Ігор Руденко народився в 1964 році на Рівненщині. Закінчив факультет кібернетики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка та Інститут міжнародних відносин. Магістр міжнародного права, адвокат, спеціалізується на морському праві. Як фотограф реалізовує себе в жанрі стріт-фотографії (вуличної фотографії). Періодично знімає музичні події, в основному рок-сцену. Володар спеціального призу у номінації стріт-фотографії всеукраїнського конкурсу “Фотограф року 2014”.

 

– «Життя – кінематограф, смерть – фотографія», – казала Сьюзен Зонтаг. Ти не практикуєш, наскільки я знаю, роботу з відео, чому?

Кіно – це напасть. Зменшує уяву і призводить до адикції (сміється). Це різні інструменти вираження. Навіть цитуючи класиків, слід брати до уваги контекст сказаного та час. Та й то це не догма, а лише власна думка автора.

Життя – кінематограф лише зовні. В цьому контексті відео – то історія. Я не маю історій, щоб розказати, та й вони рідко з’являються. Всі історії вже давно розказані – міфи, легенди, сакральні тексти, «Гамлет», «Макбет», «Король Лір»… Надалі – тільки їх сучасна інтерпретація. Ми дивимося відео з одним питанням: чим воно там закінчиться? Або з пізнавальною метою. Рідше – про невловиме, але таке мало дивляться. Ти бачив, щоб десь постійно висів на стіні монітор і на ньому показували увесь час якесь одне й те саме відео? Хіба що це арт-проект.

Фото – як поезія: кожного разу перечитуєш і відкриваєш нове усвідомлення. Не розуміння, а саме усвідомлення… Якщо правильно читати Святе Письмо і взагалі сакральні тексти – увесь час шар за шаром тобі буде відкриватися щось інше. Тому тут неможливі суперечки на кшталт: тут те – ні, тут не те. Кожен бачить, залежно від шляху, який він пройшов, з іншою глибиною занурення, а отже, зовсім по-різному. Тільки у людей з подібним досвідом може бути близьке розуміння – саме тому нас і притягують подібні нам люди.

Фотографія як фіксація зображення у певний момент часу, очевидно, є мертвою картинкою, порівняно з фільмом. Бо не рухається. Але не можна про фотографію говорити в цілому без функції, як про фіксацію події, краєвид, портрет тощо. Все це заміщення живопису, та її функція, що була притаманна до кінця ХІХ століття. Цю функцію я не розглядаю. Тому на початку й треба визначитись з досить обмеженим підходом до фото. Це не означає, що він важливіший за інші, просто він інший. Тут фотографія не виступає виключно фіксацією певного моменту в історії і не є інструментом творчої, художньої діяльності. Мене цікавить фіксація, зовнішній прояв того трансцендентного, що лежить ще нижче від психології Фрейда і притаманне кожній людині. Про це можна безкінечно говорити, писати, сперечатися, та його не можна побачити. Маю на увазі, очима. Але воно має здатність проявлятися як принцип через дію, стан, виявляти себе у самій дії. Так само, як ми не можемо бачити електромагнітних хвиль, але вже ніхто не дивується, що хтось самотньо говорить по телефону. Так і те внутрішнє проявляється назовні у певні моменти, людина навіть цього не усвідомлює. Це і є той момент, який хочеться упіймати.

А фільм… Фільм про це може розказати за допомогою своїх інструментів. Але що краще: дивитись фільм чи споглядати зображення в тиші? Фільм – втеча від реальності.

– “Дехто на негативі виглядає позитивніше”, – сказав Домінік Опольський. Яких людей ти не любиш фотографувати?

Ніколи не думав над цим. Взагалі, коли знімаю – не думаю. Те саме: яких людей ти любиш фотографувати? Певно, всіх, хто не проти. Є певні неписані правила стріт-фото – не знімати беззахисних, тобто безхатченків, дітей, хворих. Але, на мій погляд, все залежить від мотивації фотографа: якщо він хоче показати оте глибинне невловиме, то не має значення, хто це, адже глибинне – непояснюване. Однаково непояснюване для всіх.

– “Фотографія – це не спорт. У неї немає правил. Все має бути випробуване”, – радив Біл Брандт. Що ти ще не спробував у фотографії?

