Заздалегідь зауважмо, що історія стосується знищення людей нацистами різними способами в м. Калуші під час Другої світової війни[1]. Мимоволі в ході опрацювання матеріалів кримінальної справи, де описані страхітливі злочини нацистів та їх поплічників, виникали аналогії з відомим фільмом про Голокост режисера Стівена Спілберга «Список Шиндлера». Але це і наша окрема історія, бо, як влучно написав патріарх українського письменства Юрій Андрухович, в цей період в Україні «розстріл перетворився на щось буденне, рутинне і, даруйте на слові, нормальне». Спробуємо описати епізоди жахливої людської трагедії, що розгорталася тоді в м. Калуші.

Епізод 1. «Машини вбивств»

Згідно з даними В.Яшана, який працював у час війни заступником голови Обласної управи в Станиславові, головним господарем гестапо в Калуші була «хитра і підступна потвора» – Вільгельм Ассман. Він наказував єврейській поліції приводити на цвинтар у Калуші по сто осіб. Там їх ставили в ряд перед викопаною ямою і звільняли від розстрілу тих, хто міг заплатити за своє життя півфунта золота (0,22 кг). Під час перемовин єврейки готували гестапівцям їжу і навіть чистили зброю. Однак зрештою й відкуплені євреї пізніше арештовувалися кримінальною поліцією і пропадали.

Монумент на єврейському цвинтарі в пам’ять про загиблих на Калущині євреїв у час нацистської окупації

Ассман проводив розстріли також на подвір’ї кам’яниці в м. Калуші. Стріляли по 100 людей, «вантажили на машини, везли на кладовище, а кров скапувала і значила останню путь помордованих». За вистріляну амуніцію Юденрат змушений був платити гроші золотом. Коли ж золота не стало, Ассман покарав євреїв тим, що 100 з них були знищені в Станиславові в процесі гашення вапна.

У квітні 1942 р. в підвалі будинку кріпо[2] помістили єврейських дітей з навколишніх сіл. На тих нещасних Ассман спускав тренованих собак і втішався кров’ю дітей. Крім того, тривалий час єврейська поліція посилала в гестапо для прибирання декілька гарних дівчат. Над дівчатами збиткувався, хто хотів, а вранці дівчат розстрілювали на цвинтарі, і їх ховали ще живі євреї.

Карта м. Калуша, де внизу під №1 помічено приміщення кріпо. З книги Мойше Еттінгера 1980 р. з резюме англійською мовою «Kalush – our native town»

Світло на діяльність решти злочинців нам проливають матеріали архіву СБУ. У 1968 р. Комітет державної безпеки порушив кримінальну справу проти підозрюваного Жовніра Володимира Петровича (на той час проживав під іменем Дмитришин Йосип Йосипович), завдяки матеріалам якої перед нами постає страхітлива картина тотального знищення єврейського населення м. Калуша в роки Другої світової війни.

Арештованому Жовніру інкримінували, що він у 1941 р. поступив на службу в Кримінальну поліцію і у званні капрала брав особисту участь у масових вбивствах громадян у м. Калуш. Після поразки нацистів він змінив прізвище і переїхав на Сахалін.

Напередодні арешту Володимир Жовнір, 1921 р.н., уродженець м. Львова, працював старшим механіком на суднах допоміжного флоту в місті Невельське Сахалінської області. З місця роботи на нього була складена позитивна характеристика, що описувала Жовніра як «знаючого спеціаліста…, голову корабельного комітету, який проводив роботу по зміцненню дисципліни на кораблі, до себе був вимогливим і до підлеглих, тверезий, грамотний товариш… Неодноразово подавався на заохочення, активно брав участь в народній добровільній дружині».

Насправді арештований присвоїв собі нове прізвище після переходу лінії фронту в 1944 р. До 1939 р. він жив у Львові, встиг закінчити 1 курс торгової школи, а в 1939-1941 рр. працював робітником по заготівлі торфу, рахівником по прийому квартплати, штукатуром у домуправі. Імовірно, у хлопця був зразу потяг до репресивних органів, бо він ще встиг після приходу Червоної армії деякий час побути в складі бригади сприяння міліції.

