Христина Абрамовська – журналіст, літератор, борчиня за права жінок ще з того часу, коли це не було мейнстрімом, головний редактор в Unique luxury & lifestyle magazine (Україна).

Про те, що таке український гламур, з чого починається стиль та в чому цінність українських дизайнерів, вона розповіла в інтерв’ю «Галицькому  кореспонденту».

– Коли я дивлюся на цю всю суєту персонажів по ТБ у програмах штибу  «Світське життя», мене не покидає відчуття величезної жалюгідної вторинності a la Елочка Людоїдка. Як би ти прокоментувала це?

Я народилася та виросла у робочому передмісті Харкова. Усе моє дитинство пройшло серед жалюгідних квадратних п’ятиповерхівок. Мої однокласниці ходили в таких же спідницях, як і я, у такому ж взутті, тому що наші мами купували їх поруч з домом, коли «викидали», або їздили у шопінг-тури до Москви. У моєму класі три дівчинки мали однакові портфель, як і я. Ми часто брали чужий, навіть додому, а з’ясовувалося це, коли вже починали ввечері робити домашні завдання.

Я вміла в’язати, вишивати, а курси крою та шиття відвідувала з третього класу. Що я маю на увазі і до чого розповідаю все це? Тому що люди, які знімаються у програмі «Світське життя», – такі ж самі. Жодної Періс Хілтон не виросло на наших ланах. Усі вони намагаються забути за допомогою сумочок «Шанель», як це – підбирати петлі в панчохах крючком. Як це, коли ти приходиш до роздягальні, а там – десять однакових пальто, куплених у найближчому універмазі, і своє ти можеш впізнати тільки за плямою від морозива, залишеною торік. Ніякі лабутени, шуби з хутра вимираючих звірів з Червоної книги не дадуть тобі забути ці жахливі коричневі колготки, які завжди спадали з дупи та збиралися у зморшки.

– Що варто цінити в гламурі?

Величезну кількість приводів для сміху та знущань. Уявіть собі всі ці леопардові лосіни, величезні підбори, ці «брежнівські» брови, усі ці накачані гуалуронкою губи, ненатуральні посмішки та істерики за лаштунками. Це ж смішно, навіть краще за американських реперів із золотими зубами! Якби їх не було, їх треба було б вигадати. Чисто, щоб поржати та почуватися ліпше у спортивних штанах і кросівках, коли дивишся на всі ці інстаграми про взуття або сіськи та дупи.

– Чим поза межами редакторської діяльності займаєшся, якщо не секрет? І чи могла б ти жити без коловороту спілкування?

Більш за все поза межами редакторської діяльності я якраз люблю займатися «коловоротом спілкування». Але я ж літератор, тож парадокс письменницької діяльності полягає якраз у тому, що письменник, з одного боку, повинен бути наодинці, щоб писати у тиші, а з іншого – мати натхнення з реального життя.

Зараз я працюю над книгою разом зі співавторкою, психологом, викладачем Харківського університету Надією Терещенко. Наша книга складається з моїх тупуватих описів реальних або типових ситуацій з різних аспектів життя – робочих, сімейних стосунків тощо, а Надія розглядає їх та дає розумні професійні поради.

Наприклад, що робити, коли жінка хоче заміж, а чоловік категорично відмовляється від штампа в паспорті. Або чому люди тобі заздрять, бо ти красива, розумна та гламурна. Або як вирватися з коловороту сансари та почати нарешті цінувати життя. Щоб знайти ці реальні ситуації, мені доводиться поринати у них, а щоб їх описувати – відмежовуватися від спілкування. Тож я завжди балансую на межі.

– Чи не здається тобі, що в журналістику іноді потрапляють люди тупі і зі страшними комплексами? Який відбір ти б робила або який відбір робиш у команду свого журналу?

У журналістику переважно потрапляють не тупі. Чесно кажучи, серед журналістів я зустрічала різних людей, але ніяк не тупих. Мій попередній досвід роботи у рекламному середовищі навчив мене, що тупі люди частіше за все йдуть працювати у маркетинг лакшері-марок. Саме тому я працюю зараз редактором, а не креативним директором, як раніше. А у журналістику йдуть істероїди – люди, які жити не можуть без уваги інших. Це споріднює їх з любителями гламуру, до речі. Це і є їхній основний комплекс – вони думають, що їхні враження або їхня думка страшенно важливі для інших. Навіть коли вони вдаються до політичної кар’єри, ця істероїдність їх підводить: подивіться хоч би на колишнього журналіста Олега Ляшка або Серьожу Лещенка.

А до себе в команду я намагаюся брати людей відповідальних, без пафосу та тих, які пишуть без помилок. Ще дуже важливо, щоб людина була нормальна. Бо одного разу я взяла на роботу копірайтера, а потім виявилося, що він у метро не їздить принципово, бо боїться замкненого простору.

– Що для тебе є важливим у чоловіках і що в жінках?

Як апологет фемінізму (деякі хейтери в інтернеті називали мене навіть «фемінофашистка») я завжди намагаюся не робити жодної різниці між чоловіками та жінками. Тож у чоловіках та жінках для мене завжди найважливішим є почуття гумору та порядність. А ще красиве взуття, охайна зачіска та вишуканий смак до їжі. Не терплю людей, які не розуміють, чому не можна вживати майонез.

