Шеф-кухарі івано-франківського театру приготували нову страву – «Гамлет у гострому соусі». Ще гаряченьку вперше подали на стіл, даруйте, на сцену, 6 грудня. Гамлет по-різному смакував гостям, які прибули на учту: хтось прицмокував від задоволення, хтось спльовував від надміру спецій, а хтось колупався виделкою, бадаючи, з чого, себто з кого вона. Бідного Гамлета таки заковтнули, але під масним шаром сатиричного соусу не всі змогли розсмакувати принца данського. Страва вимагає міцного шлунка для перетравлення. Були такі, що після трапези облизували пальчики, але добавки ніхто не попросив – на біс і поновний поклін шеф-кухарів не кликали. Чи кулінари переборщили зі спеціями, чи прості їдці не здатні оцінити вишуканих посмаків, а може, то ексцентрика стала кісткою впоперек горла, чи сатира занадто гірчила… Їсти чи не їсти – питання для наступних хвиль гурманів, які хочуть скуштувати Гамлета по-франківськи.

 

Шекспір би плакав

Перший рецепт нашої страви, прописаний Шекспіром, найпопулярніший – за ним Гамлета готують вже понад 400 років. Там усе чітко: принц Гамлет убиває короля Клавдія, який є чоловіком Гертруди, яка є мамою Гамлета і жінкою Клавдія, який убив попереднього короля, який був батьком Гамлета. Ця середньовічна санта-барбара смачно заправлена зрадою, помстою, інцестом, божевіллям і моральним падінням. Страва гірка, але поживна для спраглих філософських пошуків і катарсису організмів, тим більше очищує духовний апарат.

Але в традиційні переписи прийнято додавати пікантних соусів, аби узвичнений смак розкрився по-новому. Тож італійський драматург і найнеоднозначніший дегустатор Гамлета Альдо Ніколаї переписав рецепт, поміняв інгредієнти і в киплячий казанок данських пристрастей досипав зо два добрих ополоники сатири й ексцентрики. Шекспір би плакав з такого постмодернізму. Від смутку чи від сміху – ось в чім питання. Ніколаї – ще та штучка. Для розуміння – це чи не улюблений драматург Віктюка, який поставив зо десяток п’єс італійця у своєму не менш скандальному театрі.

Ремікс на Шекспіра по-італійськи на сцені театру М. Заньковецької для львівської публіки вже ставив режисер Вадим Сікорський. Трохи іншого Гамлета приготував за своїм рецептом Лесь Подерв’янський, нафарширувавши принца суржиками і віртуозною матюкнею в п’єсі «Феномен датського кацапізма», але то вже явно не для порєдного франківського глядача. Тож маємо страву за переписом від Альдо під соусом від Пастуха.

Пастух у гострому соусі

Гамлет – не перша страва в театральному меню від шеф-кухаря Ореста Пастуха. Добре знані його «Готель двох світів», «У неділю рано зілля копала», «Змішані почуття», «Сарана», «Оце так Анна..!» та ін. Пастуха як режисера муляє тема соціального сьогодення навіть у класичних п’єсах, і обов’язково приперчена сатирою чи іронією.

Насправді вся інтрига, за рецептом Ніколаї, зав’язалась на королівській кухні. Там сумлінно смажить-варить-порається родина кухаря Фроггі – усе для королівської верхівки, яка тільки й знає, що жерти, пити, бомки бити і теє (пі-пі-пі). Ставлячи такого «Гамлета…», Пастух йшов строго за рецептом Ніколаї: полив принца й сприснув інших героїв соусом ненав’язливої комедійності, повибирав з персонажів кісточки трагізму, філософських метань і подав на стіл легку і пишну страву на таці антагонізму «народ-влада». Щоправда, де-не-де вона не трималася купи…

Пастух хлюпнув до соусу Альдо більше змісту і яскравих барвників, а ще загострив соціальний присмак. Тож народ і влада, уособлені в образі родини кухаря та королівського сімейства розпусників, протиставляються. Перші чесно й сумлінно гарують на королівську знать. Другі – зайняті содомією, пияцтвом і обжерливістю, при тому зневажають низи (родину Фроггі). «Щось тухне в Данськім королівстві…» Загниваюча верхівка – і perpetium mobile робочого плебсу, який є годувальником. Система перестає злагоджено працювати, і запускається механізм самознищення. Тож трупиків не уникнути.

