Монтується фільм. Крізь уривки вирізаних фрагментів лунає фраза Тараса Прохаська: “А це вже моє награбоване”. Далі оповідач пояснює, що в 90-х роках врятував з коломийського кінотетару два стільці, які там стояли ще з 20-х років, і, ймовірно, на одному з них, а може, й на двох одразу сидів засновник майбутнього польського кіно. Через сімдесят років, коли ці фетиші минулого вже були за крок до ліквідації і нікого не цікавили, він запропонував забрати їх в затишніше місце, ніж смітник. У момент непотріб підскочив у ціні до 50 грн…

Годинник під програмою монтажу показує вже третю годину ночі, моя чи то хвора, чи то просто невиспана свідомість починає малювати міфологічну реальність, яка спирається на ті самі ментальні закони фізики…

І я бачу, як журналіст(ка) вириває слова про награбоване і через меланхолійну паузу видає статтю на якомусь недосайті про те, що Прохасько грабіжник. Інша людина, яка називає себе журналістом, звісно, як завжди це буває, не перевіривши першоджерел, їде у те, що залишилось від архекінотеатру і бере інтерв’ю у його працівників, які, в свою чергу, звісно, Прохаська ніколи не читали, бо не читали взагалі нічого, крім уламків шкільної програми, заблендеривши біографії і творчість усіх в якийсь несмачний пиріг.

Моя уява починає монтувати свій фільм, в якому (спираючись на досвід спілкування з людьми за час у Франківську) працівники того самого кінотеатру відповідають на питання: “Чи знаєте ви щось про грабіжника Тараса Прохаська?” приблизно так: «О, так… Всі ці політики довели нас до зубожіння… І цей, як його, ПроТасько…» Бідні люди… Треба їх всіх стріляти!

Наступна людина, яка називає себе журналістом, вирішує провести розслідування, адже, виходить, Прохасько був колись у якійсь партії. (Опитавши на вулиці у Франківську різних людей, від багатьох дійсно почув, що Тарас, певно, якийсь політик).

Ще одна людина, яка називає себе журналістом, не придумавши нічого кращого, як поспілкуватися з дядьком свого друга, який вважає себе політекспертом, якого не запрошують на Шустера, рушає до нього. Останній, в свою чергу, покриває усіх зовсім не політологічними і навіть не постмодерними термінами, виправдовуючи цим самим свій програш на виборах 19ХХ року, при тому, що має геополітичний план для вирішення усіх проблем якщо не галактики, то принаймні сонячної системи. І цей Алхімік, Мефістофель і Монтеск’є в одній особі, спираючись на стереотип віку, автоматично апелює до поваги. Бо, як ви знаєте, чим довше ти дрочиш усіх своїм буттям, тим вищим стає рівень твоєї просвітленості…

Залевк сучасності видає на диктофон, який встигає двічі сісти і чотири рази впасти зі стола, не витримуючи екзистенційно-політичної метафізики тригодинного спічу. Бо ним втретє за життя хтось поцікавився. (Першими були свідки Єгови, а другим – партієць К., який запропонував йому кошти за відомі всім схеми).

Цей недоклісфен говорить, не спиняючись навіть для улюбленого тризіркового “Шабо” і води зі скляного графина. Бо є можливість пригадати кожного мудака, з яким його звела доля. І врешті поміж реченнями він згадує промоскальського прихильника Прохаська, чи пропольського, чи просто антиукраїнського. Бо ми усі в цій країні або про-, або анти-. Бо так склались зорі. Бо він так почув. Бо прочитав третину сторінки його книги, як справжній інтелектуал.

На наступний день після виходу матеріалу, в якому зі ставісімдесятихвилинної промови, яка мала зламати хребет усім недругам, політикам-алконавтам дяді-політолога, потрапляє у стрічку новин лише кілька речень. А на якомусь динирівському каналі загоряється зірка. Бо зірки загоряються лише коли це комусь потрібно. А репортаж про те, що Тарас підтримує сепаратистів і зазнає утисків у Франківську, може знадобитись багатьом.

От ви думаєте, що це за нісенітниці, посміхаєтесь або закриваєте це недоесе. А таке б дійсно могло бути. Виходжу з цього, спираючись на зустрічі з молодими людьми, майбутніми новаторами і провідниками своєї справи протягом місяця Резиденції.

От, наприклад, два майбутні замальовники будівель сказали, що пішли вчитись на архітекторів, бо не пройшли на міжнародну економіку. Ну, але це ж дійсно не привід, щоб судити… Гітлер теж спочатку хотів стати художником. Запитую: а хто для вас є взірцями у графіці і живописі? Майбутні зодчі не розуміють, що я у них питаю, пояснюю різницю і дізнаюсь, що таких митців, які б вражали їх, немає.

Але на цьому дивацтва не закінчуються. За кілька днів здибую мандрівників, які приїхали з інших міст заради концерту якогось хлопчика з “Факу-2” чи якось схожої за назвою передачі. Декілька фанатів хлопчика за рік мають стати журналістами.

Питаю: чи маєте улюбленого письменника або репортера, який для вас є прикладом? І вони відповідають. Говорять щиро, без іронії, з морозною впевненістю абсолютного нуля: “А нащо читати когось? У нас свій стиль письма. Читають ті, хто не вміє писати сам”. Відповідь вибиває повітря з легень, бо це не просто студенти, а майбутні крафтери новин, які навчаються в одному з найелітніших (якщо виходити з бази стереотипів) вишів країни. І якщо кожного року Україна випускає кілька десятків тисяч писак, які поповнюють армії політичних видань, аби копіпастити один у одного недолугі речення, то ці ж люди, певно мають бути на порядок вище за своїх братів по рерайту… Врешті, ваганти пояснюють мені, що пишуть про культурні явища сучасного суспільства, які є нетиповими і контрастними.

І мені стає дійсно цікаво. Може, для того, щоб мати гарні тексти, дійсно треба уникати будь-якої літератури, аби не стати клоном іншого, який теж став чиєюсь копією… На мить розумієш, що вся наша література – копірка шумерсько-акадського клинопису і у хтонічному жаху просиш: «А вишліть, будь ласка, кілька своїх текстів…»

І отримуєш за кілька днів добірку із заголовками: «Зустріч з П.», «Інтерв’ю з журналістом», «Звіт зі зйомок останнього москаля», «Рецензія на фільм «Гетьман». Решта заголовків теж вражають силою відбиття цікавості від змісту. Ґвалтуючи себе, відкриваю кілька статей, які, на думку автора, претендують на публікацію. І я поринаю у рефлекторний опис того, що було з’їдено на сніданок і як передача “Схватки-2” стимулює до трусіння колін.

І мені знову стає моторошно. А раптом від того, що ці тексти потрапили на мою електронну книгу і я їх прогорнув, я, що і так не дуже гарно пишу своє, стану копією дослідників культурологічних явищ і врешті напишу статтю про Прохаська, який пограбував коломийський кінотеатр?

Олекса КОБА,

письменник

Есе створене під час перебування на літературній резиденції «Станіславський феномен»