Драма / історичний / трилер

Режисер: Ентоні Марас

У ролях: Дев Патель, Армі Хаммер, Джейсон Айзекс, Тільда ​​Кобхем-Херві, Назанін Бон’яді

Лікар Девід зі своєю дружиною Захра приїжджає у відпустку в індійське місто Мумбаї і поселяється у грандіозному фешенебельному готелі «Тадж-Махал». Там працює не дуже акуратний, але тямущий Аржун, і туди ж пізніше заїде грізний російський бізнесмен Василь. Вони поки що не знають, що на берег міста з Пакистану прибув загін бойовиків, який дуже скоро почне серію кровопролитних терактів по всьому Мумбаї. І готель «Тадж-Махал» – одна з їх головних цілей.

Австралійський режисер Ентоні Марас – людина з дивним захопленням чужими національними трагедіями: в 2011-му він уже зняв короткометражку «The Palace» про турецьке вторгнення на Кіпр. Для свого повнометражного дебюту він вибрав тему не найпростішу і дуже делікатну – страхітливий теракт в Індії, який забрав життя понад сотні людей і стався всього десять років тому. Рани з тих пір ще не встигли зажити, і будь-який неправильний рух, фальшива інтонація або, не дай боже, романтизація подій можуть отримати болючий резонанс серед тих, хто вижив, і очевидців тих подій. І тим цікавіше, що Марас замість того, щоб від трагедії дистанціюватися, постійно балансує на межі. Його «Готель Мумбаї» жорстокий і безпринципний: в найкращі моменти він нагадує основну сцену спілбергівського «Мюнхена», хіба що розтягнуту на весь фільм.

Загиблих Марас рахує з майже експлуатаційною холоднокровністю, не намагаючись відвернутися при вигляді крові і залишити вбивства за кадром. За це деякі західні критики вже встигли режисера посварити: мовляв, неетично і неправильно перетворювати горе тисяч людей у макабричний атракціон. От тільки чи жорстокість «Готелю Мумбаї» можна назвати хоч трохи розважальною? Її цинічність і холодний розрахунок швидше лякають і відштовхують.

Фільм не смакує насильство і не влаштовує з теракту феєрверк кишок і крові: кожен точний постріл тут – як болючий укол, нагадування, що зло все ще поруч, його не пом’якшено кіношним пафосом і гіркими голлівудськими сльозами. Це саме зло Марас, до слова, не знеособлює, як прийнято в таких фільмах. Його терористи – не якась там абстрактна смертоносна сила, яка випускає лише шквал куль і релігійні вигуки (хоча і цього тут вистачає). Це цілком живі люди, за якими фільм стежить не менше, ніж за їхніми жертвами. Вони жартують, зляться, а один із них в кульмінаційний момент взагалі зривається, починає протяжно вити про вселенську несправедливість. Але як би людяно фільм не показував вбивць, режисера складно запідозрити в симпатії до них – навпаки, такий дисонанс робить їхні дії ще страшнішими і безглуздішими. І провокує питання, які більшість картин про теракти залишає на тлі, концентруючись на особистих трагедіях: це як потрібно промити людям мізки, щоб вони, здатні на добрі почуття, повністю втрачали їх через сумнівну релігійну ідею?

«Готель Мумбаї», звичайно ж, не дає ніяких відповідей – фільм взагалі найсильніше розкривається у своїх безмовних сценах. Режисерові набагато цікавіше працювати з саспенсом, природною пластикою подій, ніж із драматичними (і повністю вигаданими) історіями окремих героїв. Об них він починає спотикатися, заводити фільм у ту саму голлівудську сльозливість, на тлі якої він так вигідно вирізняється в інші моменти: адже якщо раптом не сказати, що у героя є вдома (або навіть у самому готелі) сім’я, то глядач ну ніяк не зможе йому співпереживати. У результаті серед всіх персонажів найцікавішим виглядає російський бізнесмен Василь (його грає заслужений злодій Голлівуду Джейсон Айзекс) – надто дотепний і їдкий для своїх обставин, який навіть на порозі смерті не втрачає можливості пожартувати про матір одного з терористів.

Марас значно цікавіше і сильніше показує трагедію загальну і національну, ніж трагедію окремих жертв, і тому дуже прикро, що чим далі розгортається фільм, тим більше він тяжіє у бік останньої, у кінці зводячи все до переможних обіймів і сумних слів подяки. На тлі дуже «фізичного» портрета теракту за його сентиментальністю проглядається відвертий фальш, нещире включення чогось обов’язкового, загальноприйнятого, але для фільму абсолютно чужорідного.

ФЕЛІНСЬКИЙ