Військовим лікарям на фронті часто доводиться працювати в екстремальних умовах. Іноді, аби урятувати чиєсь життя, відчайдухи в білих халатах зважуються діяти всупереч протоколу.

 

«Разом із лікарем та санітаркою ми оперували бійця просто в автівці дорогою до шпиталю. Мали негайно витягнути осколок із шиї. Крові було стільки, наче везли зо два десятки поранених», – згадує іванофранківець Зіновій на прізвисько Лис, який служив санінструктором у зоні АТО.

Як розповідає Андрій Белегай, рентгенолог, а на війні – лікар-ординатор приймально-сортувального відділення в медичній роті 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади, у бійця було осколкове поранення черевної порожнини з розривом поперечно-ободової кишки, розривом селезінки, хвоста підшлункової залози і баротравмою печінки. Під кінець операції у пацієнта перестала згортатися кров. Вона почала сочитися крізь всю раневу поверхню, яка перетворилася на розмоклу площину. Негайно потрібно було ввести препарати крові, яких медики не мали.

«Що робити? Наша лікарська бригада зважилася на ризиковане рішення: робити пацієнтові пряме переливання крові без її попереднього аналізу. У той критичний момент ти розумієш: або переступаєш правила і в пацієнта з’являється шанс на життя, або дієш за протоколом і втрачаєш пацієнта. Ми вибрали перше. Коли переливали кров, молилися, щоб ні в кого з донорів не було якихось інфекцій. На щастя, все обійшлося», – пригадує Андрій Белегай.

«Якось наша бригада з трьох медиків мусила рятувати одночасно 29 вояків із критичними пораненнями. Врятували», – розповідає дитячий анестезіолог, доцент кафедри педіатрії Інституту післядипломної освіти ІФНМУ Ярослав Семкович, який перебував у зоні АТО п’ять місяців, пройшовши бої під Мар’їнкою, Красногорівкою, Старогнатівкою.

«Я знав, куди їду і що маю там робити, – додає Зіновій. – Тому зовсім не панікував під час критичних моментів. На це просто немає часу. Ось є поранений, і його треба негайно рятувати. Вперед!»

Пілотний проект

Ярослав Семкович потрапив у четверту хвилю мобілізації. Військову підготовку проходив у частині, що базувалась під Житомиром, разом із лікарями України, загальна кількість яких склала 361 особу. Як запевняє іванофранківцець, довоєнну підготовку тих медиків можна вважати пілотним варіантом, адже Міноборони, вочевидь, і гадки не мало, яким чином повинен відбутися правильний розподіл військових лікарів – такого за часів незалежної України в практиці ще не було. У результаті – цілковитий хаос.

Військкоматам наказали зібрати лікарів, однак необхідну кількість не уточнили. Для посад при Мінобороні потрібно було близько 150 чоловік. Тобто вдвічі менше, ніж призвали. Куди подіти решту? А це здебільшого були вузькопрофільні спеціалісти, які мали б працювати на етапі надання кваліфікованої та спеціалізованої допомоги. В останній момент почали вигадувати механізми, аби бодай десь «приліпити» тих медиків, що залишилися. Ярослав Семкович був одним із них.

«Процес організували неграмотно, – розповідає іванофранківець. – Патологоанатомів, епідеміологів, психологів, психіатрів – тобто фахівців, які не стикались із медициною невідкладних станів, військово-польовою хірургією, просто вирвали з робочих місць і скерували на відповідальні посади у різні структурні одиниці Міноборони».

Ярослав Семкович акцентує, що від дій тих лікарів залежали сотні життів. Тоді як, наприклад, досвідчений хірург був змушений виконувати роботу санінструктора і витягувати поранених з поля бою, а це у воєнній практиці неприпустимо. А на фронті не можна було настільки бездумно «розкидатися» кваліфікованими кадрами.

Степан Андрійців, стоматолог, доцент кафедри стоматології Інституту післядипломної освіти ІФНМУ, який дев’ять місяців служив у зоні АТО як командир медичної роти, відзначає гостру необхідність медиків-спеціалістів на фронті. У підпорядкуванні Степана Андрійціва було 59 чоловік особового складу, з яких дипломованих лікарів лише 16 осіб. Решта – водій, сантехнік, вчитель та представники інших, не дотичних до медицини спеціальностей, яких чомусь призначили санінструкторами. Довелося на місці навчати їх азам медсестринської справи: робити ін’єкції, накладати джгути, розумітися в таблетках тощо.

 

«У гості» до сепаратистів

З таких, як Ярослав Семкович, вирішили сформувати групи підсилення медичних підрозділів (ПМП). Створили бригади, що складалися з хірурга, терапевта і анестезіолога, та «кинули» їх у прифронтові цивільні лікарні. Часто ті шпиталі розміщувались у ворожому лігві, де більшість місцевого населення ненавиділа українську армію.

«Тамтешні медсестри відмовлялися йти в операційну, ховали апаратуру і ключі від палат, надавали неповноцінний догляд за пораненими, навіть могли не ввести бідолахам приписані ліки», – розповідає Ярослав Семкович. Зрештою, критичну ситуацію довелося вирішити військовим жаргоном і «брязканням» зброї.