З приходом німців, щоб не потрапити до Німеччини на примусові роботи, Жовнір за порадою брата Василя спочатку потрапляє в поліцію, а потім записується в кріпо, проходить навчальні курси в с. Рибка біля м. Кракова, працює у Львові, Станиславові, Калуші, а в кінці 1943 р. навіть потрапляє у в’язницю через донос у гестапо.

Фото документа, в якому є відмітка про службу Жовніра в Калуській кримінальній поліції з 1 вересня 1942 р. Матеріали з кримінальної справи В. Жовніра

У кінці 1943 р. завдяки впливу брата Жовніра звільняють з в’язниці, і він записується в СС «Галичина»[3], звідки влітку 1944 р. як рядовий 14-го артполку здається в полон червоноармійцям. Далі у житті Жовніра був перевірочний пункт в м. Харкові, 4 місяці робіт на відновленні тракторного заводу і військова служба в радянській армії. У складі 50-го важкого мінометного полку кріповець був водієм у складі І Білоруського і Прибалтійського фронтів, далі бере участь у війні проти японців, дослужився до єфрейтора, а в червні 1946 р. аж у корейському м. Пхеньяні демобілізується і опиняється на Далекому Сході, у м. Ворошилов-Уссурійський. Там Жовнір одружується з Єфросинією Тихоненко, яка померла у 1949 р. Після смерті дружини прислужник нацистів перебирається у Владивосток, оформляється на роботу вантажником і кочегаром на пароплаві, в 1950 р. він уже моторист китобійного комбінату «Скалистий». В 1951 р. Жовнір одружується з Анастасією Клімовою, якій розказував, що зразу воював проти німців і японців, і в 1965 р. переїжджає аж на о. Сахалін. За словами кріповця, він навіть добре виховував дітей, вони були комсомольцями і піонерами.

Фото В. Жовніра. Матеріали з кримінальної справи

Колишній кріповець був на доброму рахунку в радянської влади. У 1951 р. Жовнір за участь у війні й отримане поранення був нагороджений медаллю «За бойові заслуги», а у 1963 р. вбивці було вручено грамоту «За активну участь в охороні державного кордону СРСР» за те, що брав участь в затриманні японських шпигунів. А за хорошу роботу на кораблях Жовнір був нагороджений наручним золотим годинником.

Одразу після арешту Жовнір заперечував вбивства ним євреїв і визнавав за собою лише розстріл навесні 1942 р. у Львові при спробі нападу злодія, єврея Кирілейзона.

Про станиславівський період служби він згадував: «Я неодноразово, 1-2 рази на тиждень, бачив, як з двору гестапо конвоювали на розстріл колону євреїв по 500-600 осіб, в тому числі стариків і дітей. Через деякий час зі сторони єврейського кладовища була чутна стрілянина».

Про один із перших розстрілів у листопаді 1942 р. він розказав слідчим сухо і цинічно: «Начальник Драгінда сказав мені розстріляти затриманих трьох жінок-єврейок… Підійшов до них, наказав повернутися до стіни, потім вбив ці три жінки вистрілом у потилицю кожній».

Приміщення колишнього кріпо в 60-х рр. ХХ ст. Матеріали з кримінальної справи В. Жовніра

Восени 1942 р. за 80 метрів від будівлі кріпо в м. Калуші вистрілом з гвинтівки Жовнір важко поранив втікача Еріха Розмана, а потім добив його прикладом зброї. Потім була участь у розстрілах у кінці вересня 1942 р. 46 євреїв на кладовищі, розстріл трьох єврейок, навесні 1943 р. знищення сім’ї Ратнера, в липні того ж року кріповець охороняв розстріли в Угерсталі, а потім вбив трьох осіб під час розстрілів 14 євреїв (як сам свідчив під час слідства, «ми розстріляли стільки, скільки пригнали»).

Як наслідок, 7 жовтня 1968 р. за рішенням суду Жовніра за його злодіяння було покарано на 12 років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях суворого режиму з конфіскацією майна.

