Режисер: Уес Андерсон

У ролях: Білл Мюррей, Бенісіо Дель Торо, Тільда ​​Суїнтон, Едріан Броуді

Перед нами редакція, видатні майстри слова і друку. Офіс газети схожий на мурашник, але метушня тільки зрима, місце радості займає скорбота: головний редактор (Білл Мюррей) звільнений у зв’язку зі смертю, колеги виймають з пазухи найкращі випадки зі своєї практики.

Тут причаївся обман очікувань: здавалось, цього разу Андерсон зняв черговий шедевр – попереду сенсації, інтерв’ю, провокаційні матеріали. Все нібито так, але не зовсім, замість єдиного полотна Андерсон розтрощив свою історію на новели: їх три, як рубрики в друкованому виданні, – мистецтво, маніфест, гастрономія, а опісля епілог- некролог. Але це лише заголовки, за ними причаїлися абзаци, складені нехай і, як завжди, цікаво, але показані з монохромністю чорнильного малюнка. І це перше, що викликає внутрішній протест (швидше за все, з незвички): велика частина картини цього разу позбавлена ​​кольору і знята в чорно-білій гамі – це один із безлічі реверансів Годару, «новій хвилі» і Франції в цілому, але убогість колористичного рішення так не личить кокетливому світу Андерсона. Знебарвлені кадри ніби втрачають свою неповторну душу.

Хто завгодно міг ґанити зайву грайливість «Королівства повного місяця» або «Готелю «Гранд Будапешт», але їхня сентиментальність і безкомпромісний гуманізм не могли не зачіпати якісь потаємні куточки у серцях. У «Віснику» форма дійшла до піку досконалості, недбалість переслідується законом, але людина і людяність, почуття і чутливість загубилися за гротеском збудованих ліній і силуетів, ніби за скульптурними ансамблями.

Вище йдеться про метод, і якраз час з’ясувати, про що ж це кіно: про художника-вбивцю (Бенісіо Дель Торо), який марнує життя за ґратами, і його натурницю-наглядачку (Леа Сейду), трохи про погоню (тут реверанс художнику Ерже) і гастрономію. Цього разу у Андерсона нібито немає нічого повною мірою, кадр б’ється рикошетом об наступний, і здається, що калейдоскоп скелець зі знайомими обличчями крутиться у шаленому темпі.

Преса тяжіє над кінематографом – з екрана сиплеться занадто багато слів (і в прямому, і в переносному значенні), які ніби не доходять до глядачів, а падають прямо на підлогу на півдорозі. Ці заголовки, шпальти і стукіт друкарської машинки ілюструють сторінки свіжої преси і начебто клянуться газетній справі в любові: до часу того самого друкованого слова, коли новини не розліталися миттєво інтернетом, а чекали моменту, коли ранковий випуск потрапить на прилавки кіосків. Але для журналістики в Уеса Андерсона занадто мало контексту, ці пасажі вирвані з коренем із всесвітньої історії, і з трудом можна знайти хоча б пару алюзій на події, відображені в кришталевому дзеркалі кінематографічного полотна.

Писати це все досить прикро, як прикро й те, що надзвичайно красивій Сірші Ронан дістався шматок всього секунд у 10 від загального хронометражного пирога. Але поза деяким розчаруванням, якихось маневрів в Уеса Андерсона не відняти: це чудові епізодичні ролі Френсіс Макдорманд, Елізабет Мосс, Тімоті Шаламе, Леа Сейду, Едріана Броуді, Едварда Нортона, Тільди Свінтон (можна втомитися, тільки перераховуючи всі імена на постері), культ естетичного перфекціонізму будь-якої мізансцени і гучні мелодії (складені Олександром Деспла), що підхоплюють акорди суєти. Втім, Андерсон дійсно ризикнув і спробував щось для себе нове. Але, мабуть, ми консерватори, нам хочеться старих казок про велике кохання в маленьких кімнатках…

ФЕЛІНСЬКИЙ