3 грудня з працівниками «Галицького кореспондента» трапився дикий і неординарний випадок. На журналіста Наталію Козак, яка виконувала свої професійні обов’язки, а згодом і на головного редактора Тетяну Соболик напали невідомі особи у камуфляжній формі прямо у приміщенні Івано-Франківського міського суду. Внаслідок несподіваного інциденту обидві повернулися в редакцію не тільки в шоці, а й з поламаною дорогою фотокамерою. Докладніше про це спілкування із «героями» – у розповіді журналістки «ГК».

 

Цього дня в суді продовжувалося слухання у справі за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до батька й сина Настенків, які заборгували банку майже 14 мільйонів гривень.

За словами представника позивача Юлії Лець, яка працює в юридичній компанії «Алєксєєв, Боярчуков та партнери», Настенки взяли у кредит для розвитку ресторанно-готельного бізнесу в Яремче близько 10 млн. гривень, проте вже більше двох років кредит не сплачують, за цей час наросли відсотки. Для забезпечення виконання зобов’язань за кредитними договорами Настенки передали в іпотеку станцію технічного обслуговування, яку «Укрсоцбанк» намагається зараз забрати у них в рахунок боргу.

А громадський активіст Роман Островський, який також був присутній на судовому засіданні, розповідає, що «Укрсоцбанк» продав цей кредит колекторській конторі, яка забирає таким чином у людей бізнес. Він слідкує за цією темою і переконує, що це не що інше, як рейдерське захоплення. Островський каже, що за такою схемою десятки підприємств були передані у приватні руки.

Судова справа, в якій фігурують майже 14 млн. гривень, видалася мені як журналісту цікавою. Тому я й почала висвітлювати цей судовий процес, не підтримуючи (наголошую на цьому!) жодну сторону.

 

Активний наїзд

На судове засідання минулого четверга прийшли невідомі особи у камуфляжній формі, які представились громадськими активістами. Один з них заявляв, що він – з «Правого сектора». Як з’ясувалося пізніше, ці п’ятеро чоловіків приїхали із Коломиї на «Рендж Ровері». За нашою інформацією, двоє з них – «афганці», а один справді був в АТО. Можливо, вони дійсно прийшли в суд з хорошими намірами, але поведінка їхня була неадекватною.

Коли суддя вийшла в нарадчу кімнату, у коридорі між цими чоловіками та представником «Укрсоцбанку» виникла суперечка. Нахабно і в грубій формі вони закидали жінці, що вона приїхала сюди з Києва «віджимати» майно, а вони цього не допустять. Мені було неприємно спостерігати, як люди у камуфляжі грубо розмовляють із жінкою. Тому я почала знімати суперечку на мобільний телефон.

Майже хвилину чоловіки не бачили, як я знімаю. Та потім один із них підійшов до мене і заявив, що я не маю права його знімати. Вони всі одразу ж переключилися на мене, вимагали, щоб я негайно видалила відеозапис. Звісно, я відмовилась це зробити. Тоді один з них вирвав у мене з рук телефон і почав погрожувати, що розіб’є його, якщо я не видалю запис.

Все це сталося на очах у багатьох людей, які перебували у приміщенні суду, адвокатів, які ходили сюди-туди, та громадських активістів Ростислава Гудзінського та Віталія Чорненького, які також прийшли на цей суд та намагалися довести мені, що не можна фотографувати і знімати на відео людей без їхнього дозволу. Я ж намагалась довести їм протилежне на тій підставі, що це публічне місце. Ніхто з них, а також з десятків людей, які спостерігали за конфліктом, не пробував втрутитись у ситуацію. Мені і далі погрожували люди в камуфляжі, а всі спостерігали.

Я намагалася привести чоловіків до тями тим, що погрожувала викликати поліцію, якщо вони не віддадуть телефон. Але, як виявилось, поліції вони не бояться. Навпаки, запропонували піти разом до начальника Головного управління Національної поліції в області Віктора Шкутова… То виходить, що тепер людям у камуфляжі можна все? І поліція для них – ніщо?

Але все ж таки добрі люди, які дали мені телефон, щоб я викликала поліцію, знайшлися. Це був охоронець у суді. В той час, як мій виклик оформляли, невідомі у камуфляжі далі погрожували розбити мій телефон. Один пропонував його зовсім розтовкти, а інший казав, що розіб’є його та поверне мені гроші. Потім вони почали самовільно нишпорити у моєму ґаджеті в пошуках відеозапису. Один з них сказав, що він «сліпий» і тому зараз взагалі видалить всю інформацію з мого телефона, якщо я не зітру відеозапис.

Я знову відмовилась це зробити. Просила віддати телефон. Тоді вони видалили відеозапис і віддали телефон. Я зателефонувала головному редактору «Галицького кореспондента» Тетяні Соболик та повідомила про те, що сталося.

Тетяна приїхала трохи швидше за поліцію. Коли ми давали свідчення, то вона почала знімати цей процес на відео. Саме тоді один з чоловіків у камуфляжі вибив у неї з рук фотоапарат. Тепер у нашій редакції на одну фотокамеру менше, бо вона поламалася.

 

 

Негеройські дії

Виглядає так, що деякі люди у камуфляжі не бояться нічого й нікого, вважають, що їм можна все. Бо як людям у формі, які, можливо, були в АТО, захищали Україну, а отже, і нас з вами, можна щось дорікнути чи зробити зауваження? Але камуфляж – це ще не стовідсотковий доказ того, що людина була в АТО, а якщо й була, то що воювала.

Бо з часів Майдану та з початком військового протистояння на Донбасі камуфляж, можна сказати, увійшов у моду. На вулицях, у громадському транспорті з’явилося багато людей у камуфляжі. Їх можна було побачити і в міській, обласній та навіть Верховній Раді. Частина з цих людей справді воювали, частина – возили допомогу тим, що воювали, але є й такі, що красуються у формі просто так.

Ні, я зовсім не намагаюся принизити справжніх учасників АТО, які побували на війні, а дехто – фактично у пеклі, поки ми вдома спокійно дивимося телевізор, святкуємо дні народження та весілля. Але ж навіщо вже тут, у мирному місті, після повернення з АТО ходити у камуфляжі? Що це дає? Вихваляння? Жалість? Співчуття? Чи, можливо, вседозволеність?

Є багато людей, які приїхали з передової і у камуфляжі не ходять, бо їм та форма вже просто набридла. Вони мріяли її скинути та не хочуть привертати до себе увагу. Ці люди не б’ють себе в груди та не кричать, що вони «атошники». Але є й інша категорія – ті, які й близько не нюхали війни, а камуфляж носять. Бо вони зрозуміли: якщо ти у камуфляжі, то у людей до тебе зовсім інше ставлення. І тоді можна маніпулювати людьми, а іноді й капіталізувати свій камуфляжний вигляд.

Можливо, через це варто заборонити носити камуфляж у повсякденному житті? Він потрібний бійцям на фронті, а вдома не варто ним вихвалятись та спекулювати!

Я розумію, що людям, які повернулися з війни, психологічно дуже важко, що у них травмована психіка. Та й як вона може бути здоровою, якщо вони були під обстрілами «Градів», бачили смерть своїх товаришів? Але ж і маніпулювати людьми та спекулювати на АТО – не можна. Ситуація в суді відкрила мені і, впевнена, багатьом іншим на це очі.

Ще у цій ситуації мене дивує поведінка колишніх правоохоронців, а тепер  громадських активістів Віталія Чорненького та Ростислава Гудзінського. Останній –  голова Всеукраїнського об’єднання «Голос», яке є засновником і видавцем газети «Голос народу Івано-Франківщини» та інтернет-порталу «ГОЛОС-ІНФО». Вони доводили мені, що я не маю права знімати у коридорі суду, та жодним чином не допомогли мені, коли у мене вирвали телефон. Це по-чоловічому? І як можна працювати у журналістиці й не знати законів?

Мабуть, варто ще раз нагадати всім тим, які почули колись фразу, що не можна фотографувати людину без її дозволу, і не дослухали продовження. Так от, як журналіст, я й справді не можу без дозволу фотографувати людину на її приватній території, наприклад, вдома. Але якщо вона перебуває у громадському місці, то автоматично стає публічною особою. Журналіст має повне право фотографувати людей у суді, на сесії міської ради, на виборчій дільниці тощо.

Я проти вседозволеності у камуфляжі. А після цієї ситуації і проти того, щоб у такій формі ходили тут, вдома. Хай носять камуфляж справжні воїни на передовій. Бо, по-перше, такою неадекватною поведінкою люди у камуфляжі кидають тінь на справжніх учасників АТО, а по-друге, навіть якщо вони герої, то тим більше не мають  права так себе поводити.

 

Приклад брата

Мій рідний брат – Роман Козак – також був в АТО. У складі батальйону «Івано-Франківськ» він побував у «Іловайському котлі». На щастя, брат вирвався з того пекла сам і допоміг вирватися своїм побратимам. Коли він вдруге їхав в АТО, то до нашої родини підходили хлопці та дякували батькам за сина, а нам – за брата, бо він їх врятував. Але про це ми дізналися лише від них, від чужих нам людей. Від нього ж ми про таке навіть не чули. Він воліє нікому не говорити про це і не носить камуфляж. Про його героїчні вчинки ми дізнаємося від інших. А Роман ніколи не хизується, що він воїн АТО, і не поводить себе так неадекватно, як ті закамуфльовані особи, яких я зустріла в суді.

Наталія КОЗАК