Поряд з Жовніром служили Іван Сидорович Драгінда – начальник кріпо, Петро Михайлович Цепко, Петро Герасимович Епік, Едвард-Іван Граф, Іван Олександрович Герега, Володимир Бандуровський, Кравчук, Кароль Краєвський, Фрідріх Крицина, Омелян Ощудляк, Владислав Терчук, Петро Якубовський.

Найстрашнішим з цих персонажів був Іван Сидорович Драгінда, 1900 р.н., уродженець с. Іванківці Кіцманського району Чернівецької області, який пізніше прийняв німецьке громадянство. Краєвський характеризував його як людину «нещадну, жорстоку, яка була дуже сувора до співробітників». До прикладу, поляка Крицину Драгінда під час однієї з пиятик отруїв, щоб позбутися невигідної йому людини.

Починав свою криваву кар’єру Драгінда з посади телефоніста Станиславівського гестапо, а вибився аж в керівники калуського кріпо. Працював професійно, мав лише агентів від 8 до 15, через яких виявляв осіб, що були ворожо налаштовані проти нацистів.

Драгінда грабував єврейське майно, яке його коханка Людвіка Томашевська потім вивозила в Краків, де була її родина. Та і сама коханка в Драгінди з’явилася в результаті насильницьких дій. Річ у тому, що у Мечислава Гайдоша була молода красива жінка, яку мешканці Калуша вважали найбільшою красунею. Драгінда звернув на неї увагу, а чоловіка, щоб не плутався під ногами, вислав на роботи в Німеччину, жінку піддав терору і змусив стати коханкою, а потім дружиною (від цих стосунків у них було двоє дітей).

Імовірно сучасний вигляд приміщення колишнього кріпо

З наближенням Радянської армії Драгінда втік в Угорщину, де покинув дружину з дітьми[4] і почав видавати себе за колишнього чоловіка дружини Мечислава Гайдоша. 19 травня 1946 р. він був заарештований в м. Заліщики Тернопільської області, а 29 листопада 1946 р. за свої злочини ув’язнений на 20 років виправно-трудових робіт.

У жовтні 1959 р. через заяви від мешканців Калуша про розстріли і репресії було призначено додаткове розслідування щодо Драгінди. Проте 13 лютого 1960 р. Драгінду було звільнено від кримінальної відповідальності через те, що додаткових даних про розстріли не було здобуто, злочинець чистосердечно покаявся, відбув 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах і мав позитивні характеристики з роботи. У 1962 р. він помер в м. Красноярську.

Схема місць розстрілів у районі єврейського цвинтаря, які оглядалися під час слідства 16 травня 1968 р. Матеріали з кримінальної справи В. Жовніра

У свою чергу Цепко Петро Михайлович, 1915 р.н., уродженець с. Красна Ряшівського воєводства, який теж «відзначився» розстрілами і мордуванням євреїв, ще до війни готувався німцями для каральної діяльності та закінчив школу криміналістики в Кракові у 1941 р. Про нього Драгінда в 1960 р. сказав: «Цепко виконував свої обов’язки сумлінно, проявляв ініціативу, був великим деспотом, робив, що хотів».

Під час слідства стало відомо, що він полюбляв розстрілювати євреїв, які потрапляли йому на очі в місті після 21.00, міг собі дозволити вбити затриману єврейку, викинувши її через вікно будинку на тротуар, або застрілити півторарічну дитину, яку хтось залишив біля магістрату. Цепко цинічно пояснював, що не міг визначити за рисами обличчя, чи дитина є єврейською, і «щоб дитина не мучилася, вийняв пістолет з кишені і здійснив в неї вистріл…»

Для збагачення кріповець практикував пошуки в євреїв золота, вилучав у них костюми, пальта, білизну, взуття, а також хороші простирадла і наволочки (лише нижньої білизни награбував сорок пар).

Коли Цепко вбив безневинного кравця Мундзя, який шив обмундирування для нацистів, то прибиральниця кріпо Станіслава Драган назвала його «останнім катом». На що той наказав п. Станіславі мовчати, бо «піде вслід за Мундзьом».

