Як це – все свідоме життя мати справу з прекрасним, яке зникає чи може зникнути? Бути архітектором-реставратором і все робити для того, щоб зберегти, а потім наважитись піти до магістрату та створити відділ з охорони пам’яток міста…

 А все почалося з того, що Ігор трохи малював у дитинстві, зрештою, як всі діти. Його батько був «технарем» і бачив сина теж представником технічної професії – механіком, хіміком, електронником. Ігор сміється, що якби його тоді послухав, то тепер був би, напевно, крутим айтішником, але «він пішов у художку і став на слизьку доріжку».

Отож, хлопець записався на навчання до художньої школи. Після восьмого класу хотів вступати до Одеського художнього училища, але продовжив навчання у дев’ятому класі, знаючи, що після школи вступатиме на архітектурний факультет. Вчитися на художника вже здавалося чимось несерйозним, а архітектура приваблювала ґрунтовністю та фундаментальністю.

Івано-Франківську СШ №11 закінчив відмінником, маючи на додачу непогані результати у спорті… Вступив на архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту, вчився із захопленням, але після другого курсу хотів кидати навчання і все ж піти вчитися на художника до Одеси. Зізнається, що тоді почав малювати, як навіжений. Ба більше, чим далі він вивчав архітектуру, тим більше віддавався живопису.

Почасти це можна пояснити прекрасними молодими і поважними старими майстрами – викладачами, які відкривали студентам радощі створення нового і пізнання засад класики та знайомили з найактуальнішими мистецькими й архітектурними стилями, зокрема розповідали про той самий «трансавангард», чи, більш звично, про «постмодернізм», який «нам принесли буквально у дзьобику ще тепленьким», а також різнобічністю викладу дисциплін – від теоретичної механіки та акустики до світлотехніки і філософії. Почасти – давніми традиціями та прекрасною атмосферою, яка панувала в стінах найстарішого вищого навчального закладу України та східної Європи з легким доступом до наукової бібліотеки у відділ раритетів, де можна було читати – якщо знав німецьку, польську чи латинь – стародруки 17-18-го століття.

Ігор Панчишин згадує, як 1980 року перед Олімпіадою був три місяці на студентській практиці в Москві в одному з науково-проєктних інститутів, де йому з товаришами після практики пропонували залишитися працювати.

 Після закінчення навчання працював у проєктній організації, а потім, коли було створено івано-франківське відділення інституту «Укрзахідпроектреставрація», почав працювати на посаді реставратора.

Він знає Івано-Франківськ. Знає, яким місто було колись – з часу заснування фортеці, і як поступово змінювалося. Хоча споруди 17-го століття не дійшли до нас в автентичному вигляді через певні історичні та природні катаклізми, але маємо достатньо будівель, збудованих після так званої «мармулядової» пожежі, які насичені різними стилями.

У 20-му столітті з його двома світовими війнами теж змінювалося обличчя міста – не так на догоду обивателю, як різним ідеологіям. Спочатку – польській, яка тривала з 1920 по 1939 роки, коли було побудовано достатньо будівель у так званому стилі функціоналізму – тоді молода Польська держава хоч і проголошувала велич та розвиток насамперед Польщі, але реально опановувала тодішні загальносвітові архітектурні тенденції, включно з елементами «ар деко».

Після Другої світової війни, коли прийшли радянські війська, місто почало мілітаризуватися. Великі площі зайняли військові частини і заводи, які працювали на військово-оборонний комплекс, виросли «хрущовки» для нових робітників. Найкращі кам’яниці зайняли військові та партноменклатура. І це все вимагало нових генеральних планів, зонування, мереж і нових комунікацій, радикально змінювалася демографія, національний та соціальний склад населення, визначалися нові пріоритети подальшого розвитку.

Саме тоді було знищено дитячий садок, три житлові будинки 19-го – початку 20-го століть, розкішний сад, резиденцію вірменського священника для того, щоб побудувати обком партії. Було ліквідовано давній міський цвинтар, окремі культові споруди, залишки єврейських поховань – місто змінилося ще раз.

У наші дні Івано-Франківськ стрімко розростається – виростають нові будинки, збільшується кількість людей і автотранспорту, і з усім цим потрібно щось робити. З одного боку, потрібно створювати більше громадського простору для людей, які затиснуті галопуючою автомобілізацією. З іншого – дати раду і з величезною кількістю автомобілів та інших засобів пересування, будувати нові розв’язки, підземні паркінги. А це означає, що треба знову або звільняти наявні території у місті від старих будівель, або захоплювати нові землі за його територіальними межами.

Але є речі, які залишаються незмінними впродовж століть. По-перше, це планувальна система середмістя і зон, сформованих на початку 20-го століття, які залишилися у первісному вигляді. І це найважливіше. От хотіли свого часу знести квартал на вулиці Галицькій і побудувати величезну площу, але, на щастя, цього не сталося, і тепер маємо різні «архітектурні» оази: є площа навколо ратуші зі своїм характером, а є площа Шептицького – вже зовсім інша, є площа на початку вулиці Незалежності. Зрештою, стара Європа – і Італія, і Іспанія, тобто всі ці старі середземноморські краї – побудована як система площ, власне не вулиць, а саме площ, якими вважаються навіть внутрішні дворики між будинками.

І, звичайно, не можна забувати про початкове призначення міста як фортеці, яка виникла на межі цивілізаційних розломів, про те, що це – військовий табір, адаптований для нормального життя, слід пам’ятати про цю початкову парадигму, про первісний дух міста. І саме за цей початковий код міста всі так люблять залишки фортечного муру, де він автентичний і втілений у найчистішому вигляді.

