Література змінюється разом із часом. Але завжди залишаються ті, хто говорить щиро. Ірина Вільде була саме такою. Вона писала просто — але проникливо. Про буденне — але з тією увагою, яка підносить звичайне до рівня особистого, а отже — глибоко важливого.

Її справжнє ім’я — Дарина Макогон. Народилася у Чернівцях, у добу складних змін, коли українське слово було і викликом, і опорою. З ризиком для життя сім’я перетнула румунський кордон та переїхала до Івано-Франківської області, яка стала щирою домівкою письменниці та про свою Буковину Ірина не забувала ніколи. Вчилася у Львівському університеті, працювала журналісткою, викладала, але найголовніше — вона писала. І робила це вперто, з відчуттям обов’язку перед словом.

В її текстах — багато жіночого. Але не в сенсі «романтичних історій». Вільде говорила про жінку як про людину. З правом на сумніви і втому. З досвідом болю, з пошуками себе, з надією і тишею. Її героїні не завжди сильні — але завжди справжні. Вони ростуть, помиляються, захищають своє і мовчать. І найголовніше — вони завжди глибоко вкорінені: у свою землю, у свій рід, у свою правду.

Її найвідоміший твір — «Сестри Річинські». Але це не просто роман. Це — хроніка епохи, переломної і складної. І водночас — історія однієї родини, однієї жінки, яка проживає ці злами всередині себе. Через щоденні справи, мовчання, розмови й відсутність розмов. Через усе те, з чого і складається життя.

Ірина Вільде не говорила лозунгами. Вона писала про досвід. Про напружене, тихе, справжнє — те, що не завжди зручно, але завжди відгукується. Її слова не «стукають по голові», але проникають глибше. Бо стосуються людського.

І, можливо, саме тому вона актуальна досі. У час, коли ми вчимося бути собою. Коли шукаємо голос, який не кричить, але веде. Вільде показує: людяність — не прикраса, а сила. Справжність — не слабкість, а опора.

І в цьому — її унікальність. І її близькість до нас.

Ми зібрали для вас кілька цитат із творів Вільде — як нагадування про силу її літературної спадщини, що залишається живою й сьогодні.

У вразливих людей буває це дуже часто: забувають про причину події, забуваються про неї саму, а відчувають тільки саме вражіння, сам його запах – приємний або неприємний.

“Б’є восьма”

Людська душа, як земля, складається з тисячі шарів, формованих не одним віком, а століттями.

“Повнолітні діти”

Трагедія великої людини, що забагато знає й бачила.

“Всюди однаково”

Деякі слова, як мелодії, дзвенять у душі, а передати їх не можна.

“Всюди однаково”

Мала трагедія малої людини, що не має змоги шмат світу побачити.

“Всюди однаково”

Що значить це слово “щастя”? Значить це – могли продавати себе тільки за високу ціну? Чи значить це – могли за гроші купити півсвіту?… Чи значить це – вбити в собі тугу за невідомим?

“Всюди однаково”

Ви прозвали мене оригінальним — бо ж я хотів вигадувати, а не показувати життя. Повір мені, старому, найкраща поема — те, що створене життям. Моїми віршами зацікавився б лише гурток вибраних, а в тій поемі кожен знайде цікавий для себе розділ. 

“Окрушини”

Скільки людського щастя розбилося у друзки тільки від того, що одне з двох своєчасно не вимовило слівця “пробач”.

“Окрушини”

Треба нам, письменникам, творити так, щоб і недруги вивчали нашу мову, аби читати нас в оригіналі.

“Окрушини”

Твоя власна любов — порцелянова лялька. Вона твоя, і ти можеш зробити з нею, що хочеш: поставити на видне місце, подарувати комусь, забути про неї, ба навіть розбити і викинути на сміття.

Любов твоєї подруги — теж порцелянова лялька, тільки — чужа.

Раджу бути обережним з крихкими чужими речами, що їх так легко розбити і майже неможливо направити.

“Окрушини”

Товариство кохане, залишимо дипломатію для… експорту. Для внутрішнього ринку досить нам самої щирості.

“Окрушини”

Щоб увійти в безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий – перед історією.
“Окрушини”

Мене переслідують не тому, що я син бідняка чи робітника, а перш за все тому, що я українець. Мені не дають роботу не тому, що я пролетарського походження, а насамперед тому, що я домагаюся її українською мовою. І я безробітній не тому, що роботи взагалі нема, а тому, що за неї я повинен заплатити вірою і національністю своїх прадідів.

“Сестри Річинські”

А народ один, і то з кожним роком бідніший, – як же бути? Що буде, коли та шкапа народ, на якій кожен хоче поїздити верхи, не витримає і простягне ноги?

Витримає!

Господь, крім талантів, наділив наш народ ще й великою терпеливістю. Бідкається і нарікає на важкі часи не сам народ, а ті, що їздять на його спині. При цьому вони водночас роблять аж дві корисні справи: відвертають увагу від свого благополуччя і нагулюють собі славу борців за щастя народу.

“Сестри Річинські”

З рідним домом, як з батьківщиною: половину життя можна прожити на чужині, але до останнього свого віддиху треба мати свідомість, що десь є та батьківщина…

“Сестри Річинські”

Так, були хвилі, коли вона була спосібна зробити щось велике <…> Особливо ж любила осінь. Та не ту, що несе вогкі, хмарні дні, пожовкле листя й холодні бурі, а ту, що красою рівна весні. Ту, з ясними, теплими днями й чистим голубим небом. У горах осінь усе чудова.

“Сестри Річинські”

Дикі Карпати! <…> Там воздух, бачиться, повен запаху айстрів, і на сьому лежить легкий сум.

Се меланхолія всього готового, що на всьому витискає свою печать. Се краса, котрою вона розношується, в котрій купає свою душу й котра відбивається в її великих дожидаючих очах…

“Сестри Річинські”

Людина повинна залишитися собою навіть тоді, коли когось любить більше, як себе саму, — висловила свою думку “маленька господиня.

“Маленька господиня великого дому”

В моїй батьківщині осінь ступає в червоних сап’янцях, заквітчана у соняшники і китиці винограду, підхмелена на весіллях, розспівана на толоках.

“Моїй Буковині”

У моїй батьківщині вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі так близько над землею, що можна говорити до них і чути їх мову. У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, оперезане бабиним літом, з червоною калиною у русявій голівці.

“Моїй Буковині”

Ненормальні ці часи, що не дозволяють нам своєчасно виходити заміж і стати матерями, ненормальне й те, що, ставши матір’ю, ми примушені зоставляти своїх дітей під опікою чужих людей, а самі йти на заробітки.

“За природне право жінки”

Читачу, чи не буває тобі нудно часом? Тоді розгорни сторінки поеми життя і пошукай той розділ, де змальована людина, схожа на тебе…

“Поема життя”

 

Галина Чулей