Буряк, морква, капуста, цибуля, часник, перець, сіль, цукор, зелень, томатна паста… За пів року переселенка з Херсону Юля Ястребова нагодувала своїм домашнім борщем сотні бійців на передовій.

Якщо дуже точно, то це 230 упаковок сухого борщу, з яких наварили 1610 літрів, тобто 5366 порцій, пише “Галицький кореспондент“. 

Все робить у себе на кухні. Зазвичай вночі – коли вдома всі полягають спати.

«Овочі перемити. Почистити. Порізати. Потерти. І на сушарку, – показує Юля. – Один день працюю з морквою. В інший день готую буряк. Тоді капусту. І так далі. Бо на все йде купа часу. Наприклад, з мішком моркви, а це 20 кг, треба навовтузитись годин зо п’ять. Після сушіння з того мішка лишається тільки кілограм. Капуста взагалі всихає в десятки разів. Далі все фасую по пакетиках і передаю на фронт».

Найскладніше з часником і цибулею – поки сушиться, страшенно виїдає очі. Навіть при тому, що двері на кухню зачинені.

А коли надовго вимикають світло, народжуються нові смаколики. Наприклад, сушена квашена капуста.

Все це Юля розказує і показує на своїй сторінці в соцмережах. 

Віднедавна стало легше – з чисткою овочів і фасуванням Юлі допомагають у херсонському хабі, переважно земляки. З тим, що дівчина робила три дні, волонтери справляються за кілька годин.  

 

Маленька-велика радість

До великої війни Юля сушила фрукти і ягоди, спершу дарувала своїм, а тоді через сарафанне радіо обросла замовленнями «за гроші».

«Ви колись куштували сушений кавун? – усміхається жінка. – Рекомендую. А черешні сушені які добрі. Нам їх з Мелітополя привозили».

Спершу волонтерка готувала борщі за власний кошт, а тоді люди почали допомагати.

«Все купую на базарі – де знайду дешевше, – пояснює Ястребова. – Тому замість чеків з печаткою фотографую ваги і суму – так звітуюся в соцмережах. Тут більше про довіру до мене. Розумію і людей, бо зараз багато шахраїв. Сама знаю історії, коли збирали гроші на сухі супи чи ще якусь таку їжу для бійців, а потім в інтернеті продавали по 150 грн за упаковку».

Каже, робитиме сухі борщі аж до перемоги, це її внесок. Втомлюється шалено, але коли хлопці з передової надсилають відео і фото, як вони смакують той борщ, то руки самі знову беруться до овочів.

Днями Юля отримала посилку від вояків з Бахмуту – захотіли подякувати за добру їжу. У пакунку – шоколадка, 700 грн і пошарпаний український прапор, який надивився війни. Дівчина розплакалася.

«Якось прочитала в інтерв’ю військового, що в гарячих точках тієї води, яку привозять, стає, аби дати кожному по літру на день – для пиття. І ще 3-4 літри – щоб помитися. Про готування гарячої їжі нема мови, – каже Юля. – Як помити брудні овочі і наварити, наприклад, борщу? Та й часу нема на то. А уявляєте, як там хочеться чогось домашнього і тепленького? Це ж їхня маленька-велика радість». 

Найгірше було вночі

Ястребова з родиною прожили в окупації півтора місяця. В селі у батьків, в одній хаті товклися 11 людей.

Окупанти влаштували терор: забирали гроші, забирали чоловіків, імітували розстріли. А найбільше навісніли, коли їх бомбили українські літаки. Потім розвертали гради і лупили по селу. Зі злості.

Найгірше було вночі. «Неугодних» тягнули до школи і знущалися.

«Коли вночі гавкали собаки, зі страху я без прибору нічного бачення могла в шибку розгледіти все аж до кінця вулиці», – розповідає волонтерка.

Після 6-ї вечора з хати забороняли виходити. Навіть на подвір’я. Один чоловік вийшов до своєї криниці набрати води, бо худоба дуже кричала від спраги. З ним навіть не розбиралися – прострелили ноги, ребра поламали.

Інший чоловік просто дивився у вікно, а ті подумали, що знімає їх. Молотками забили мало не до смерті.

«Можливо, я тоді не збожеволіла лише завдяки коту, – сумно всміхається Юля. – Наш Златан. Кожного вечора він вмощувався коло рук і муркотів. Навіть, коли за вікном бахкало. Теплий клубочок давав мені відчуття затишного дому, ніби все добре, все, як завжди. Погладиш його, поплачеш – і відпускає трохи. Потім Златан помер – від усього пережитого стресу. Це вже було у Франківську. І розумієте, це ж не просто «здохнув кіт». Коли Златана не стало, то обірвалася і моя тонесенька ниточка відчуття дому». 

Їжа в магазинах закінчилася швидко. Лишилася сама мінералка, солодка вода, морозиво і крупи: пшенична й кукурудзяна. Потім усе морозиво позабирали окупанти – дуже посмакувало їм.

Коли ракета впала на сільський ринок, а це за сто метрів від Юлиної хати, сім’я вирішила їхати геть всупереч усім ризикам. Кудись на захід.

Тільки Юлин батько лишився. Сказав: «Не поїду. У мене є своя хата – не буду тинятися по чужих квартирах. Якщо судилося вмерти, то вмру вдома».

У селі залишилися він і ще троє людей. Зараз там розбомблені цілі вулиці. У сусідній хаті стирчить ракета.

Їжа «зі сльозами»

Коли переїхали на підконтрольну Україні територію і зайшли в перший-ліпший магазин, то Юля аж заклякла. І заплакала. Вона півтора місяця не бачила стільки різної їжі. «Ми тоді купили банани, але я так і не змогла їх з’їсти – просто дивилася», – каже жінка. 

 

Коли надумала готувати сухі борщі, кілька тижнів не могла навіть торкнутися до сушарки. Знову починала плакати – згадувала про дім, про колишнє життя і свій замордований Херсон.

А тоді зрозуміла, що їжа «зі сльозами і ненавистю» не принесе добра на фронті. В їжу треба вкладати любов і натхнення. Аби наші хлопці були здорові і міцні духом.

«Знаєте, досі не можу собі дозволити піти в кафе випити кави з тістечком, бо зразу уявляю, як вони там по коліна в болоті, в холоді стоять за нас усіх, – каже Юля. – Розумію, що це неправильно – вони воюють, аби ми нормально тут жили. Але не можу інакше. І так, після війни я звернуся до психолога».

Наталя МОСТОВА