А ось Андрій Белегай, який півроку разом із колегами прожив у цивільній лікарні в Станиці Луганській, каже, що й досі контактує із тамтешнім медперсоналом. Щоправда, такі товариські стосунки виникли не одразу: «Спершу медсестра відкрито нам заявляла: «Якщо треба буде, візьму автомат і стрілятиму у ваші спини». Я лягав спати, а під ліжко клав зброю – так спокійніше. З часом вороже ставлення змінилося. Іноді лікарі могли посперечатися в операційній, але робота все одно виконувалась якісно. Без чорного гумору теж не обходилося, ми всіляко намагалися їх тролити. Пригадую, як мій колега якось пив у палаті в пологовому відділенні томатний сік, і зайшла санітарка. Він пильно на неї глянув і серйозно сказав: «Ось куштую кров російськомовних немовлят».

Зіновій «Лис», унаслідок поранення потрапивши у харківський госпіталь, був шокований, коли побачив, що там є медсестри, лікарі, які нахабно заявляють: «Нащо ти сюди приїхав? Я не хочу тебе рятувати, бо ти воюєш за Україну». «Я відразу ж написав рапорт на переведення в інший госпіталь. Мені стало гидко перебувати в одному приміщенні разом із такими особами», – додає Зіновій «Лис».

Неодноразово доводилося чути жахливі історії про деяких лікарів-сепаратистів, які, приймаючи українських полонених, забували про клятву Гіппократа і перетворювалися на справжніх катів.

«Я достеменно не знаю про такі випадки, – розповідає Зіновій «Лис». – Однак бачив, коли привозили з полону наших хлопців без геніталій, а в одного бійця видерли зі спини шмат шкіри завширшки десь 7 см. І всі ці хірургічні втручання були виконані доволі професійно. Таке не здатен зробити простий військовий».

Зіновій «Лис» каже, що не пам’ятає, чи доводилося йому допомагати пораненим сепаратистам: «На війні поранених тьма-тьмуща. Якось за один день я витягнув із поля бою 36 бійців. І не зважав, хто це. На ту секунду це не важливо. Просто дієш: ось скалічена людина, яка потребує негайної допомоги».

 

Універсальні лікарі

Всі військові медики, з якими спілкувався «Галицький кореспондент», казали, що на війні стали універсальними лікарями. Незалежно від спеціалізації, доводилося робити все: від найпростіших маніпуляцій до складних операцій. Якщо бракувало знань, колективно радилися або ж телефонували до колег.

«Там ти одночасно терапевт, дерматовенеролог, травматолог, лор, хірург, – зазначає Андрій Белегай. – Хоча з професійним досвідом знання трансформуються таким чином, що правильні рішення медик іноді здатен приймати інтуїтивно. Пам’ятаю, коли ще на Майдані мусив негайно внутрішньовенно ввести чоловікові магнезію. Внутрішній голос підказував вводити препарат якомога повільніше. Прислухався і не помилився. Потім почитав інструкцію: швидке введення може призвести до зупинки дихання».

Більшість військових медиків наголошують, що чимало травматичних випадків на фронті стається через алкоголізм. Ярослав Семкович пригадує хлопчину, який у нетверезому стані вирішив похизуватися, як уміє стріляти з автомата. Похизувався: випустив собі кулю, яка «прошила» наскрізь черепну коробку. До шпиталю його привезли вже в стані клінічної смерті. Після семигодинної операції «хвацького» стрілка таки вдалося врятувати. Його гелікоптером евакуювали у дніпропетровський госпіталь, де успішно провели ще дві операції. Сьогодні хлопчина продовжує жити, щоправда, як овоч – у так званому вегетативному стані.

Медичний і військовий капелан, священик УГКЦ Орест Путько, який неодноразово був у військово-польових госпіталях на сході України, наголошує, що фронтові медики ковзали по лезу небезпеки, навіть перебуваючи серед українських бійців. Адже через посттравматичний стресовий розлад чимало вояків могли поводитися неадекватно. «Так трапилося і тоді, коли одного пораненого солдата привезли до шпиталю, – продовжує капелан. – Лікарі припустилися грубої помилки, спершу не обшукавши його. А в кишені бійця була граната. Чоловікові здалося, що йому приділили недостатньо уваги, і він кинув гранату просто в медиків. Дякувати Богові, вона не вибухнула. Однак у той критичний момент «начмед» без зайвих зволікань накрив собою медсестру».

Санінструктор Зіновій «Лис» на передовій добре затямив, що на полі бою з пораненим солдатом треба поводитися надзвичайно обачно: «Якщо я бачу, що у воїна шок, то спочатку впевнюся в його адекватності, адже такий боєць запросто може відкрити по мені вогонь. Запитаю кільканадцять разів: «Як ти, друже? Ти можеш сам собі надати допомогу? Дивися мені у вічі!» Тоді стаю біля солдата на коліна та відкидаю його автомат собі за спину. Потім обшукую пораненого, аби вилучити гранати».