На сьогодні місто має так званий історико-архітектурний опорний план і державний реєстр пам’яток архітектури, де цінними визначаються не тільки окремі споруди, а власне сама планувальна система міста. І в цьому сенсі зміни, які відбуваються під час забудови багатоповерхівками давніх районів міста, наприклад, Німецької колонії чи Майзлів, можна вважати незворотними. Таке протиставлення великих комплексів початковій малій забудові і дрібній планувальній системі, звичайно, є достатньо згубним і агресивним для неї.

Виростають нові райони, що спочатку були віддалені від міста, але тепер це місто також. Тож потрібно там вибудовувати свою локальну філософію, вкладати нові сенси – і як це поєднати? У світі такі питання вирішують просто: ділять на Старе і Нове місто, створюючи в останньому або бізнес-сіті, або промисловий район, чи якісь рекреаційні, перехідні зелені зони.

От у Львові заховали річку Полтву під землю – і місто стало зовсім іншим, змінився його функціонал: до цього був Львів як середньовічне містечко, а тепер він хоче наздогнати і перегнати Відень чи Копенгаген, намагаючись повторити те, що роблять там. Ми можемо себе зі Львовом порівнювати у кращому випадку або з такими ж містечками, як, наприклад, Люблін чи Ряшів, чи Каунас, чи Кошиці. Тобто ми не можемо говорити про наше місто як про щось особливе. Або можемо, і тоді потрібний якийсь потужний стрибок вперед. І справа навіть не в фінансових ресурсах, тобто не в грошах, а в ідеях…

От палац Потоцьких, збудований у 1672-1682 роках, – об’єкт охорони культурної спадщини. Скільки було списів і стріл довкола нього поламано, поки виганяли звідти військових! Вдалося, допомогли обставини, і вигнали. А далі що? Він наразі виглядає відділом філармонії, де танцюють і співають, та ще одним театральним майданчиком, де відбуваються вистави, а ще це літній кінотеатр, навчальний майданчик для студентів, але щодо нього не прийнято архітектурного рішення на перспективу…

І навіть не в грошах справа, а в тому, що немає концепту. З одного боку, потрібно все розкопати, дослідити і вивчити, адже це неймовірно романтичне місце стосується безпосередньо історії міста як фортифікаційно, так і ландшафтно, структурно та рельєфно. Закрити склом – і це теж буде по-своєму ефектно. А з іншого боку, можна фантастичним і відчайдушним шляхом це все просто знести. Бо чим далі, тим більше він нищиться і руйнується. А тоді викопати котлован і побудувати щось подібне до музею Ґуґґенгайма в Більбао, якусь неймовірну крутезну штуку, щоб сюди пів світу їхало… Звісно, для цього варто було б мати інституційно таку програму на створення Сучасного культурного центру.

А щодо найдавніших будівель, то це, безперечно, будинок на вулиці Галицькій, 14 – він найбільше збережений зі старих. А найстарішими є колегіата, єзуїтська академія (корпуси медуніверситету), колишня вірменська церква, броварня, збудована 1767 року в стилі бароко, що мала статус пам’ятки архітектури національного значення і якої, на превеликий жаль, вже не існує як історичної будівлі.

І постає питання, чому у теперішньому світі, де, наприклад, можна легко перемалювати Пікассо чи відтворити манеру будь-якого великого художника, коли можна робити копії, абсолютно ідентичні оригіналу, але натомість вкладаються величезні кошти в колосальні реставраційні роботи для збереження старих полотен чи старого каміння, яке колись було підмурівком будинку? Щоб полотно виглядало отак, а не так. Щоб папір був такий і не інакший.

Бо, грубо кажучи, людство не знає, що його очікує. Так, воно може планувати, будувати нові космічні кораблі і створювати нові хімічні елементи, але, попри це все, майбутнє є невизначеним. Зрештою, ефект метелика ніхто не скасовував. Маленька дурниця чи великий дурень може все раптом змінити в одну мить – мимоволі чи свідомо. Навіть нинішня ситуація з COVID-19 переконує, як раптово може змінитися життя. А минуле вже відбулося, воно вже існує, єдине і безальтернативне, це місце, куди можна повертатися. Наше родове коріння, місце сили для духу, першоджерело, з якого можна черпати досвід і натхнення, – це все у нашому минулому.

Ігор Панчишин каже, що він консерватор за характером і професія його консерваторська. Він переконаний: все найаванґардовіше – це породження консерватизму. І розвиваються в першу чергу ті суспільства, які мають минуле і дбають про нього, бо визначати поняття доброго і поганого, прекрасного і потворного, прагнути до ідеалу і встановлювати ієрархії, пізнавати себе і своє місце у світі – це все дозволяє досвід минулого. І архітектура теж, як одна з його складових.

Як архітектор-реставратор він має у місті свої улюблені знакові об’єкти, які творять дуже чуттєве і важливе історичне тло.

«От потрапляєш в якісь підвали і бачиш першу конструкцію, яка є тим, до чого прагне реставрація в принципі – донести автентичність, зафіксувати справжність, яка дихає через час, – розповідає Ігор. – Коли в місті на таке натикаєшся, то поважаєш і цінуєш його більше. Всі хочуть чистоти і прибраності всюди – і це важливо, але це комунальне питання. А архітектура – це те, що організовує простір. Архітектура є частиною сакральності і виявом гармонії».

Ігор Панчишин має свій перелік об’єктів, яких ще не вистачає в Івано-Франківську: багатофункціонального виставкового залу, центру сучасного мистецтва, музею міста, крутого аеропорту, ІТ-хабу з конференц-залами – але це вже майбутнє, яке обов’язково має настати і яке творитимуть молоді носії нових сенсів.

Марія МИКИЦЕЙ