Індустріальне фото великого формату, портрети, спорт, знімки під водою… Словом, я ще фактично нічого не спробував. Не фотографував “Вудсток”, не фотографував весілля на Верховинщині, пустельників та інших ісихастів.

– “Яка з фотографій моя улюблена? Та, яку я збираюся зробити завтра”, – казала Імоджен Каннінгем. А в тебе є улюблене фото?

Традиційна відповідь: те, яке я ще не зробив. Кожного моменту це може бути інша фотографія. Людина непостійна, буддисти кажуть, що психіка людини може бути стабільною максимум 0,3 секунди. Увесь час у ній відбуваються зміни. І саме тому цікаво навчитися бачити себе ніби збоку.

– “Коли я кажу, що хочу сфотографувати когось, це означає, що я хочу пізнати його. Усіх, кого я знаю, я фотографую”, – зізнавалася Енні Лейбовіц. Якою має бути модель, щоб ти захотів її знімати?

Я фотографую всіх, здебільшого саме тих, кого не знаю. Сама специфіка стріт-фотографії накладає такі «обмеження». Кожного разу хтось новий. Власне, це, скоріше, не хтось конкретний. Це зовнішні прояви глибинного Я – не щось метафізичне, а досить конкретне. Принцип дії того Я зовні проявляється як миттєвий порух тіла, вираз обличчя, щось невловиме, що з’являється на мить і зникає.

Люди грають ролі, певною мірою перебувають в полоні свого образу, створеного ними ж самими. Так от, завжди настає той момент, коли злітає ця ковдра ролі і проявляється глибинна суть. На мить, на 1/60 секунди. Головне – встигнути натиснути кнопку. Як колись сказала одна людина, то не я знімаю – то Всевишній, я тільки натискаю кнопку. Це не хизування, мовляв, я тут із Всевишнім співпрацюю. Можна назвати це як завгодно: підсвідомість, трансцендентне, вищі сили. Але воно є!..

Найкраща модель – людина… Взагалі, всі люди та їх взаємодія.

– “Я шукаю несподіване. Шукаю речі, яких ніколи не бачив раніше”, – пояснював Роберт Мепплторп. Що шукаєш ти?

Себе (сміється). Так, себе! Всі шукають себе, тому постійно невдоволені. Бо шукають зовні. Будь-яка інша відповідь буде неправдивою. Радше, не про пошук мова. Для мене важливим є сам процес фотографування. Часто пишуть усталеною фразою «мистецтво фотографії» і потім сперечаються – це мистецтво чи не мистецтво. Грець з ним! «Ото ви там лежите – у вас секс чи ви кохаєтесь?» Ввів би усталене «мистецтво фотографування». Фотографування на кшталт медитації.

Тут слід пояснити, що мається на увазі під медитацією, бо слово заношене… Медитація – це зупинка внутрішнього діалогу, який, власне, і є причиною більшості страждань. Ми живемо в цей момент, а мучимось докорами сумління за минулі вчинки, боїмося придуманих ситуацій, які можуть виникнути в майбутньому, і випускаємо з поля зору теперішнє. А саме зараз поруч дитина чи кохана людина, зараз встає сонце, зараз налетіла хвиля у морі, зараз ти можеш зателефонувати батькам, зараз щось відбувається. Тут немає місця для роздумів. Позбувшись цих вірусів думання, ти можеш відкрити у собі реальне бачення і себе, і ситуації.

Так от, мистецтво фотографування є видом медитації – ти не думаєш, ти дивишся. На самому початку, звісно, ти думаєш: «Я це зніму і ось ще це…» З часом ти не помічаєш, що і як відбувається – просто натискаєш кнопку фотоапарата. Тим і цікаве стріт-фото – ти кожного разу бачиш щось несподіване, навіть крокуючи вже натоптаним шляхом. Отой Творець проявляє себе повсюди. Головне, навчитися бачити, що, як молитва, дається лише з постійною практикою.

– “Найкраща частина нас – не те, що ми бачимо, а те, що відчуваємо. Ми те, що ми відчуваємо. Ми – не наші очні яблука, ми – наш розум. Люди вірять своїм очам, і вони абсолютно неправі. Ось чому я вважаю більшість фотографій жахливо нудними”, – заявляв Дуейн Мічелс. Якою, на твою думку, має бути ненудна фотографія?