 

Ліки затримуються

Деякі військові лікарі зазначають, що на фронті украй бракувало медикаментів. Наприклад, у перші дні прибуття Ярослава Семковича в АТО якраз посипалися обстріли. Лікар просто жахнувся, коли побачив, що його бригада практично не має чим надавати допомогу. Коли Ярослав Семкович вирушав на фронт, йому обіцяли підвезти необхідну аптечку вже найближчим часом, однак на тому все й закінчилося.

Медик наголошує – якщо б через кілька днів не почала надходити допомога родичів, друзів з-за кордону, колег з Івано-Франківської обласної дитячої лікарні та обласної клінічної лікарні, то наслідки могли бути більш ніж трагічні. Адже протягом усього часу перебування Ярослава Семковича на фронті ніхто зі 120 прооперованих ним пацієнтів не помер.

«Волонтери придбали автівку, тож я міг евакуйовувати вояків. І найголовніше – завдяки їм я та моя бригада були цілковито забезпечені ліками», – каже іванофранківець.

Кожен лікар, який вирушав на фронт, пакував свій наплічник із медикаментами. Але не кожен ескулап міг собі бодай приблизно уявити, наскільки інтенсивним буде розхід ліків. «Спершу у нас був цілий ящик гелевих протиопікових пов’язок, – розповідає Андрій Белегай. – Ми навіть не думали просити більше, адже це аж цілий великий ящик. Незабаром привезли двох бійців. В одного – 30% опіків, в іншого – 20%. Ящика враз не стало».

Андрій Белегай каже, що у тій медичній роті, де він служив, із медикаментів, якими забезпечувало Міністерство оборони, були тільки фізрозчини, та й ті у скляних пляшках замість пластикових. Під час транспортування частина з них розбивалася.

Як переконує Степан Андрійців, в зоні АТО з постачанням медичного забезпечення немає проблем, просто воно може прибувати зі значним запізненням і не в тому обсязі, в якому комусь би хотілося.

З іншого боку, існує думка, що медикаменти для фронтових шпиталів іноді «затримуються» на останніх ланках керівництва. Мовляв, незважаючи на відповідне розпорядження з головного центру командування, часом ліки просто не доїжджають до пункту призначення та «розбазарюються» на місцях.

Є дірки і в організації медичної допомоги в зоні АТО. Скажімо, через брак фінансування немає налагодженої системи зв’язку. «Як ефективно скоординувати роботу в умовах, коли автівка з медиками виїжджає на «передок», а там не «тягнуть» ні телефони, ні рації? – обурюється Степан Андрійців. – При цьому кожна загублена хвилина може стати смертельною для десятків людей».

 

Зрада?

Одного разу Ярославу Семковичу разом із колегою довелося побувати у ролі живих мішеней. Просто посеред ночі мусили їхати за викликом у військову частину, яка знаходилася у невідомій прострілюваній зоні. Потрібно було терміново евакуювати бійців, які знемагали від гострого болю у черевній порожнині. Однак лікарям навіть не спромоглися забезпечити елементарний військовий супровід чи бодай надати зброю для самозахисту. «А чому? А тому…» – замислено додає медик.

Як запевняє Зіновій «Лис», за весь час його служби, коли колона виїжджала на завдання, всього лише два рази вдалося не потрапити в засідку! Тобто щоразу зрадники зливали інформацію. «Нам дуже пощастило, що недалеко розташовувався штаб сектору А, – каже санінструктор. – Коли ми бачили, що прилітав гелікоптер, аби забрати командира штабу, то розуміли, що ось-ось почнеться обстріл. Відразу ховалися по бліндажах і окопах».

Наразі Зіновій «Лис» проводить інструктажі на Яворівському військовому полігоні. Він каже, що вражений життєвою позицією більшості солдатів та відсутністю патріотичного бойового духу: «Я не знаю, що собі гадають у військкоматах та у Мінобороні. Переважну частину осіб, з якою я перетинаюся на полігоні, важко навіть людьми назвати. Цим солдатам не можна довірити свою спину. Вони не ставляться відповідально до служби в АТО, до навчання, до України зрештою. Їм просто байдуже. Головне – дізнатися, чи в санінструктора є спирт».

На думку Зіновія «Лиса», вся справа в тому, що ще під час створення добровольчих батальйонів, коли добровольці йшли в регулярну армію України, відбулося надто багато «зливів». Хлопці, істинні патріоти, почали масово розчаровуватися. Вони йдуть захищати землю, а їх «зливають». Вони йдуть воювати, а їх продають. Зрадницька політика дала свої плоди.

 

Я обіцяв повернутися

Ярослав Семкович переконує, що на війні падати духом не було часу. Фронтовий медик мусить перебувати в тонусі 24 години на добу. Немає можливості розслаблятися чи панікувати. А Зіновій «Лис» зізнається, що війна навчила його стриманості та розважливості, і найголовніше – віри в себе.

«Що мене морально підтримувало на війні? – міркує Андрій Белегай. – Удома чекали донечка і кохана. Я всім обіцяв повернутися. А я завжди дотримую обіцянки».

Наталя МОСТОВА