Як не дивно, а арештували Цепка вперше гестапівці, бо він дав табельний револьвер Романову і Яцківу, щоб ті грабували мешканців села Тужилів. Після того Цепко сидів у в’язниці м. Катовіце, звідки незабаром втік і назвав себе Павлом Даниловичем Яблонським. Радянську владу Цепко умудрився переконати, що втік з німецького полону і втратив документи.

З легально виробленими документами на Яблонського Цепко виїхав в СРСР і в с. Струсів Теребовлянського району навіть став головою артілі «Прогрес». Однак у липні 1948 р. Цепко був арештований органами КДБ. Звідти він втік уже на другий день, одразу поїхав у Львів, де його знайомий п. Стожко за 3000 карбованців виробив йому документи і військовий білет на ім’я Михальчишин Петро Васильович.

Після цього почалося третє життя негідника Цепка. Він переїхав в с. Женів Глинянського району[5] Львівської області, де працював продавцем у сільському магазині та навіть зекономив на сплаті позики за куплений будинок, бо брав її на прізвище Яблонський.

У 1959 р. Цепко, як він сам казав, через те, що «весь час гризла совість, страх, я боявся своєї тіні, на цьому ґрунті виникали сімейні негаразди», з’явився з повинною в правоохоронні органи і 8 березня 1960 р. був засуджений до 15 років позбавлення волі.

Натомість Краєвський Кароль 2 серпня 1955 р. був засуджений воєводським судом м. Сталіногруда (нині – м. Катовіце) до найвищої міри покарання, що пізніше була замінена пожиттєвим ув’язненням. Іван Герега в 1962 р. отримав десять років в’язниці. Проте Едвард-Іван Граф втік разом з німцями, і місце перебування його так і не стало відомим.

Людовбивці Цепко, Краєвський, Драгінда, Жовнір… після війни були знайдені і за свої злочини засуджені на тривалі строки ув’язнення. Важко сказати, чи зло було достатньо покаране. Але вже наше з вами завдання, щоб воно ніколи не прийшло до нас знову.

Епізод 2. «Вбивства та інші злодіяння»

Уже з приходом угорців після відступу Червоної армії у 1941 р. стало зрозуміло, що очікує євреїв. У липні 1941 р. влада опинилася у руках німців, які в серпні зібрали більше 300 євреїв міста, катували їх у школі, а потім голих замордували у лісі «Березина» біля с. Пійло.

Їм сказали одягти найкращий одяг і зібратися в приміщенні єврейської громади на нараду, бо приїдуть зі Станиславова великі керівники. Свідок Боднар Василь Іванович згадував, що серед перших жертв були юристи, лікарі, інженери, учителі, тобто інтелігенція.

Акт, складений комісією від 14 травня 1945 р. на основі свідчень очевидців, підтверджує факт страти 380 євреїв впродовж 23-25 серпня 1941 р., серед них доктори Немлих, Гефель, Васерман, Айвенбрух, адвокати Фінкельштейн, Сокаль, Надель, інженер Фінкел, вчитель гімназії Штраусова.

Звернення юденрату щодо долі членів ради, які зникли. Світлина з сайту Старий Калуш.

Одночасно німецькі солдати почали знущатися над єврейським кладовищем. Вони розбивали надгробки і використовували їх для брукування доріг.

З приходом нацистів у місті було організовано гетто, сформовано юденрат, значну роль у знищенні євреїв відігравав австрійський єврей Меммеліс. У Калуші юденрат очолює рабин Мильман Борух. На 1941 р. чисельність єврейської громади становила 4000 осіб. А разом з євреями Войнилова, Брошнева, Рожнятова, Перегінська й довколишніх сіл чисельність гетто складала до 7 тисяч.

Гетто розміщувалося на території сучасної Сівецької вулиці. Територія була відгороджена з однієї сторони дерев’яним парканом, з іншої – сіткою. Була організована єврейська поліція, яка, озброєна дубчаками, сама стежила за виконанням вимог нацистів. У гетто не годували, не було медичної допомоги, на євреїв накладалися контрибуції, а тому і без розстрілів їх чисельність постійно зменшувалася. Нацисти збиткувалися навіть над релігійними почуттями євреїв. Так, їх змушували працювати в одязі, в якому вони молилися, що в євреїв вважалося гріхом.

