Похід громадських активістів у місцеву політику: аргументи «за» і «проти».

Напередодні виборів усі активні сили суспільства визначаються, чи йти у місцеву владу. Одні кажуть, що йти треба обов’язково, інші вважають такий крок помилковим. Оскільки ще є час подумати, спробуємо заглибитися в усі аргументи і факти, пов’язані з цим питанням.

Роздуми про похід в політику слід починати з реальності. До такої грубої конкретики, яку обов’язково слід врахувати, належать: чинне законодавство, наявність команди однодумців, її професійний рівень і життєвий досвід, позитивний, багатий та успішний досвід ділового та громадського життя, наявність ресурсів для політичної боротьби, в т.ч. грошей. Врешті, треба проаналізувати свою готовність до того, аби бути публічним, отримувати на свою адресу критику і стикатися з нерозумінням, бути готовим на громадські справи витрачати багато особистого часу, а іноді й грошей. Часто похід в політику треба починати з думок, чи зможете ви пожертвувати роботою або кар’єрою заради принципових рішень і позиції, чи не будуть спокушати вас можливості влади, де пролягає межа можливих політичних та управлінських компромісів. Все це треба продумувати наперед.

Роздуми про похід у місцеву політику слід починати з кінця. Для того, щоб бути ефективним депутатом, перш за все, потрібно бути членом ефективної команди – депутатської групи чи фракції. Поодинці боротися з корупційною складовою усієї ради і кожного окремого депутата нереально. Тут – як на полюванні: хтось викладає червоні прапорці, хтось заганяє, хтось робить влучні постріли. Вдале полювання – це річ колективна. Але наявність команди ще нічого не означає, бо кожна порядна група людей завжди має шанси перетворитися на хижу зграю. Потрібні люди з твердими життєвими принципами, перевірені у справах і притерті один до одного в роботі. Якщо в раді новообраний депутат буде самітником, то все, що він зможе, – це бути ефективним інсайдером і повідомляти громадськості про те, що відбувається за лаштунками. Але тільки впродовж певного часу, поки не буде повністю інформаційно ізольований у раді.

 

Як ускладнити життя паразитам

Професійний рівень дуже знадобиться. Фактично вся робота ради будується навколо бюджетного процесу, і його треба принаймні розуміти. Поки недосвідчений депутат розбереться, хто такі розпорядники коштів, що таке бюджетні запити, міжбюджетні трансферти, бюджет розвитку, субвенції, дотації вирівнювання, профіцит (дай Боже, аби був), нерозподілені залишки, план бюджетних асигнувань та інші страшні слова, перший бюджет в його каденції пройде мимо нього. Недосвідчений депутат при голосуванні «свого» першого бюджету буде звичайним кнопкодавом, голосуватиме, орієнтуючись на «досвідчених товаришів» або взагалі будь-як. Мимо розуміння нових депутатів (і навіть досвідчених) перший бюджет може проскочити ще й тому, що приймається він наприкінці року. З наскоку «в’їхати» у цифри не вдасться, тому процесом керуватиме фінансове управління, яке дасть бюджет на відкуп попереднім представникам влади. Якщо хтось чесно має намір зайти в раду і там зайнятися господаркою, не бути кнопкодавом і не бути корупціонером, він повинен ще з червня, як мінімум, того року, що передує виборам, розпочати роботу над своїм власним проектом бюджету.

Для цього слід зібрати бюджетні запити розпорядників коштів міста, оцінити їх обґрунтованість, порівняти з попередніми висновками фінуправління минулих років і, фактично, скласти основне ядро видаткової частини бюджету. Займатися треба і дохідною частиною. Треба дивитися, де гроші не доходять до бюджету, де вони осідають, проходячи через фірми-прокладки чи підприємців спрощеної системи оподаткування. Треба відстежити гроші, що витрачаються на договорах по тендерах, на проведенні закупівель при тендерних процедурах. Весь час треба шукати, де крадуть – надають неякісні, недовиконані чи й неіснуючі роботи і послуги, живі гроші заводять у статутний фонд комунальних підприємств і вже там їх розкрадають або замінюють на всякі «цінні папери» – векселі, акції, казначейські зобов’язання, за якими ніхто не збирається чи не спроможний платити живі гроші.