Найбільше Фроггі допікає манірний Гамлет, який зневажає майстерність кухаря. Фроггі вирішує провчити принца і, переодягнувшись в обладунки покійного короля, батька Гамлета, сповіщає принца, що його (короля-батька) вбив Клавдіо – нині чинний король. А насправді король помер, за версією Ніколаї, від переїдання смачними стравами Фроггі. Але шерше ля фам навіть на середньовічній кухні, яка поволі перетворюється в трупарню… У Фроггі є ще один привід помститися Клавдіо – чинний король колись підбивав клинці до його дружини Кетті, і та, виглядало, була не проти… Гамлет нестримний і відразу починає мстити. В силу різних обставин наприкінці вистави сцена всіяна трупами, та ще й холодильник Фроггі ними забитий. Не кухня, а морг. Лиш тоді розкривається, що родина кухаря – вічна: вона пережила не одну зміну влади, що знищує сама себе своїми ж нелюдськими апетитами. Як каже Фроггі, «кухня – це дипломатія, це втілення миру та вогнище війни».

 

Вірю – не вірю

Щиро кажучи, багатьом героям давно пора на Кульпарків. Відносно адекватні тільки мешканці кухні. Але градус дурки до кінця вистави наростає (це все Альдо так хотів), і щоб градус довести до точки неповернення (щоб глядач розслабився, не тратив сили і спускався на дно цього божевілля), Пастух запускає в постановку привид дівчинки без голови, який час від часу тусить на сцені, а наприкінці забирає за собою духів померлих героїв у підземне потойбіччя.

Сатира 16+ себе виправдала: більшість героїв (бі)сексуально стурбовані, не цураються моцного слівця, хоч і цензурного, істерять, бігають по сцені, як ужалені музою Мельпомени, і час від часу граційозно падають мертві від різних притрафунків.

Вічно вагітного ваганнями Гамлета зіграв Орест Пастух. Принц вийшов манірний, з нальотом голубизни, але дуже переконливий в рамках ексцентричності і фарсовості постановки, постійно метаючись: «пити чи не пити», «лити чи не лити», «плисти чи не плисти» і т.д. Взагалі, Пастух неймовірно вживається (вгризається) в свої театральні ролі, Станіславський сказав би «Вірю!» і Гамлету, і Кулигіну з «Трьох сестер», і Варварчуку з «Майже ніколи…» і ін.

Кухар Фроггі (Юрій Литвинов) ­ше той ідійота: то маніакально догоджав королівській знаті, то в обладунках під столом підслуховував таємниці королеви, то з цинковим відром піджидав здибанки з Гамлетом, аби його напудити і післати до Клавдія. Не відставала від нього й дружина Кетті (Оксана Іваницька) ­– немолода, але енергійна й приваблива, яка має що згадати, але не має що розказати дітям, точніше, єдиній донці Інзі (Ольга Качмарик-Комановська). Донька з трохи маскулінними закидонами мала свій шарм, особливо у сценах зваблення і передлюбовних ігор, скажімо, з Горацієм (Іван Бліндар), кумпелем Гамлета, який теж вийшов напрочуд грайливим і на сто відсотків фарсовим.

Францувата Офелія (Любов Турчиняк) через страх погладшати пила тільки знежирений йогурт, заки не втонула, пішовши по петрушку над рікою. «Втонула, бо була вагітна», – в один голос постановили герої, витріщаючись на її гротескно збільшений живіт.

В хіт-параді пришелепкуватих перші місця посідає королева (Вікторія Юрців), яка постійно дудлить горілку і просить «печенько чи щось закусити». Час від часу вона ще наздоганяє або втікає в любовному шалі від чинного короля Клавдія (Андрій Кирильчук), ворога номер один Гамлета.

Полоній (Олександр Капирін) гине, отримавши рондлем по голові. Один за одним вмирають й інші – хто на дуелі, хто від отрути, хто від петрушки. Настає усім ексцентричний гаплик…

Взагалі, дотепні жарти та чудова гра акторів витягли виставу, яка ще в своєму зародковому варіанті п’єси Ніколаї є сируватою – на це неодноразово вказували театральні критики, застерігаючи режисерів. Франківський театр ризикнув. Вдалося чи не вдалося – судити глядачеві. Їсти чи не їсти Гамлета під таким соусом – вирішувати кожному для себе. Але скуштувати чи бодай надкусити – варто.

