«Галицький кореспондент» розпочинає нову рубрику – про цікаві села Франківщини. Стартуємо з городенківського села Чортовець – капустяної столиці області. Капуста тут головна валюта. Вона дає заробіток, годує і людей, і худобу, капусту передають воякам на фронт, на її честь у селі влаштовують фестивалі і навіть хочуть спорудити пам’ятник.

Якби не капуста…  

«Спершу їдемо до нас до хати, я пригощу вас трав’яним чаєм і якраз натушила капусти з м’ясом, – усміхається Орися Гринюк, завідувачка сільського дитсадка і велика патріотка села, організаторка «капустяного» фестивалю. – Їхати будемо добрячих хвилин двадцять, бо в нас така дорога, що страхи беруть. Ми в селі називаємо її «протиугонною» – яма на ямі. Новий голова ОТГ обіцяв зробити дорогу. Через це страхіття машини не хочуть їхати в село купувати капусту. Людям доводиться складати гроші, аби придбати бус, і самим везти до Франківська продавати».

У Чортівці в кожному обійсті вирощують капусту. Якщо не для продажу, то бодай для себе, але капуста є на кожному городі. «Якби не капуста, то ніхто би нічого не мав», – кажуть у селі. Чудовий чорнозем дає гарні врожаї, а капуста ще й дуже плодовита.  

Багато традиційних місцевих страв – теж з капусти: голубці, капуста тушкована і квашена, капусняк на реберцях, вареники з капустою, капустяний торт, а коронний смаколик – приймлена капуста: капусту варять з пшоном або рисом, потім туди додають суміш з яйця, сметани, муки і молока, все разом доварюють і поливають шкварками зі смаженою цибулею і томатом. Місцеві запевняють, що більшої смакоти ніде не знайти. У селі на всіх важливих подіях на столі завжди мусить бути приймлена капуста – її змітають моментально.

На заробітки не треба їхати

У 90-х Орися з чоловіком Іваном добре заробили у Воркуті. Вагалися, куди вкласти гроші: купити квартиру в Франківську чи інвестувати в поле – у селі якраз тоді давали паї. Вибрали останнє, бо на цій землі працювали всі їхні предки – були куркулями.

«Ми хотіли робити на себе і на своїй землі, – каже Орися. – Тоді ще не розуміли, як то треба буде гарувати. Колись ми наймали людей з Городенки, аби робили в полі, а тепер усе самі, всією родиною – часи такі, що треба економити».

Поле потребує неабияких вкладень: зорати, закультивувати, засіяти, підживлювати… Потрібна техніка. Колись капусту складали в мішки, а тепер люди хочуть сітки – це важче, бо потребує філігранності, щоб не зіпсувати товарний вигляд капусти.

У Гринюків 80 соток засаджено капустою. Раніше за один гарний врожай, а це біля 40 тонн, могли вторгувати тисячу доларів. Але ж не кожен рік врожайний. Ще Орисин батько казав, що приблизно раз на десять років земля дуже сильно родить – так, що аж покриває всі попередні роки. Так, що господар може дозволити собі купити і техніку, і ремонт зробити…

«Коли були рясні врожаї капусти, ми влаштували доньці весілля аж на 400 чоловік, – розповідає Орися. – На квартиру в Франківську назбирали. Буде дітям чи внукам. І за кордон на заробітки не треба їхати. Наші зяті один раз поїхали в Чехію будувати. То було вперше і востаннє. Сказали, що хочуть бачити, як діти ростуть, а важко працювати краще на власній землі. Тепер теж капустою займаються. Може, заробляють не так багато, як могли би заробити за кордоном, але то своє власне – голодні точно не залишаться. Взагалі, якщо у нас з’являються гроші, треба вибирати: поїхати кудись відпочити чи вкласти в поле. Ми вибираємо поле».  

У Чортівці є традиція: священник на полі читає спеціальну молитву, аби Бог захистив урожай. Селяни залежні від погоди. Орися добре пам’ятає той страшний серпень, коли град усе побив. Як вона плакала у полі: все зерно на землі, моркви вже нема, буряки з дірками, а від капусти лишилися тільки качани і нитки від листя.

«Я брала сапку і кожну капустинку підгортала, бо ж серединка ще ціла – була надія, що все-таки виросте, – згадує Орися. – І ви знаєте, загоїлася, відновилася – ще краща виросла».

Чи є в селі конкуренція через капусту? Орися каже, якщо капуста гарна, якщо вдалося її вберегти від шкідників, то покупець завжди знайдеться. Зазвичай гуртовики приїжджають у центр села і торгуються з господарями. Якщо зійшлися на ціні, покупець їде до господаря в поле дивитися на капусту. Бо ж наперед ніхто її не зрізає. Адже вже були такі випадки, коли людина домовилася з покупцем, що той приїде брати капусту, заздалегідь позрізала головки, поскладала на купи. А дорогою покупця переманили нижчою ціною. Бідолашний господар мусив хутко шукати іншого покупця, бо зрізана капуста швидко втрачає товарний вигляд, відповідно, продав майже за безцінь.   

Цьогоріч капуста не дуже продавалася, сильно здешевіла, зате соя принесла непогані гроші. А взагалі у тренді зараз броколі і кукурудза.

Сербен

У Чортівці живуть не лише самою капустою. Ритуальний танок сербен давно став візитівкою села, він збережений лише тут. А з 2018-го в селі навіть проходить фестиваль автентичного танцю «Сербен».