Все це громадський активіст, член команди, мусить знати. Мало бути активним, треба бути професійним. Інакше як він збирається боротися з корупційною складовою, а саме це і є основна проблема нинішньої влади? Треба пам’ятати, що з протилежного боку – досвідчені корупціонери, які зуби з’їли на договорах, тендерах і закупівлях, вдалі маніпулятори та пристосуванці ще з комсомольських часів, які при владі ще з 1990 р., а то й раніше. А чи багато громадських активістів може похвалитися хоча б приблизними знаннями чи досвідом у бюджетному і податковому процесах? Звісно, замкнене коло треба розривати, треба приходити і вивчати, розбиратися, але не треба обіцяти виборцям, що вже за рік-два все зміниться. Місія походу нових людей у раду – максимально підготувати ґрунт для справжнього демократичного майбутнього скликання, переламати корупційний спосіб прийняття рішень, демонтувати старі схеми, ускладнити життя паразитам. Але до процвітання ще далеко. Це треба розуміти, щоб не опустити руки і не розчаруватися у своїх власних передвиборчих сподіваннях.

Щоб бути ефективним депутатом, варто мати добрий діловий досвід. Адже треба буде займатися переговорами, шукати і наводити аргументи, переконувати, вміти йти на компроміс. А «глуха позиція» в роботі депутата може привести виключно до його інформаційної ізоляції – ніхто не захоче вступати в бесіду чи суперечку з людиною, яка не готова до діалогу.

Коли йдеться про політичне протистояння, то не завжди це боротьба добра зі злом. Це може бути й боротьба між різними групами добра. Одні, наприклад, хочуть рівних тротуарів, а інші – безпечних ігрових дитячих майданчиків, але гроші є лише на щось одне. У моментах, коли треба йти на компроміс, народжуються сумніви. Замість, скажімо, 5 мільйонів дати можливість «освоїти» тільки 2 – це «зрада» чи «перемога»? А замість зруйнованої дороги мати добру дорогу із завищеною націнкою? Треба було йти на компроміс чи твердо стояти на своєму? Кожен шукає відповідь сам, і будь-яка відповідь має корупційні ризики. Взагалі, в політиці немає лінійних, простих рішень. Будь-яка політична діяльність в стилі криголама призводить до явища суцільного «одобрямсу» і утворення нового злочинного угрупування у місцевій владі.

 

Життя у владі – без свободи

Наявність ресурсів для походу в місцеву раду дуже важлива. До них можна віднести все, починаючи від канцтоварів, грошей, доступу до медіа і закінчуючи часом, зв’язками, впливами, знайомствами. Для того, щоб здійснювати задекларовану політику, треба, щоб ваші дії підтримували люди, щоб вони були включені в процес, щоб знали, що влада робить і що планує робити. Для цього слід добре вибудувати спосіб спілкування, дати можливість простим людям проявити себе.

Активісти, які не можуть самі за себе внести грошову заставу, принаймні половину її, викликають підозру. Ті, хто не платить ні за що – ні за рекламу, ні за поточні витрати кампанії, можуть досить мляво працювати в раді… З іншого боку, непомірні видатки на вибори для чесного кандидата в депутати – марно витрачені кошти, оскільки вони не будуть нічим компенсовані. Тільки корупціонери готові вливати мільйони у свої вибори, бо вони знають, що потім заберуть у десять разів більше – така собі інвестиція. Тільки гроші, нічого особистого.

Участь у політиці – це життя на видноті. Насправді багато хто не готовий, щоб люди читали його декларацію про доходи і майно, заглядали в гаманець, задивлялися на авто, фотографували. Звичайно, порядним людям нема чого приховувати, але відсутність досвіду життя «під мікроскопом» може погано впливати на нерви. Життя у владі – життя без свободи. На помилки будуть очікувати політичні опоненти. Треба себе запитати, що і як робити, коли тебе публічно обговорюють, ставлять незручні питання. Інакше в області «чоловіків божих» може бути ще більше.