У березні-квітні 1942 р. перші групи євреїв відправили у Белжецький табір смерті, де вони всі загинули. Одночасно євреїв продовжували знищувати і в Калуші.

Влітку 1942 р. гестапівці дали розпорядження ліквідувати всі гетто в районах, хворих і виснажених євреїв застрелити, решту зігнати в Станиславів для знищення. Ця ліквідація проходила планово, спочатку звозили євреїв з гірських районів, а потім ліквідація поширилися на придністровські райони.

Так, з літа 1942 р. 5 чи 6 разів 50-100 осіб доставляли в Станиславівське гетто. Одного разу в камеру кріпо в підвалі напхали так багато людей, що вони стояли, притиснувшись один до одного, знемагали, і багато хто вмирав через відсутність повітря. Служка Краєвських Хана Мандельбан, у якої в камері був батько, мати і брат, вночі вилила на голови людей два відра води, щоб хоч дихати було легше. Вранці тих, хто задихнувся, викинули у двір.

Протягом всього літа 1942 р. і на початку осені у двір кріпо зганяли партії євреїв і розстрілювали. Так, влітку 1942 р. надійшла вказівка кріпо самостійно розстріляти 200 престарілих і хворих євреїв. Євреї викопали яму, і їх поліція двічі доставляла жертв. Акцію охороняли кілька десятків поліцаїв, а Цепко, Драгінда, Крицина, Краєвський розстрілювали людей (в 1960 р. на місці розстрілів було виявлено людські останки).

Фото розкопок могил для ексгумації трупів євреїв 21.01. 1960 р., які були розстріляні кріповцями в 1942 р. Матеріали з кримінальної справи В.Жовніра

Свідок Павло Іванович Мірчук описав, як відбувалося вбивство престарілих: «Їх чоловік 50 рухалися колоною до самого єврейського цвинтаря, і все це робилося вдень на очах тисяч переляканих людей. Коли цих людей пригнали до воріт кладовища, піднявся неймовірний крик; люди плакали, кричали, молили і проклинали бога, просили пощади, а поліцаї заганяли їх на цвинтар до великої ями. Мимовільні свідки позалазили на дерева, щоб краще бачити. Кріповці обступили яму з усіх боків і стали стріляти в тих євреїв… єврейські поліцаї закидали яму».

Натомість свідок Сімків Василь Купріянович залишив спогад самого вбивства: «Єврейські поліцаї підганяли їх палицями все ближче і ближче до ями. Окремі з них самі стрибали в яму, але більшість з жахом і криком чинили спротив. Поліцаї брали їх за руки, штовхали в яму, звідки вилізти було неможливо. Деякий час з ями все ще доносилися крики, потім хтось з поліцаїв крикнув, що їдуть кріповці, і все стихло. Поліцаї розбіглися і поховалися за брустверами пам’ятників і гробів (страшно уявити відчуття цих людей, які одночасно були і жертвами, і вбивцями). Кріповці обступили з чотирьох боків яму і впритул стали розстрілювати євреїв у ямі. Розстріл продовжувався декілька хвилин, потім кріповці сіли на бричку і поїхали в місто».

І.Драгінда в 1960 р. показує місце могили розстріляних в 1942 р. євреїв. Матеріали з кримінальної справи В.Жовніра

Ще більш жахливим був розстріл влітку 1942 р. кріповцями більше 30 жінок з грудними дітьми на руках. Краєвський і Крицина посадили цих жінок у ряд лицем до паркана і змусили тримати дітей на руках. Самі вони підходили почергово до кожної жінки і розстрілювали їх з пістолета вистрілом в потилицю, а потім вбивали дитину на руках мертвої матері. Цікаво, що після розстрілу жінка Краєвського страшно сварила свого чоловіка, проклинала і звинувачувала, що через його злодійства вона не може мати дітей.

