У мене жахлива дезорієнтація на місцевості. Досі плутаю, а куди ж у нашій школі йти до класу свого сина – направо чи наліво?

– Невже так важко запам’ятати? – дратується він. – Іди на Яковича!

– Куди? – перепитую в мобільний.

– Григоровича бачиш? Тобі не на нього, а на Яковича. Він навпроти.

І я пішла на Яковича. Можливо, когось обурить таке ставлення до світочів і класиків. Вони ж наші будителі, а ті нарвані підлітки отак фамільярно – Якович-Григорович. Але наше плакання на могилках викликає у дітей іронію і нерозуміння.

– Франко класний, – кілька років тому зізнався мені син.

– А чому?

– Он як про гусей прикольно написав.

Ви здогадалися, що саме тоді читав малий.

Можливо, якби наші діти знали більше – ні, не плакальних історій про любові і бідність Франка, а про письменника й українця, вони б говорили інакше. Але чи варто їм знати більше? І що буде, коли вони знатимуть більше?

А буде те, що  вони розумітимуть, що найоптимальніший спосіб вижити в Україні – бути сірістю, бути, як всі, і мовчати. До них дійде, що найактивніше «мочили і чморили» Франка не поляки (не забуваймо, що він вкусив руку, яка його годувала – то я про його статтю «Поет зради» і про те, що жив він, значною мірою, з польських гонорарів), а наші, українці. Тоді, коли не дали змоги завершити докторат, очолити кафедру, виграти у виборах. А якщо не травили, то мовчали. Уявляю, як Франкові кидали у спину: «Сам винен, не треба було стількох дітей плодити», «Сам винен, треба було йому пхатися на ті вибори», «Сам винен, треба було йому…»

Діти зрозуміють, що коли оте «треба було», то воно завершується або бойкотом, або агресією, або арештами, або смертю. Вони зрозуміють, що українська спільнота ділиться на дві категорії – ті, кого тлумлять, і ті, хто тлумить. У другій групі бути найпростіше. Там не треба напружуватися, працювати, думати. Єдине зусилля, яке треба робити, – відповідати стандартам сірості.

А ще діти можуть спитати, це якщо дуже багато і довго їм розповідати про Франка, чому за радянських часів і відсутності нашої незалежності у тодішній Україні знайшли і можливості, і кошти на видання 50-томника творів Франка, а тепер… О так, тепер Франкові знайшлося місце аж на двадцятигривневій купюрі.

Уявляю, як би весело було Франкові в сучасних реаліях. Мабуть, оббивав би пороги держустанов, оформляючи матеріальні допомоги, субсидії, збирав би довідки для дружини Ольги яко багатодітної матері. На захисті дисертації до хрипоти у горлі доводив би актуальність та новизну свого дослідження – і це якщо б його допустили до захисту, бо точно не вистачило би якого-небудь папірця або публікації у фаховому виданні. З творами (до речі, видавництва не билися за його твори і не платили шалених гонорарів, я мовчу вже про книги, видані власними силами) було би ще веселіше: віршів ніхто не купує, поем – тим більше. Романи? Повісті? Я вас прошу! «Перехресні стежки» – то не дуже детективне, «Для домашнього огнища» – не зовсім любовне,  «Мойсей» – альтернативна історія, але якась така невесела (та й у загалі, з біблійними сюжетами краще не бавитися і не дратувати цим добропорядних християн). Йому би не знайшлося місця в сучасних літературних рейтингах, відзнаках та нагородах, його би постійно банили у «Фейсбуці» за різкість у висловлюваннях, його би ненавиділа «диванна сотня» і посилала би на фронт, бо ж он, поки наші хлопці проливають кров там, він тут щось таке дурне і несусвітнє виписує. Його би повчали, що треба простіше дивитися на світ, простіше писати і взагалі… Хтозна, можливо, тепер за його оте «Я не люблю її з надмірної любові» його би побили у темному провулку, аби знав, що не можна так про неньку-Україну. Її треба тільки дуже любити, і ця дужість має виявлятися у жовто-блакитних аватарках та воланням напідпитку «Ще не вмерла Україна» на вулицях сонного міста.

Можливо, як колись, коли він чи не перший одягнув вишиванку з піджаком, він би і зараз придумав щось таке класно-нетрадиційне, за що його назвали би придурком або фріком.

Хоча, можливо, я трагічно перебільшую і Франко жив би довго й щасливо у нашому ХХІ столітті. Але щоб жити довго і щасливо в Україні, треба вміти прогинатися і плазувати. Не думаю, що Франко зміг би і захотів це робити. Зрештою, він сам про себе писав: «Я не з тих письменників, що звикли нарікати на суспільність та на читачів, ані не з тих, що звикли підладжувати свою працю під пануючий смак своєї громади. Занадто високо розуміючи покликання письменника, я не раз у критичних хвилях не вагався стати вперекір пануючим напрямам і ніколи не переставав виступати проти безтямності, тупоумія та заскорузлості не лише серед суспільності, але також і, особливо, серед тих, що беруться провадити та просвічувати її. Не можу сказати, аби ті могутні противниці не платили мені щедро глухою ненавистю, завзятими нападами та клеветами, явним і таємним поборюванням моїх змагань і моїх праць».

А молодь? Молодь би і далі тягнулася до нього, хоча би тому, що він є справжнім. Бо для тих дітей Франко аж ніяк не каменяр, який вмер за Україну, а Якович – класний письменник, що жив в Україні.