– Почуття стилю – це вроджене чи все-таки виховується, на твою думку?

Мені здається, це вроджене. Найстильніші люди, з мого досвіду, походять з маленьких міст та селищ, з робочих кварталів, з найзанедбаніших куточків нашої планети. Ті, хто виріс на Хрещатику у професорських родинах, здебільшого не дуже переймаються кольором своїх краваток, тому що «чорний» можна носити й у спортивках.

– Правильне почуття гумору – це те, з чого починається стиль. А де він закінчується?

Насправді я вважаю, що стиль – це така штука, яка має затьмарювати людям очі більше, ніж щось розповідати про людину. Найцікавіші люди ті, кого ти не можеш ідентифікувати на перший погляд. Ось про Павленського (відомий російський митець-акціоніст) гламурна преса писала, що він ходить у дорожезному одязі від Rick Owens, хоча прикидається нонконформістом та революціонером. Стиль закінчується там, де ти подивишся на людину, та, як Шерлок Холмс, зможеш про неї все розповісти відразу, навіть у які ресторани вона ходить у вільний час. Тож стиль закінчується там, де починається передбачуваність.

– Це правда, що золоті зуби із срібними не носять? А то я зараз шукаю свій новий стиль.

Одного дня я зрозуміла, що мені катастрофічно не вистачає золотої фікси у роті. Тому що всі мої знайомі вже звикли до мене, а незнайомі не втрачають свідомість від шоку, коли мене бачать. Я пішла до стоматолога і почала вмовляти його поставити мені золоту фіксу на передній зуб. Він чомусь відмовився. Тому якщо ти знайдеш когось, хто поставить тобі хоча б один золотий або срібний зуб, зателефонуй мені. Підемо разом.

– Чого тобі зараз не вистачає у житті і чого, навпаки, багато і ти могла б поділитися?

Мені ніколи не вистачає часу та грошей. Не розумію, як люди можуть нудьгувати? Для мене це нонсенс. Якщо навіть я чекаю у черзі в Ощадбанку, я роблю щось – слухаю розповіді бабульок та роблю висновки. А щодо грошей, мені здається, що дай мені, як тим американським чи британським вигравачам у лотерею, 10-20 мільйонів доларів – я не заспокоюся, доки не витрачу їх геть усі та знову не опинюся у ситуації, коли мені треба рахувати останню копійчину.

А чим могла би поділитися, то це увагою та любов’ю навколишніх. Часто люди скаржаться, що вони самотні, не мають друзів, кола спілкування. Ніколи не мала такої проблеми і не можу зрозуміти, чому не можна цікавитися людьми та дружити з ними. Мені здається, це дуже просто.

– Які твої улюблені дизайнери?

Уся «Антверпенська шестірка» – бельгійські дизайнери, які роблять одяг для різних ньордів. Маю на увазі Мартіна Марджелу, Дирка Биккембергса, Анн Демельмейстер та інших, завдяки яким можна носити одяг, як з секонд-хенду, але за великі гроші. Вищезгаданий Rick Owens ще норм, мабуть, тому, що його стиль так пасує пафосним інтелектуалам.

– Якщо без місцевого хайпінгу, то в чому цінність українських дизайнерів, окрім вторинності?

Цінність українських дизайнерів насамперед у тому, що вони самі роблять свій одяг – навіть за тканиною їздять на виробництво. Деякі навіть самі вміють шити. Бо на Заході дизайнер має таке ж саме відношення до свого одягу, як Шварценеггер до своїх останніх фільмів. Лише підпис на контракті, та й той, напевне, адвокати поставили, а не він сам. Решта – робота армії інших непомітних людей: 3D-дизайнерів, програмістів, дублерів.

Так і у світі високої моди того ж Мартіна Марджелу викинули геть з бізнесу, забрали його ім’я, а під його маркою працює цілий цех студентів факультету дизайну, які роблять сукні зі скла або з якихось використаних прокладок.

Або, наприклад, ситуація з брендами Balenciaga чи Alexander McQueen. Дизайнер давно помер, а справа його живе. На відміну від них, українські дизайнери принаймні ще живі та, сподіваюся, час від часу самі малюють ескізи до свого одягу.

– Як виглядає, у твоєму розумінні, король чи королева стилю? Могла б ти назвати так когось із відомих людей в Україні?

Королі стилю, у моєму розумінні, виглядають, як картини епохи Квадроченто – тобто так гармонійно, що аж дух захоплює. З відомих людей в Україні подобається стиль гурту «Даха Браха» та «Онуки». Є ще декілька персон, але вони широко відомі лише у вузьких колах, тож навіть не буду згадувати. Хоча, Льоша Ковжун, це ти!

– Дай якусь цінну пораду чи лайфхак нашим читачам.

Моя цінна порада буде виглядати, як усі ці тупі мотиваційні картинки з сонцем та морем та цитатою на них зверху ідіотським шрифтом. А саме: робіть тільки те, що хочеться; не зважайте на думку інших людей; нічого не бійтеся; пам’ятайте, що життя тільки одне; цінуйте близьких; не бухайте багато; робіть фізичні вправи.

– Я тебе знаю як сильну і тонку жінку, хто і що тебе рафінує?

Більш за все мене надихають подорожі, цікаві життєві історії, спілкування з розумними людьми, вишукані ресторани, смачна і корисна їжа.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