Той, хто йде в місцеву політику, мусить уже щось мати за плечима – те, що він зробив, не будучи владою. Бо той, хто нічого не зробив без мандата, нічого не буде робити і з мандатом. З іншого боку, якщо робити корисні речі без мандата і якщо добре виходить, то для чого мандат? Перед виборами багато хто розпочинає бурхливу діяльність, яка після виборів затихає. Чи варто таким кандидатам йти у владу? Певно, ні. Неготовність працювати системно, регулярно, без вихідних і свят, неготовність бути «досвідченим професійним волонтером» є явною ознакою того, що балотуватися не слід.

Окреме слово слід сказати про законодавство, яке громадським активістам у великих містах фактично не залишило альтернативи – вибори треба пройти тільки в руслі політичної партії, хоча можна бути безпартійним. Складається враження, що партії розраховують заїхати у владу, власне, на плечах тих волонтерів, бійців АТО і активістів, до яких суспільство має довіру. Без усіх цих людей партії – бліді й безформні. І закон закріпив можливість політичних партій сповна використати авторитет та чесне ім’я громадських діячів. Причому партія може покористуватися таким активістом і викинути – законодавець передбачив такий механізм. Всі члени виборчого списку партії, окрім першого номера, – напівраби. Виняток становлять вибори в селах і селищах, де зберігається право самовисування, а також вибори міських голів.

Похід громадського активіста у місцеву владу добрий тим, що він не є підлеглим у чиновницькому корпусі. Хоча від місцевої влади не залежні хіба що безробітні та пенсіонери. А особливо тонко чують вітер перемін підприємці, які хоч і називають себе ефективними менеджерами, але часто не готові займати принципові позиції. Навіть тоді, коли їхньому бізнесу насправді нічого не загрожує.

Фактично, всі аргументи «проти» зводяться до того, що «ніхто не наливає молодого вина в старі бурдюки, а то бурдюки розірвуться й тоді: і вино розіллється, і бурдюки пропадуть» (Мт. 9. 16-17). Мається на увазі, що і Революція гідності ще триває, і докорінної зміни системи влади не відбулося. Ми й досі маємо систему рад – радянську владу колективної безвідповідальності – яку Ленін запровадив для диктатури партноменклатури під виглядом широкої демократії. З того часу мало що змінилося. Компартію замінила «партія влади» всіх різновидів, фінансово-промислові групи і кримінал. Де-факто маємо радянську систему місцевого самоврядування і дивуємося, чому там нічого не працює для народу.

Аргументів «за» – не менше. Основний той, що неможливо збудувати хату, не взявши в руки інструменти. Контролювати чи спостерігати за діями влади добре, але треба безпосередньо долучатися до роботи. Прихід «свіжої крові» мав би витіснити тих, хто з разу на раз балотується до рад, змінюючи партії, та не змінюючи свого апетиту…

У місцевої влади і громадського середовища різні завдання: влада реалізовує та фінансує проекти, а громадськість має пильнувати за чесністю процесу і не давати красти гроші. У ситуації, такій, як зараз, коли в країні є запит на чесних, порядних людей, зокрема з майданних середовищ (волонтери, військові, самооборона), громадський сектор мусить розділитися: одні йдуть у владу, інші залишаються на позиціях «сторожового пса». Таке розгалуження політично активної частини суспільства має сенс, бо немає гарантій, що не скурвляться ті, що пішли у владу.

Так чи інакше, демократичних зрушень в Україні не зупинити. Нинішні вибори очевидно є перехідними до нового самоврядування в Україні. І сподіваємося, радянська система влади буде демонтована так само безповоротно, як і пам’ятники її творця.

Ігор ТКАЧ,

спеціальний кореспондент