Під час Другої світової війни письменниця Сельма Лагерлеф віддала свою золоту нобелівську медаль Шведському національному фонду. Уряд знайшов кошти і повернув нагороду письменниці. За часи своєї кар’єри інша письменниця, Астрід Ліндгрен, заробила не один мільйон крон, але більшість коштів витрачала на благодійність. Скажете, їм легше було, бо ж вони жили не в Україні, і всяке таке. Гаразд. Сергій Жадан, 2016 рік, витратив президентську премію на дітей АТО.

То я до того, що є письменники, які просто люблять свою державу, а є ті, які вважають, що держава їм заборгувала тяжко і глибоко. І ходять вони, тицяють своїми медальками, заробленими за часів Радянського Союзу, й обурюються, що от перед ними, такими шанованими, не сіли в глибокий реверанс, а обмежилися якимось там кніксеном. Мабуть, мають право. Але ото собі думаю: шановні, держава вам щедро роздавала відзнаки та премії, то що ж вона вам іще завинила?

Але то таке… Просто міркування. Хтозна… Можливо, і я колись ходитиму і тицятиму своїми медальками. Життя – річ непередбачувана.

Чи то весна якось так на мене депресивно впливає, чи то нещодавні події. Мені пощастило працювати цьогоріч в експертній раді з питань книговидання. Це справді класно! У нас стільки хороших книг! І виданих, і ще не виданих. І це солодке відчуття, що твій голос допоможе дійти хорошій книзі до читача.

І все б нічого, якби потім у місцевих ЗМІ не з’явився матеріал про те, що «Франківські письменники пересварилися через бажання Пушика видати свою книгу поза конкурсом». То я процитувала лиш заголовок. Зміст матеріалу, якщо захочете, знайдете і прочитаєте самі. Йдеться про книгу легенд, зібраних шанованим та відомим автором, і про його виключне право вимагати грошей на неї. Але от єдина біда – книги цієї ніхто в очі не бачив. Тобто ні назви, ні тексту, ні обсягу, ні ціни оголошено не було. Вірю, що книга хороша, вірю, що вона неймовірно потрібна усім нам, але чому ж її рукопис не хочуть нам показати? І чому так агресивно відреагував шановний письменник на це моє питання? Що не так? Вам цікаво, куди і на що підуть наші гроші? Мені теж. Такий собі звичайний жіночий інтерес, який чомусь завершився криками та образами на мою адресу. Ну так, розумію. Хто ж я така? Мені ж за часів Радянської України не вручали Шевченківської премії. Тому мушу сидіти тихенько і мовчати. І може, би й мовчала з поваги до віку та тих хороший речей, які він написав колись, але ж… Легенди… Степан Пушик був моїм викладачем фольклористики. Завдання, яке отримували усі його студенти, було одне – збирати фольклор. Що вам сказати… Я ж частинка народу, правда? Я не збирала, бо реально у Калуші ніде було його зібрати. Але щоб не отримати двійку, я… Так, сідала і писала сама тоті легенди. Мабуть, так робила не лише одна я. До чого то я? А до того, що книги легенд ніхто з комісії не бачив. Хтозна, може, там і студентська творчість присутня. А може, і ні… Невідомо нікому.

Але заспокою шановних читачів: комісія своєю більшістю проголосувала за те, щоб звернутися до обласної ради з пропозицією виділити управлінню культури кошти з перевиконання бюджету на видання книги. Книга буде! А наостанок процитую її автора:

Від революції наш прапор променистий.

За революцію до Леніна любов.

Коли я став свідомо комуністом, –

Я в бій за правду Леніна пішов.

А що? То партії та ідоли минущі, а поезія ж бо вічна.