, зараз служить у Хмельницькому в 8 полку спеціального призначення ССО ім. Князя Ізяслава Мстиславича.

Не мали елементарних знань

До війни Фін викладав у військовому інституті саперну справу. Тож, коли військова частина формувалася з нуля, то, відповідно до штату, у ній мала створитися саперна рота. Так, він запропонував себе як фахівця. Його взяли. Згідно зі штатом, каже, має бути 18 людей, але там ніколи не було стільки. Зараз – 10, але й це добре.

Загинуло у свій час багато. Здебільшого через брак елементарних знань. Буває таке, що приходять з ТЦК хлопці, які в армії мали посаду, що стосується вибухотехніки, от їх і дають до них у роту чи взвод, але хлопці насправді не знають зовсім нічого. Бо всі розуміють, як колись проходили армію.

«Лише я та покійний старшина мали знання, – розповідає Фін. – Всі інші не вміли і навіть не мали можливості вчитися. Вчилися на бойових мінах та завданнях. Зрештою, це важко назвати навчаннями, ми просто ділилися досвідом. Через пів року, коли паніка вщухла, ми почали їх відправляти на місячне навчання в Кам’янець-Подільський. Тож зараз уже маю сильних саперів».

Перші завдання

Одні з перших завдань Фін добре пам’ятає. То був виїзд у складі групи. Сапери готувалися підривати об’єкти в Олександрівці, що на Донеччині. Там було багато підприємств, які вирощували рибу. Задум був у тому, щоб замінувати водосховища, і якщо противник прорветься, то підірвати їх, аби вода створила природну перешкоду.

«То було ближче до літа – 17 об’єктів. Ми все це замінували, пішло дуже багато вибухівки, але, дякувати Богу, москалі тоді не прорвалися і все уціліло. А ми передали це іншим об’єктам на охорону й поїхали виконувати інші бойові задачі».

Гірший досвід має в боях за звільнення Харківщини. В ізюмському лісі вони мали розчистили плацдарм на протилежному березі. Та, на жаль, москалі усе сильно замінували. На тих мінах загинули їхній сапер та сім розвідників. У тому ж лісі під час обстрілу поліг і старшина, якого згадував раніше Фін.

Буває, гинуть хлопці через паніку. Був випадок, коли наші військові наводили мости для переправи через річку Сіверський Донець, противник виявляв їх дронами. Почався масований артилерійський обстріл, 3-4 наших захисників загинули, бо впали у воду в бронежилетах. Паніка була страшна. Боєць міг одним рухом зняти бронежилет, щоб той розлетівся і ти поплив. Але вони про це не пам’ятали… Інші ж побачили тоді кілька тіл і втекли. Сапери мали завести КРАЗи і вивести їх з місця обстрілу. Вдалося.

На краще і на гірше

«Багато що погіршало з того часу, – каже Фін, – бо ніхто не робить жодних висновків. Чи це мені так здається, а я не охоплюю масштабів усього фронту, чи що. Як був бардак, так і залишився. Дуже важливе значення має людський фактор, особливо тих, які приймають рішення. Тому що з початку війни понабирали на керівні посади будь-кого. Часто це нефахові люди, і за своїми моральними якостями далекі до ідеалу. Їм пороздавали ті посади, а вони так командували, що величезні втрати були через це. Так і не розумієш, чи то просто нефахові люди, чи відверті зрадники».

Бачить він покращення у тому, що зброї стало трохи більше. Каже, перші два роки від початку повномасштабного вторгнення, сиділи лише в окопах та бліндажах під суцільними обстрілами. Останні пів року ситуація трошки змінюється, нам почали давати зброю. На голову летить все одно, але хоч є можливість відповідати. Зрештою, з об’ємами кількості зброї у Російської Федерації ми змагатися не можемо. У них її в рази більше.

Кожна міна – на карті

«Ми – саперна рота бригади, тому працюємо там, де бригаді потрібно, – ділиться військовослужбовець. – На сьогоднішній день бригада розкидана по всьому фронту, має три танкових та два стрілецькі батальйони тощо. От їм треба виконати завдання, щось замінувати чи розмінувати для них, то нас відправляють. Був випадок, що ми чотири місяці блудили по лісі, бо треба було розмінувати».

Ставлять міни перед позиціями піхоти. Фіксують кожну міну, наносять на карту командира. Мінні поля фіксуються у журналах і роздаються людям, які знаходяться у цій місцевості. Зараз, каже, прикро визнавати, але наші позиції зміщуються все ближче і ближче, ми задкуємо. А відхід вимагає мінування, звісно, якщо є час. Проте, буває, що наші штурмові дії відбили якесь село чи витіснили москалів з якихось позицій, а там усе заміновано, тут вони кличуть вибухотехніків для розмінування.

З думкою, що після перемоги територію України треба буде розміновувати 100 років Фін не погоджується. Піднімає голову, усміхається і каже:

«Я думаю, що хочуть в черговий раз розпиляти гроші західні. Вже зараз є багато недержавних структур із розміновування, якщо половина щось робить, то добре. Хотілося б, звісно, помилятися, але досвід показує інакше».

Великі труднощі є з тим, що Україна підписала Оттавську конвенцію, адже протипіхотні міни після війни є дуже небезпечними, і багато мирних гине саме через це. Натомість росіяни її не признають. Відповідно ворог ставить міни на розтяжку, а нам забороняють. Без таких розтяжок складно прикрити позицію по всьому периметру.

Хто дурний

У 4 окремій танковій бригаді, де служить Фін, вдається відпочивати. Зокрема, недавно військовому побратиму підписали документи на відпустку і він їде до дружини, яка в Німеччині. Їздять і інші, куди їм треба. Фін теж минулого літа їхав до дружини у Фінляндію, каже, пускають без проблем.

«Мене у Фінляндії питали: “Ти дурний, що знову на війну повертаєшся?” – пригадує він. – Я кажу у відповідь: “Це ти дурний, у мене дві дитини на фронті, а я з вами залишуся?”»

Основну зброю зараз дає держава. Проте досі багато допомагають волонтери, як наші, так і іноземні. Відзначає, що дуже помічні для них американські клеймори. Вони допомагають у мінуванні місцевості протипіхотними мінами.

Зокрема, у Фінляндії українці печуть випічку, щоб продавати на ярмарках, збирають гроші на концертах тощо. Каже, до допомоги зібрати гроші долучається і його дочка.

Зізнається, що й самі військові скидаються із зарплати на закриття нагальних проблем. Але все це дрібниці. Найбільше мучать новини про хабарників. Ледь не щотижня маємо корупційні скандали, сил нема це читати, каже, руки опускаються.

Тетяна Соболик