До Другої світової війни про сестер-служебниць у Західній Україні знали майже всі. Це було чи не наймодерніше на той час жіноче чернече згромадження. Сестри жили й трудилися разом із простим людом, а в їхніх численних захоронках – свого роду дитячих садочках – виросли цілі покоління українців.

Ще до сьогодні живуть на Галичині люди, які в дитинстві відвідували захоронки сестер-служебниць, і з особливою вдячністю згадують своїх виховательок.

Потреба у християнському вихованні й навчанні дітей була завжди актуальною. У своїх листах до вiрних митрополит Андрей Шептицький не раз акцентував на цьому. Він вважав, що найважливіша для Церкви, народу й родини справа – щоб діти були добре виховані. В одному зі своїх послань митрополит Андрей писав: «Як скульптор iз глини формує постать мистецького твору, так вихователь працею не менш мистецькою у м’якому воску дитячої душi виробляє образ Бога. Вiн неначе малює iкону Христа i, очевидно, чим бiльше в цю роботу вкладає старання, вмiння, молитви i жертви, тим краще виходить мистецький твiр…»

У період активного українського національного руху на зламі ХІХ–ХХ ст. виникають чернечі згромадження, які своєю працею охоплюють різні сфери суспільного життя. Надзвичайно плідним періодом для розвитку чернецтва в краї виявилась перша половина ХХ століття. Саме тоді митрополит Андрей Шептицький почав активну діяльність щодо його розбудови. За його ініціативи та сприяння в Галичині розширюється, зокрема, мережа василіянських монастирів.

Матірний монастир сестер-служебниць Непорочної Діви Марії мав свої дочірні філії у всій Станиславівській дієцезії, до якої входили частина Станиславівщини та частина Тернопільщини. Решта території нинішньої нашої області входила до Львівської греко-католицької архідієцезії (церковної адміністративно-територіальної одиниці вищого рівня).

Сестри-служебниці здійснили серед українців своєрідну суспільну революцію, ставши творцями перших українських дитячих садочків. Першу захоронку було засновано одразу після появи Згромадження – при першому монастирі. Батьки приводили дітей, коли не мали з ким їх лишити під час роботи, сестри з ними бавилися, вчили українських пісень та віршів, організовували вистави й концерти до християнських свят. Поміж вихованців були також сироти, які жили під постійною опікою сестер. Такі заклади створювалися при всіх нових монастирях.

Діти із сестрами «Української захоронки»

Сестри Доротея, Атаназія, Себастіяна, Люба. Будинок грудної дитини в Станиславові (нині будинок на вул. Чорновола).

Захоронка сестер-служебниць Пресвятої Непорочної Діви Марії містилась у Станиславові на колишній вулиці Казимирівській (тепер – Мазепи) в будинку, який до кінця свого існування мав номер 94 і був знесений у 1980-х рр., під час будівництва школи-ліцею №23. Він стояв правіше шкільної огорожі, в місці, куди тепер виходить продовження Південного бульвару.

«У роках 1915-1920, які я провів у захисті на Казимирівській, перебувало там постійно від 20 до 40 хлопчиків і дівчат у віці від 2-х до 12 років, в основному воєнних сиріт. Опікунами і вихованцями були сестри-служебниці, було їх від 5-ти до 8-ми, у чорно-білих габітах, з прибраними чернечими іменами: Аполлонія, Теодозія, Володимира, Діогена й ін. Настоятелькою була старша віком монахиня сестра Євзевія. Батько наш, від’їжджаючи на фронт, передав нас під її особливу опіку і – на відміну від усіх інших дітей – добре платив за наше утримання й виховання. І треба сказати, що сестра-настоятелька Євзевія була для нас трьох немов матір’ю…

Захист-сиротинець при вул. Казимирівській приміщувався у розлогому партеровому дерев’яному будинку з 12-15-ти кімнат і з шістьма входами-ґанками. Хата, напевно, була збудована для жидів, бо на кожних дверях, чи радше на їхніх футринах з лівого боку, була прикріплена скісно бляшка, т. зв. «медуза», зі окравками жидівських святих писань. На плані міста (маю його перед собою, це совєтське видання 1969 року) тодішня Казимирівська, а нині – тьху! – Дзержинського, вулиця тягнеться від південного заходу (від сторони Надвірної) у північно-східному напрямку до середмістя…», – писав у своїх спогадах Володимир Макар.

