• ПОСЛУХАЙ, – сказав Смерть. – ЯКБИ Я ДІЙСНО БУВ СКЕЛЕТОМ, ШАНОВНЕ ПАНСТВО ОБОВ’ЯЗКОВО Б ЦЕ ПОМІТИЛО.

Вона уважно оглянула старих, що сиділи на іншому кінці лавки.

– Вони і так майже скелети. Помічати ще одного їм не хочеться.

– ВИЗНАЮ, ЩО У ЧОМУСЬ ТИ МАЄШ РАЦІЮ, – здався він.

 

«Reaper Man» by Terry Pratchett

 

Смерті не уникає жоден із нас, байдуже, чи проапгрейджений у вас життєвий профіль реальності за допомогою грошей, зв’язків, талантів, зовнішності, успіхів і тому подібного. Хтось, втім, живе так, ніби Смерті не існує; хтось, навпаки, приймає смертність і готується до агонії з моменту статевої зрілості. По-різному дивляться на проблему смертності у містах великих і малих, селах, райцентрах і присілках. У задушливих квартирках мільйонників нічого не означає, якою б трагічною вона не була, загибель людини, бо ця подія не становить навіть статистичної хиби. У маленьких містах, коли помирає особа, у якої більше десятка друзів у політиці, або, наприклад, учитель школи чи викладач університету – про це обов’язково повідомлять по радіо і напишуть некрологи у два-три локальні видання.

Але коли черга доходить до прикарпатських сіл, то… там не вмирають узагалі. Культ поганських мертвих настільки сильно в’ївся у чорноземи гірських районів, що його звідти не вичавиш тисячолітніми засобами для боротьби із колорадським жуком, телебаченням, по якому транслюють в основному турецькі серіали, чи навіть інтернетом, який скоро заплете павутину і в селах, де це слово вважають лайливим. Правильно поїхав усе-таки вусань Коцюбинський у Криворівню, попри подружні зради та попивання какао в Капрі («з маслом і докторським хлібом»), щоб стверджувати: один раз язичник – усе життя язичник.

Ось, наприклад, поїхали ви у село на день народження своєї родички чи родича. У родички/родича є ще брат/сестра, у яких є вуйко/стрийна, у якої ще жиє нень/неня. І сидите ви такий/така за обіднім/вечірнім святковим столом, наливаєте в келихи шампанське, обов’язково під веселі жарти тієї людини, яка все життя виконує роль евентового шоураннера, напивається і лізе у бійку першою, і тут найстарша людина з усіх говорить приблизно таке: «Йой, єкі ви молоді, та живіт та собі бавл’їт, заким можна. А я вже стара баба та й бду скоро вмерати».

На що хтось із найсміливіших відповідає: «Ади, бабуню, та шо ви таке говорите страшне? Та ви ше бдете жити та жити, йой, абисте здорові були!»

П’яний угар із олівʼє і шашликами (якщо це літо) продовжується, і всі про все забули. Такі спалахи безвиході і екзистенційного прозріння (усвідомлення себе стороннім на цьому святі життя, визнання єдиним аксіологічним постулатом людського буття його смертність, переступання через онтологічний поріг часопросторовості, входження в інший парадигматичний простір, де життя і забуття стають лише змінними) у прикарпатських жінок похилого віку – скоріше рідкість. Набагато частіше можна зустріти ситуацію такого штибу. До Стефанії П. приходить поштарка і приносить пенсію, в цей час собака Стефанії П. намагається видати звук, що схожий на гавкіт, і приблизно виходить середнє між нафтодобувним буром і хором церковних хлопчиків. Індикаторний тявкіт прикликає до дуету іще й Орисю Ф., яка теж хоче забрати пенсію. Найчастіше така експозиція відбувається в неділю, тому про що іще можна говорити, як не про…

– Славайсу, а ви знаєте, шо Маруня С. вмерла нині?

– На маєш, а ви відко знаїте?

– Та то по всему селу, Стефо.

– Але мала вісімдесєть п’єть, файно жила.

Далі розмова рухається в такому руслі: згадуються усі «свіжі» сільські мерці, як вони виглядали в труні, як вийшли на фотографіях і на пам’ятниках, проводиться міні-конкурс на найкращого банувальника («А Петро К. так плакав, так плакав, аж очий не видко було»), розповідається коротка історія хвороби кожної з учасниць бесіди, опитування («Бдете йти нинька на панахиду»), що звучить більше як запрошення на танці до клубу, пара побажань і прощання.

Сільські чоловіки ставляться до смерті інакше, кожен по-різному, в той час як жінки здебільшого сприймають помирання не драматичніше, ніж похід у магазин за батоном чи доїння корів. Культ мертвих настільки потужний на Прикарпатті, що люди там узагалі не помирають, всупереч поширеній думці медиків. Вшанування предків не відбувається на дев’ятий, сороковий день чи, наприклад, Зелені свята – воно там перманентне, нікого не забувають, усі пам’ятають про все. Як пише Кабанов: «Смерти – нет, смерти – нет/ Наша мама ушла на базу».