Відзначимо, що до «своїх євреїв» кріповці і їх родини інколи ставилися краще, могли і пожаліти. Зокрема в приміщенні самого кріпо працювали дві єврейки – Гільда Візельберг, 1910 р.н., яка була доброю кравчинею і жила на кухні Краєвських, де було для неї ліжко, а також уже згадувана Хана Мандельбан, що жила в підвалі. Під час великої акції дружина Краєвського сховала єврейок на кухні і врятувала їх життя (Г.Візельберг вийшла заміж за червоноармійця і виїхала в США, а Х.Мандельбан вбили пізніше в одному з сіл).

Вже 15-17 вересня 1942 р. гетто було зруйноване, до Белжеця депортували 4 тис. євреїв, а місто оголосили «вільним від євреїв». Перед відправленням на вокзал євреїв тримали по кілька діб у дворі кріпо під відкритим небом, по черзі викликали до столика, де вирішувалася їх подальша доля. Ті, хто вважався некорисним для Рейху, були розстріляні зразу за парканом кріпо, а дехто був вбитий шефом німецького гестапо Гансом Крігером вже за те, що повернув голову під час руху в колоні.

Не жаліли і ті сім’ї, які були мішаними за національним складом. Так, поляк Еустахович Олександр Михайлович в 1933 р. взяв шлюб з єврейкою Лерер Марією. В 1943 р. чоловік їхав з дружиною в поїзді у Станиславівське гетто. Там він просив гестапівців врахувати, що Марія Лерер була матір’ю двох дітей, хрещена і таким чином в шлюбі стала арійкою. Однак у відповідь Еустаховичу сказали, що його репресують разом з дружиною.

Деякі євреї ще якийсь час переховувалися. Так, свідок Марія Гут згадує про дві сім’ї євреїв-кравців, які виживали завдяки пошиттю одягу для калушан, а їхня дочка непомітно заходила до родини п. Марії за молоком.

Однак знищення продовжувалося. У червні 1943 р. кріповці брали участь у розстрілах 14 євреїв на кладовищі. Акцію охороняли 5 поліцаїв. Євреїв поставили обличчям до цвинтарної стіни, а 4 кріповці протягом декількох хвилин розстрілювали їх.

Калуські кріповці і поліцаї залучалися також до знищення єврейського населення і в інших місцевостях. Так, 26 вересня 1942 р. вони брали участь у погромах євреїв під керівництвом Ганса Крігера в Станиславові, а тих, що втікали, ловили і знищували.

Під час служби в кріпо Драгінда і його поплічники розслідували і кримінальні злочини, але кримінальні справи за участю євреїв зразу закривалися внаслідок фізичного знищення підсудних. Так, влітку 1943 р. Цепко розстріляв єврея прямо під час допиту в кабінеті кріпо.

Кріповці за власними ж свідченнями сильно наживалися на статках євреїв. Жовнір у своїх свідченнях ще жалівся, що придбав собі лише хромові чоботи, бо все пропивав.

Не встидалися кріповці оббирати й українців. Так, якийсь Іван Олійник спочатку написав донос на власну маму, її забрали в кріпо, де нещадно били. А потім хлопець спам’ятався і викупив матір за 2 пуди м’яса і 5 кілограмів масла.

Єврейський цвинтар у м. Калуші, сучасний вигляд

Злочинці не лише здійснювали розстріли, а й широко практикували застосування тортур (застосовували гумові палиці, нагайки тощо). В 1960 р. Драгінда під час допиту спокійно скаже: «Биття в поліції було звичаєм, били всіх».

Зазначимо, що самочинні розправи кріповці чинили не лише щодо євреїв. Так, в травні 1943 р. вони вбили хлопця Михайла Барана в с. Тужилів Калуського району тільки через те, що він почав від них втікати.

На фото 25 липня 1968 р. Петро Цепко в с. Тужилів показує місце, звідки він, Жовнір і Епік стріляли в Михайла Барана. Біля дерева стоїть очевидець вбивства Йосип Долинський. Червоним колом позначено місце вбивства Михайла Барана. Матеріали з кримінальної справи В.Жовніра

А як вже старалися кріповці вислужитися в питаннях захисту засад нацистської ідеології! Так, Марія Петрівна Камінська була арештована восени 1943 р., бо розірвала портрет Гітлера в квартирі. Її жорстоко побили, так, що вона позбулася чотирьох передніх зубів.