Сербен водять на Великдень, у великодній понеділок і вівторок та на Провідну неділю. Танцюють лише чоловіки: від найстаршого до наймолодшого стають пліч-о-пліч, утворюючи довгий ланцюг, і в такт роблять два кроки наперед, один набік. Колись танець обов’язково супроводжувався грою на сопілці. Тепер це роблять рідко, як правило, лише співають. У такому ритмі спершу тричі обходять церкву, а тоді рухаються крізь усе село до іншої церкви.

Танцювати сербен – велика честь. Вважається, що таким чином продовжується життя ще на рік. Дівчата й жінки тим часом збираються у коло та співають гаївки, іноді ще й грають на дримбі.

Якщо запитати найстарших жителів села, ніхто вже й не пригадає, звідки й коли взявся звичай танцювати сербен і чому його починають саме коло церкви. Просто кажуть, що так було віддавна. 

За припущеннями етнографа Ярослава Левкуна, цей великодній танок схожий на сербський військовий чоловічий танець. Та й мелодія протяжна, як у південних слов’ян. Він припускає, що танець і мелодія є відгомоном княжої історії, коли на теперішніх прикарпатських землях були білі хорвати.

Ведучий танцю – це неодмінно шанований і поважний чоловік, якому негласно передали право вести сербена з року в рік. Легендарним ведучим впродовж багатьох років був Іван Палагіцький. Він прожив понад 90 років і до останнього вів сербена… 

Тепер це робить 78-річний Роман Калин. «Скільки себе пам’ятаю, всі чоловіки села танцювали сербен, – каже він. – Так тупцюють, аж земля гуде».

Краще вкладати там, де народився

Попри добрий капустяний бізнес, людей меншає у селі. Колись тут жило п’ять тисяч, а зараз – не більше двох тисяч. У 2003-му, коли відкрили дитсадок, туди ходило сто дітей, а тепер лиш 50. У школі вчилася тисяча дітей, а зараз – двісті. Молоді люди повиїжджали сім’ями, переважно за кордон. Старші, які ще давніше взяли клапоть поля, лишилися – тримаються своєї землі і продавати її не хочуть, вирощують там капусту. Ті, що вже постаріли і не годні працювати на власному полі, віддають його сусідам, аби обробляли.

«Та й колись були багатодітні сім’ї, принаймні у часи мого покоління, а мені зараз 53 роки, – говорить Орися. – У кожній хаті щонайменше було по троє-четверо дітей».

У селі полишалося багато покинутих хат. Тепер замість людей там мешкають лисиці. Причому ще й дуже нахабні – крадуть курей просто серед білого дня. Селяни кажуть, що в останні роки просто якась лисяча навала, старші люди говорять, що за всі роки такого не пам’ятають. І вовків побільшало, певно, мігрують звідкись.

Чортовець – село активне. Багате не тільки на фестивалі, але й на музеї. У сільському дитсадку «Ромашка» їх аж два. Там можна побачити неймовірну колекцію стародавніх хусток і вбрання, атрибутів побуту, раритетних фотографій. Збирали усім селом.

А ось Будинок культури потребує ремонту, один бік приміщення вже розсипається – нема грошей.

У селі навіть є фотозона, там зазвичай молодята влаштовують фотосесії, діти роблять знимки для шкільних фотоальбомів. Йдеться про чудову панораму і красиву величезну скульптуру аж із чотирма Богородицями. І все це на подвір’ї місцевого жителя Романа Калина (не того, що веде сербен, в селі чи не кожен другий має прізвище Калин). Чоловік – знаний у селі меценат, уже зробив багато добрих справ для Чортівця і ще багато чого планує. Каже, що то його місія: «Краще вкладати гроші туди, де народився. І не суть у прибутку, хоча його там і так нема. Суть у благодатній енергії, яку віддає рідна земля».

А взагалі про Чортовець навіть Василь Стефаник написав ще в 1900 році: «Я би переніс там центр руської новели».

Треба наробитися

«А ондечки гляньте! – усміхається Орися, поплескуючи рукою по якійсь техніці для господарки на своєму подвір’ї. – Ось де всі наші гроші. Все вкладаємо в «залізо».

За парканчиком походжають кури, подзьобують капусту і кукурудзу. Корова Валя у стайні так само ласує капустою. Навіть пес і коти їдять кукурудзу. У всіх обідній перекус.

«Знаєте, з тією капустою по-різному бувало, – каже Орися. – Особливо на початках – коли ми з чоловіком ще геть «зелені» були у цій справі. Якось нам продали нездале насіння – ми майже весь свій заробіток втратили. Я так сплакалась. Нічого не хотіла робити, просто лежала вдома на ліжку. Але діти якраз закінчували школу. Треба було випускні сукні купити. Тому пішли заново садити капусту. Казала дітям: «Сапайте цей рядочок – вам на сукню. А цей рядочок – на босоніжки. А ти добре вчися, бо інакше весь вік на полі проробиш».

Хоча Орися з Іваном не шкодують, що 20 років тому всі гроші вклали в поле. Кажуть, нізащо його не продадуть. «Треба вставати о третій ночі – в поле… Треба важко там наробитися, – говорить жінка. – Але яке то щастя щодня дивитися, як сонце сходить… Як туман стелиться полем… Така краса». 

Наталя МОСТОВА