Марія ПАЛЮГА,
заслужений журналіст України
Макіївка – Івано-Франківськ

Не знаєш – не говори розлого

Коли на сході скінчиться війна, на кого наші державники і всі ми будемо там спиратися? Повеземо вірних людей з Києва, Львова, Івано-Франківська? Або обізнаних фахівців з закордону? Або…
Здається, що наразі про це ще мало хто думає. Зате відбуваються речі, які відвертають від неньки-Батьківщини тих, то навіть зараз – під страхом смерті – живе на Донбасі з Україною в серці. І міг би потім бути її непохитною підтримкою. Саме за них хочу сьогодні замовити слово.
Вони першими побачили, як ворог, який зазвичай рядився щирим старшим братом, показав своє істинне обличчя, хоча навіть тепер ховає його за дірявою кулісою запитання: «Где вы видели на Донбассе российских солдат?»
Як людина, яка прибула до Івано-Франківська з тих країв у розпал АТО, відповім так: доки «русский сапог» не топтав наші східні землі, українські бійці, попри те, що були недостатньо озброєні та вишколені, звільняли місто за містом, село за селом. Тому в серпні минулого року надія перемоги ось-ось вже мала бути переконливою, героїчною Перемогою. Пам’ятаєте, наш президент Петро Порошенко навіть пророчив її урочистий марш Майданом Незалежності у Києві? Пророчив, та, мабуть, наврочив. Чогось не врахував, чогось не знав, бо на свої очі всього не бачив, а доповіді військових та інших інформаторів – то не завжди є істина.
Кажу про це тому, що сьогодні всі багато говорять про теперішній Донбас, виставляють купу оцінок і виносять гори вердиктів. При тому часто, не маючи жодної власної уяви ні про той регіон, ні про його мешканців, ні про те, що їх болить і в чому дійсно їх вина. Тому здебільшого повторюють, імпровізують те, що чують з телевізора, з вуст політиків та «аналітиків» і аж ніяк не від власне донбасівців з тимчасово окупованих територій. Їх тепер навіть на телешоу до Києва не запрошують, бо знають – не приїдуть, інакше це буде поїздка в один бік. Чому?

Українські підрозділи ще рік тому змушені були покинути рідне селище пані Ніни, але вона до цього часу у це не вірить.

Щоб не спалахнуло життя
По-перше, в столиці їх можуть схопити за сепаратизм (розбиратися будуть потім). По-друге (а, можливо, це і є по-перше), слово правди про «ДНР», що прозвучить з екрану, рівноцінне шлагбауму на дорозі назад – додому. А ще гірше – воно може стати путівкою в холодний сирий підвал, де сьогодні полюбляють спілкуватися з людьми бойовики так званої Донецької Народної Республіки та їх поплічники. Сама побувала в подібному «закладі» і нікому такої оказії не побажаю. Бо там хочуть чути лише те, що сприймають вуха негідників. Власні ж думки полоненої людини – то запалювальна суміш, від якої вмить спалахують шалені нерви озброєного візаві. А тому моментально може згоріти і життя в’язня.
В цьому є одне з пояснень, чому сьогодні люди на сході не повстають проти тамтешніх порядків. Та здебільшого причина мовчазної покори не лише в погрозах та загрозах.
Громадяни, які почували себе українцями не за паспортом, а за своїм єством, виїхали з Донбасу ще на початку воєнних дій – загалом, близько мільйона людей. В основному це ті, хто думає про розвиток своєї справи, про професійний ріст, про майбутнє сім’ї, а головно – про завтрашній день своїх дітей.
Таку спільноту людей споріднювала ще одна дуже суттєва деталь: вони мали гроші на переїзд. І навіть більше – на облаштування і тимчасове проживання далеко за межами рідних домівок. Багато хто одразу відчув: скорого повернення не буде. Принаймні тому, що навіть так звані «гуманітарні конвої» з Росії є потужним локомотивом, що заганяє протистояння глибше і глибше. І тільки зовні виглядає так, що воно точиться виключно між українськими військовими і терористами з того боку. Насправді ж люди, які хоч трішки здатні аналізувати те, що коїться, давно розпізнали зіткнення на українській території стратегій двох супердержав. І коли ми тішимося з того, що за нами – європейсько-американська коаліція підтримки (а це дійсно дуже добре), то не слід забувати, що така солідарність з Україною лише розпалює агресію Московії, розігріває її апетити на наші землі.
На цьому тлі, попри постійні обстріли, з кожним днем очевидніша ще й загроза голоду на Донбасі. Продовольча та економічна блокада з боку України, жорсткий режим пропусків в зону АТО і назад поки що майже не нашкодили терористам, але вже тримають в стані глибокого відчаю мешканців сходу, які за віком чи станом здоров’я або через безгрошів’я змушені там залишатися. Тим паче, якщо ніде в Україні не мають рідних чи близьких, які воліли б запросити їх до себе, допомогти хоча б на початках.