Вбивали кріповці і своїх, які приховували гроші. Так, Афтанас Дзундза був арештований за те, що як негласний інформатор кріпо ходив до євреїв, говорив їм про співпрацю, а за те вимагав у них гроші і цінності. Дивним чином при спробі втечі з-під варти цей чоловік був убитий. Крім того, заради постачання остарбайтерів нацисти за участю кримінальної поліції практикували зупинки поїздів і прямо звідти забирали людей спочатку у в’язницю, а потім на примусові роботи в Німеччину.

Епізод 3. «Закопати їх було нікому»

Зауважимо, що коло східної стіни цвинтаря був будиночок, в якому проживали гробарі Фроїм, Берко, Мошко і ще хтось четвертий. Вони були розстріляні в останню чергу, і хто їх закопав, невідомо.

Іваницька Ольга Костянтинівна, яка мешкала через дорогу від цвинтаря, згадувала, що «коли ранком єврейські гробарі починали копати велику яму, ми знали, що після обіду буде акція, тому сідали з чоловіком на підводу, закривали будинок і їхали в поле. Інакше падали на підлогу і перечікували». Якось Берко зайшов до родини, попросив попити молока та сказав, що несила вже копати, але і їх час вже надходить.

Навесні 1943 р. на цвинтарі розстріляли євреїв з Брошнева. Але їм навіть яму не копали, бо гробокопачів на той час вже вбили.

Епізод 4. «Скористалися до останнього і замордували»

Влітку 1943 р. Цепко, Граф і Жовнір поїхали на підводі в село неподалік від Калуша і затримали в одному будинку сім’ю – батька Бене Ратнера, його дочку Зузану і маленького сина Манека (до війни сім’я мешкала у двоповерховому будинку на вул. Сівецькій). Ратнер був у складі юденрату і сам раніше визначав, кого з євреїв будуть вбивати. Але як він не відтерміновував коштом інших життів смерть своєї сім’ї, прийшли і за ним.

Обвинувачений В.Жовнір в 1968 р. показує місце, де він разом з іншими кріповцями розстріляв сім’ю Ратнера. Матеріали з кримінальної справи В.Жовніра

Сім’ю відвезли на єврейське кладовище в Калуші і розстріляли. Як свідчив Жовнір, «дівчина молила і просила їх не розстрілювати, але Граф вилаяв її матом і застрелив з пістолета. Цепко розстріляв… хлопчика», а сам Жовнір – її батька. Але найжахливішим було те, що Цепко якийсь час співмешкав з вбитою дівчиною, вона завагітніла від нього і ще до того була й однокласницею його дружини. Вдень Зузана була в підвалі кріпо, Цепко носив їй їжу, а на ніч брав до себе в кімнату. Крім того, Ратнер був шевцем і хутровиком та шив для Драгінди костюми.

Калушани потім згадували, що вбита дівчина була дуже красива і труп до пояса хтось швидко роздягнув догола.

 

Сергій АДАМОВИЧ

Продовження в одному з наступних номерів

 

*«Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проект «Нереабілітована пам’ять», у якому на основі архівних документів розповідає історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.

[1] Висловлюю подяку за допомогу в дослідженні Ользі Дороніній, Уляні Паньо, Оксані Табачук

[2] Кримінальна поліція (нім. Kripo, Kriminalpolizei) входила до Головного управління імперської безпеки Третього рейху і здійснювала боротьбу з карною злочинністю. В м. Калуші приміщення кріпо розташовувалось у триповерховому будинку за адресою вул. Колійова, в радянський час – вул. Калініна, сьогодні – вул. Грушевського. На першому поверсі будинку були службові кабінети, а на інших – квартири службовців кріпо.

[3] Через збережене військове татуювання на ділянці лівого плеча у вигляді букви «О» (групи крові) Жовніра в 60-х рр. і запідозрять у співпраці з німцями.

[4] Людвіка Томашевська в 1946 р. офіційно розлучилася і відбула п’ятирічний термін ув’язнення в польській в’язниці.

[5] Пізніше район став складовою частиною Золочівського району