Володимир Макар (1911-1993) – громадсько-політичний діяч та редактор. Навчався у Станиславівській гімназії в 1921-1929 рр. У 1923 р. став членом «Пласту» (11-й курінь ім. І. Мазепи). Автор праць «Береза Картузька», «Бойові друзі», «Сім років визвольних змагань (1938-1945 рр.)», «Пройдений шлях».

У 1920-х роках сестри-василіянки облаштували дитячу захоронку у  Княгинині (проіснувала до 1939-го, коли з приходом «червоних визволителів» була закрита), а пізніше – притулок для дітей-сиріт (тепер це найстаріший корпус пологового будинку на вулиці Чорновола).

На літо 1920 року хлопчиків від 10 років перевели до великого будинку Малої семінарії на вулиці Липовій, 13 (нині – Шевченка, 11). Під опікою сестер-служебниць усіх дівчаток розмістили у нововідкритому інтернаті на вулиці Ґолуховського (нині – вулиця Чорновола), в якому раніше була бурса св. Миколая. У захоронці на вулиці Казимирівській залишилися тільки ще зовсім малі діти – хлопчики-сироти.

У той час в Станиславові було вже сім притулків для дітей-сиріт – українських, польських, єврейських. Найдавнішими і найбільшими були дитячі заклади пастора (священника) німецької громади Теодора Цеклера, з іменем якого пов’язаний розвиток німецького шкільництва у нашому місті.

У 1933 році на кошти Станиславівської єпархії УГКЦ на тодішній вулиці Ґолуховського (нині – Чорновола) сестри-василіянки спорудили притулок Пресвятої Трійці – перший український дитячий будинок на Прикарпатті. Монахині також брали активну участь у заснуванні нових громадських і просвітницьких закладів. Вони здійснили неоціненний вклад у розвиток української мови, освіти та культури нашого краю.

Після ліквідації дитячого притулку Пресвятої Трійці, у 1946 році, там розмістили пологовий будинок, до якого згодом добудували нові корпуси, а дітей вивезли на схід.

Школярка Галина Ільба

На півночі сучасного Івано-Франківська, від перетину теперішніх вулиць Василіянок і Галицької до Бистриці Солотвинської, колись розташовувалось Княгинин-Село, а на сході, в районі вулиць Вовчинецької та Миру – Княгинин-Гірка (один із районів міста, за залізничним переїздом на Вовчинецькій, відомий за такою назвою).

До 1919 року це передмістя належало до самостійної громади Княгинина-Села. Згодом від осередку села відділилися інші дільниці, які, крім нової назви, зберегли за собою первісну назву села, – Княгинин-Бельведер, Княгинин-Колонія (Майзлі), Княгинин-Гірка. Усі ці передмістя Станиславова проіснували до 1924 року, коли міський магістрат прийняв постанову на основі розпорядження Ради міністрів Польщі про включення Княгинина-Бельведеру, Княгинина-Гірки і Княгинина-Колонії (Майзлі) разом із самим селом Княгинином до складу міста Станиславова. Остаточно в систему міста Княгинин зі своїми передмістями влився 1 січня 1925 р.

Саме місто було відділене рогатками від передмість, які були окремими громадами… Від сходу границя проходила потоком Рудка (нині майже непомітний). За ним терен на північ від шляху Франца Йосифа належав до села Угорники, а на південь – до села Микитинці. Північна границя, що відділяла Княгинин-Колонію (Майзлі) від Княгинина-Гірки, пролягала полями – по прямій лінії приблизно від залізничної станції на схід.