Нудна фотографія – як нудний текст: ви просто не дивитесь чи не читаєте. Одне застереження: це не зовсім стосується прикладного фото – репортажу, фешн, портрету, пейзажу, про це ми не говоримо.

Ми є наш розум. Саме він і грає часто з нами в ігри страждання, бо він неспокійний. Попробуй не подумати 2-3 секунди – еге ж, у тебе мінімум з десяток усвідомлених думок пролетить, а підсвідомих ще більше. Розум грає «жарти». Один дивиться рано-вранці на красиво одягнену дівчину, яка кудись чимчикує. «Повія», – думає він, бо він і є розум. Насправді дівчина гарно одягнулася зранку, бо йде на Службу Божу до церкви.

Отже, фотографія (а власне, фотографування) може бути інструментом для розвинення справжнього бачення, а не інтерпретації зображення на сітківці ока. Якщо тобі дійсно вдасться побачити і, дай Боже, вчасно натиснути кнопку – це вже не нудно. Суттєвим є ще один момент. Фотографія може набути певної цінності з часом – найчастіше так і стається. Коли позбудеться сьогочасного емоційного забарвлення та опиниться поза часом. Тому часто й не рекомендують публікувати фото відразу – хай відлежиться.

– Ти один з найвідоміших рок-н-рольних фотографів України. Через тебе, можна сказати, пройшла вся історія музичної сцени з початку 90-х. Які тенденції, феномени і особливості музичної сцени України? Які артисти для тебе були найцікавішими і чому?

То вже занадто… Певно, що краще й більше фотографував рок-сцену Олексій Заїка. Очевидно, були й інші – просто я їх не знаю.

По-перше, ми були молодші. Трава була зеленіша, пиво дешевше, літрова пляшка молока мала один літр, а не 920 грамів і таке інше. Рвані джинси були рваними джинсами, а не моделлю нового сезону від «Versace» – «джинси з ефектом поношеності». Те саме й стосовно рок-н-ролу, точніше, андеграундної музики. Так само, як і джинси, рок був не музикою, а стилем життя. Проте час має свої закони – багато музикантів зникли, а з середини 90-х і не було за ким особливо стежити.

Але всі були колоритними постатями, бо більшість з них були бунтарями, а протест має власну думку. Пам’ятаю “Братів Гадюкіних”, “Сестричку Віку” та “ВВ”. “Сестричку Віку” сфотографував під час концерту в КПІ, десь на сходах за лаштунками. Чи не на першу кольорову плівку “Кодак”, яку мені з Канади привезли. Тільки два кадри – ні спалаху, ні спеціального освітлення, лиш лампочка на сходах. На диво, фото виявилося вдалим, пішло на обкладинку першої касети Віки. А чого її цікаво було знімати – бо вона особистість! Там же зняв “Гадюкіних” – хто встояв би від шарму Кузі?!

А тенденції такі самі, як і будь-де. До речі, коли тоді когось бачиш на вулиці з гітарою, то точно знаєш, що це музикант. Тенденція така сама, як і з рваними джинсами. Від ознаки андеграунду до комерційного одягу. Істеблішмент завжди з часом перетворює аксесуари протесту на високу моду. Це ознака того, що протесту в тій формі – кінець. Народжується нове…

З кращого, що змінилося, – звук і світло. Що дійсно погано – бізнесова доцільність згубно вплинула на музичні групи. Возити фургон неординарностей дорого і велика морока. Краще одинака з мінусовою фонограмою – це компактно і прибутково. Але драйву менше…

– На твою думку, чи загрожує смерть сучасній професійній фотографії у зв’язку з феноменом селфі?

Феномен селфі ще раз свідчить про те, що люди насправді люблять фотографуватися. Але селфі як мова від професійної фотографії відрізняється, як пост у Фейсбуці від твору письменника. Нібито ті самі букви і слова, але щось не те. Хоча і пости бувають вдалі. У цьому контексті сучасний професійний фотограф повинен володіти мультимедійними інструментами та сучасними засобами комунікації. Але то вже інша історія, що, на мій погляд, не стосується феномена фотографії як такої.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