 

Дівчинка без Голови

З перших вуст

 

Режисер:

«До кінця так і не відомо, що мав на увазі автор. Радше це був жарт драматурга над шекспірівським сюжетом. Тож глядач може розслабитися, сприймати виставу як комедійну постановку з великою дозою кічу. Це розвага, розвага і тільки розвага. Уся ексцентрика полягає в тому, що це – своєрідний мультик для дорослих.

П’єса дуже небезпечна в тому, що до неї треба віднайти ключ, адже матеріал складний. А от знайшли ми ключ чи не знайшли –  це вже власне глядачам вирішувати.

Чи задоволений я своєю роботою як режисер? Я собою ніколи в житті не задоволений…»

 

Аспірант театрознавства:

«Інтерпретація Ореста Пастуха однозначна цікава й вартує уваги, хоча й не без долі дискусійності. Акценти слід розставити заздалегідь: інтертекстуальне поле постановки хоч і широке, але позбавлене логічності, що, зрештою, може бути виправдане поняттям ексцентрики, винесеної в підзаголовок, а також суцільною фарсовістю, тяжінням до низької народної культури з його культом їжі, пиття й тілесних утіх.  До «Гамлета у гострому соусі» слід ставитися радше як до балаганного і буфонадного шоу, аніж як до академічної комедії.

Звертаючись до витоків: п’єси Ніколаї завжди касові, їх поставлено чимало, однак саме «Гамлета…» критики вважають слабким твором. Тож його постановка на сцені потребує особливої уваги. Частково вона вдалася, особливо в плані архітектоніки сценічного простору, розподіленого на дві площини за зразком вертепу. Зверху – місток, на якому в стилі середньовічного театру з навмисне комічними й гротескними прискореннями рухів розгортається дія за участю королівських персонажів. Алюзія на вищі кола суспільства. Безпосередньо на самій сцені розгортається основний фарс – кухня Фроггі. Варто відзначити й влучні репризи, чудову гру акторів, несподівані світлові та звукові рішення. Детальніший аналіз потребує окремої академічної театральної рецензії».

 

Мишь театральна:

«Я, проста мишь театральна, віддавна обитаю в франківському театрі.  Я ту їм, спйу і всьо решта. І всьо про всіх знаю, бо ціхо сиджу під кріслом на першім рєду і уважно обсервую, як актори репетуют на репетиціях. Так от шо я вам скажу за Гамлета – то зрілище не для слабонервних, увіруйте мині! Там такого понамішєно, шо мамо рідна! Вони так бігают по сцені, що я не все вспіваю прошмигнути помежи ногами і не раз дістала віником по хребті від самого Гамлєта. Від літа – суцільні репетиції, я сі троха нудила під реквізитом, бо то була каторжна робота акторів, вони такі молодці, такі трудоголіки: по сто разів репетирували то саме, учили репліки, вмирали-воскресали по пару разів на годину, не спали, не їли, радилисі з Держипільським, як ліпше, і таке всяке. Я так їх любйу, шо йой! Було весело, коли Пастух їх троха ганяв по сцені – я то всьо добре виділам з прожектора. Ага, ше актори постійно жартували, а багато з тих словесних бздурів ввійшло у виставу і файно вписалося. Я вже ждала прем’єри, аби насладитися зрілищем. І війшло троха смішно, троха інтаресно, троха непонятно. Але шо мені, простій миші, судити об мистецтві… Але таки сходіт на виставу, ади сам мер був на прем’єрі. Правда, сидів на несвяченому кріслі. Підіт. Обіцяю, я вас пуджіти не буду, я буду ціхо сиділа дес під плінтусом.

Ага, ще на сцені за каждим разом хиліталисі декорації, ну гейби то грубі стіни замку – а хиліталисі, як паперчики на вітру… То я понадкусювала там якісь мотузочки, каюсі… не хтілам. То перекажіт, най там поприв’язують на наступні вистави, бо троха не тойво…»

 

З підслуханого:

«Вистава супер, ми давно так не сміялись і не відпочивали…»

«Думала, буде ліпше – шекспірівський балаган…»

«Наші актори, як завжди, чудові. Правда, в сюжеті не все зрозумів…»

«Чоловік, що спить на сцені, ­– він живий чи нє? – Споримо, він оживе в виставі… – А я тобі кажу, шо нє, то опудало! – Але ж у нього вухо справжнє стирчить!»

«Постановка ніяка, хоч деякі жарти були смішні…»

«А королеві одно в голові – дати чи не дати, ги-ги» (підслухане в жіночому туалеті)…