На вулиці Завулковій (раніше – бічна до Вовчинецької, нині  забудована багатоповерхівками) мешкала родина колійовця – машиніста потяга Василя Ільби. 8 листопада 1928 року його дружина народила третю дитину – дівчинку Галинку (майбутню маму івано-франківського художника Ігоря Роп’яника).

Коли дівчинка трохи підросла, батьки віддали її до захоронки – дитячого садочка при монастирі сестер-василіянок. Там малим дітям (на рівні вікових груп теперішніх садочків) із греко-католицьких родин прищеплювали ази християнського виховання.

Збереглася стара світлина, на якій бачимо групу дітей з монахинями-виховательками.

У Княгинині-Гірці на колишній вулиці Петра Скарги (тепер – Василіянок) в австрійський період і за Польщі працювала жіноча учительська семінарія та семикласна середня школа сестер-василіянок. «Неначе прилягав до Гірки жіночий учительський семінар та семиклясна середня школа СС. василіянок при вул. Петра Скарги й початку Вовчинецької вул. В останніх роках перед 2-ою світовою війною був там катехитом о. д-р Василь Кушнір (релігійний і громадський діяч, д-р теології. – авт.), який кожної неділі приводив своїх учениць на екзоту до нашої церкви на Гірці» (Орищук Я. Кнігинин-Гірка – одно з передмість Станиславова-міста //Альманах Станиславівської землі. – Нью-Йорк–Париж–Сідней–Торонто, 1985. – Т. 2. – С. 494).

Назагал усе населення Княгинина було глибоко релігійним. У неділі й свята зусібіч поспішали до Божих храмів люди у святочних строях, часто з молитовниками в руках. Шкільна молодь ішла на Богослужіння організовано під проводом своїх учителів.

Після садочка батьки віддали Галинку до жіночої школи сестер-василіянок, що містилась у тому ж будинку. Школа була приватною, платною, недешевою, але дуже престижною. Її учениць на вулиці жителі Станиславова легко впізнавали по «моряцьких» темно-синіх строях. На блузочках був широкий комір, обшитий білою тасьмою, а на голові ці школярки носили беретик із круглим значком та літерою «В» – василіянки. На свята вони одягали плісировані гранатові спіднички та білі блузки.

Сестри служебниці були прикладом християнських чеснот і працелюбності. Вся їхня діяльність була пов’язана з вихованням дітей, яке, поряд з молитвою до Бога, вони вважали своїм високим покликанням. Сестри також порядкували в церкві, шили та прали церковну білизну, лікували хворих. Таке служіння Богові, вважали вони, засвідчує найвище почуття любові до Нього.

Саме з любові до Господа черниці обслуговували й доглядали всіх потребуючих. Усі вони були української національності. Основним заняттям сестер-служебниць було виховувати дітей, доглядати за хворими, порядкувати в церкві, працювати в полі. Вони прагнули віддати порівну всім дітям свої невеликі статки, а найголовніше – свою турботу й ласку.

У 1939 році Галина Ільба закінчила четвертий клас. Незабаром прийшли «совіти», і вона… знову пішла до четвертого класу. Більшовики вважали, що в Галичині діти недостатньо навчені, тому додали зайвий рік, аби «адаптувати» їх до своїх програм. Школа стала змішаною (спільне навчання хлопців та дівчат). Спочатку сестрам-василіянкам ще дозволяли вчителювати, але вже не в чернечому одязі. Пізніше їх усіх порозганяли, і вони подалися хто куди. Місця монахинь зайняли вчительки зі Східної України.

Радянський вчитель повинен був не так навчати, як вести пропагандистську та агітаційну роботу, допомагати владі змінювати світосприйняття учнів. Для цього треба було, перш за все, змінити світ уявлень та моральних цінностей самого вчителя.

Василь РОМАНЮК