Дива війни: цей чудовий садочок у шахтарському передмісті Макіївки Господь уберіг,

а помешкання навпроти розлетілося від бандитського обстрілу, наче скляна ваза

 

 

Як відомо, суттєвої державної підтримки вимушеним переселенцям так само немає. Та й як покинути своє єдине помешкання? Його ж враз можуть пограбувати. Або поселитися в ньому озброєні пройдисвіти. Тому коли бідолах, які зостаються в понівеченому війною Донбасі, покотом називають сепаратистами, зрадниками України, вони плачуть на чім світ стоїть, вони не розуміють, за що їм така кара. А нова «влада» і її прибічники лише з того радіють, мовляв, ось бачите, як ваша Україна про вас, бандерівців, дбає, як вона вас кохає.
Багато хто, особливо в прифронтових містах та селищах, залишився просто неба – хати розбиті, одні – вщент, а інші можна було б відновити, але за які кошти? Та й чи варто збиратися з останніх сил на ремонти, якщо деякі поселення по кілька разів переходять із рук у руки і щоразу поливаються вогнем – то з ракетних систем залпового вогню «Град», то з подібних їм за смертоносним призначенням «Піонів», «Тюльпанів», «Гвоздик».
Ось такими букетами частенько «вітають» тепер на Донбасі безпомічних пенсіонерів і трудівників – шахтарів, металургів, коксохіміків… Одним словом, фахівців, які в силу своїх мирних, але вкрай небезпечних професій і до війни бувало дивилися смерті в очі.
Варто зауважити, що, за даними спостерігачів ОБСЄ, на гарячому сході України використовується щонайменше до двадцяти різновидів систем озброєння. З нього часто-густо гатять по цілях, які окопалися недалечко від міських житлових масивів або на околицях сіл. Тож не дивина, що в тих місцевостях майже щодня проводжають в останню путь мирних мешканців, і все частіше – дітей. За різними оцінками, ми вже втратили на сході приблизно сім тисяч мирного населення.
Були гіркими руські пряники

«Що ж, хотіли до Росії – нехай тепер спокутують свій гріх», – відверто сказала мені днями приятелька. Ця думка, на жаль, дуже далека від християнського співчуття, але вона є. І попри те, що для донбасівців зовсім не нова, зараз вона їм не менш болюча, ніж рік тому. Бо до Москви хотіли чи хочуть далеко не всі. І навіть є багато таких, які з нетерплячки вкусити «русских пряников» вже побували в Росії, та… повернулися назад і тепер згідні на все, аби тільки не було війни. Аби більше не було того, про що недавно висловив свою думку український історик Дмитро Бєлов – уродженець Донецька, який мешкає зараз у Львові. «Окупований Донецьк – це відверта зрада. Більшість бойовиків втекли (мова йде про травень 2014-го – ред.), інші перебували у паніці. Я був впевнений на 90 відсотків, що Донецьк буде нашим. Але, на жаль, місто «злили». То був цинічний «договорняк», – каже історик. Так воно чи зовсім інакше, але театр воєнних дій відкриває дуже багато незрозумілого і дивного з погляду цивільного населення, яке вже більше року несе на собі страшний тягар часу. Та ще й здебільшого працює, щоб годувати свої сім’ї і захистити від повного занепаду чи розграбування рідне виробництво. Коли прийде мир, воно буде особливо необхідне.
«Ви хочете нас переконати, що нині на теренах Донбасу зосталися люди-ангели і аж ніяк не сепаратисти, які танцюють під балалайку Москви?» – запитають шановні читачі. Буду відвертою: це зовсім не так, але ж у цій публікації мова йшла про тих, хто через свою проукраїнську ментальність не лише страждає від військових дій, але й змушений відбивати атаки звинувачень у тому, в чому, мабуть, не винен.
А стосовно затьмарення мізків ідеями «русского мира» і ДНР, скажу: це жахливо, але дійсно з глузду з’їхали сотні і сотні тисяч людей. Вони тепер проти України і нахваляються, що вже мають свою молоду державу. Чому і як це могло статися – спробуємо з’ясовувати наступного разу. Чи треба це робити? Аякже. Війна, звісно, – це каталог катастроф, але ж він веде до… перемоги. І коли перемога замайорить українським прапором над цілим Донбасом, нам всім доведеться співіснувати, переконуючи себе: наша єдність і краса – в різноманітті.