За офіційними даними Державної служби України з надзвичайних ситуацій кількість внутрішньо переміщених осіб в таких «гірських» областях як Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька складає відповідно 10100 осіб, 3599 осіб, 4071 осіб та 2697 осіб. Більшість з внутрішньо переміщених осіб зі Сходу України та Криму проживають у цих областях вже більше року. Деякі уже майже 2 роки не поверталися до своїх домівок в Луганській, Донецькій областях та в Криму. Тим не менше таке тривале проживання в «гірських» областях України формально все ж не є підставою для отримання внутрішньо переміщеними особами так званих «гірських» надбавок до соціальних виплат, а також до пенсій.
Проблема криється в недосконалості формулювання та відсутності чіткого законодавчого визначення поняття «постійне проживання», правильне розуміння та, головне, практичне застосування якого є визначальним при видачі посвідчення громадянина, який проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту (далі – посвідчення), що в свою чергу є підставою для збільшення розміру всіх передбачених чинним законодавством видів державної матеріальної допомоги, стипендій та державних пенсій на 20%.
Так, відповідно до ч.1 ст.5 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» від 15.02.1995 № 56/95-ВР статус особи, яка проживає і працює (навчається) на території населеного пункту, якому надано статус гірського, надається громадянам, що постійно проживають, постійно працюють або навчаються на денних відділеннях навчальних закладів у цьому населеному пункті, про що громадянам виконавчим органом відповідної місцевої ради видається посвідчення встановленого зразка. В той же час не тільки поняття, а й процедура визначення постійного проживання особи в певному місці (не беручи до уваги реєстрацію місця проживання, яка також не є остаточним та безкомпромісним доказом постійного проживання особи в певному місці) на сьогоднішній день чітко не визначені.
Окремо слід звернути увагу на довідку про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції (далі – довідка ВПО) як доказ постійного проживання особи на території гірського населеного пункту (список конкретних гірських населених пунктів наведений в Переліку населених пунктів, яким відповідно до Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні надається статус гірських» затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 11 серпня 1995 р. № 647). Практика показує, що виконавчими органами місцевих рад причинами відмови у наданні посвідчень вказуються відсутність реєстрації місця проживання в паспортному документі. В той же час довідка переселенця, за словами посадовців, засвідчує факт реєстрації місця перебування, а не постійного проживання особи на території гірського населеного пункту.
З такими твердженням важко погодитись, зважаючи на пряму законодавчу вказівку на те, що «довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи» (ч.1 ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 15.04.2014 № 1207-VII). Далі по тексту наведеної статті вказується на те, що територіальний підрозділ центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), проставляє у довідці про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи відмітку про реєстрацію місця проживання. При цьому відмітка про реєстрацію місця проживання внутрішньо переміщеної особи не вноситься до її паспортного документа.
З наведеного випливає, що відмітка в довідці ВПО є свідченням того, що певна особа саме проживає, а не перебуває, на території населеного пункту (в нашому випадку гірського) постійно або тимчасово. Однак саме з цього моменту беруть свій початок найбільші труднощі: встановлення ознаки «постійності» такого проживання.
В Законі України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» від 11.12.2003 №1382-IV в абз.3 ст.3 говориться про місце перебування особи як про адміністративно-територіальну одиницю, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік. Аналіз наведеного положення свідчить про те, що головною рисою явища «перебування» є його тривалість – менше шести місяців на рік. Тому у випадку, коли особа проживає вже більше року, а то і двох у певному населеному пункті, зокрема гірському, можна припустити, що таке проживання, є постійним, а тому наявні всі підстави для видачі їй відповідного посвідчення.
Слід також зауважити, що законодавцем передбачена позасудова процедура підтвердження факту постійного проживання особи на території гірського населеного пункту. Так, згідно з п.8 Положення про порядок видачі посвідчення громадянина, який проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1996 р. №345 (далі – Положення) посвідчення видаються на підставі паспорта громадянина України, свідоцтва про народження (для осіб у віці до 16 років), посвідки на проживання в Україні (для іноземних громадян та осіб без громадянства) і таких документів:
а) громадянам, які постійно проживають у гірському населеному пункті (у тому числі дітям), – довідки про постійне проживання у гірському населеному пункті, виданої уповноваженим органом. Тобто законодавцем передбачено альтернативний порядок підтвердження постійного проживання особи на території гірського населеного пункту, окрім відмітки в паспорті про реєстрацію місця проживання. Саме цим шляхом потрібно вирішувати проблему видачі внутрішньо переміщеним особам посвідчення та призначення на підставі цього «гірських» надбавок.
Шкромида Галина – юрист Громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини в Івано-Франківській області

*Статтю підготовлено в рамках проекту «Юридична підтримка ВПО та постраждалому від конфлікту населенню в Україні» за підтримки Данської ради у справах біженців (DRC) та під егідою Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців.