Ви грали в гру «Мафія»? А по-справжньому, на виліт – на роботі? А відчуття незручності від перегляду шоу з детектором брехні пам’ятаєте? Коли стає соромно-пресоромно за людину, яка про себе щось соромне-пресоромне зізнається, і за себе теж стає соромно, що все це чуєте. А всякі там реаліті-шоу, де пильно обсервуються люди, які, ніби в колбі, імітують нормальне життя, але поступово сходять з рейок і починають видавати свої глибинні комплекси і травми… А тепер уявіть, як ці програми міксуються в одну і в праці над сценарієм до неї схилилися дядечко Фройд, пахкаючи незмінну сигару, і хитро примружена Агата Крісті. Сюр? А чом би й ні – на то воно й Сан-Франківсько, де може бути все. Ну, хіба крім незрозумілих муралів, які не мають жодної виховної цілі, а вже поволі окуповують фасади естетських багатоповерхівок порядного галицького міста. Еге ж? Але то вже зовсім інша історія…

Справжні мексиканські корпоративні пристрасті у творі каталонського драматурга зі швидкістю комп’ютерного віруса заполонюють мізки європейських глядачів. «Метод Грьонхольма» – так називається п’єса Жорді Гальсерана, яка за 13 років стала репертуарною родзинкою передових театрів 30-ти країн світу і перекладена багатьма мовами. А 2005 року її екранізував режисер Марсело Піньєйро. Проте події, які в ній розгортаються, актуальні для будь-якого континенту і кожної сучасної людини, яка прагне досягти кар’єрного успіху. Тобто для кожної сучасної людини.

Три чоловіки та жінка, кандидати на високу посаду в крутій міжнародній корпорації, приходять на співбесіду. І раптом голос згори заявляє: шановні, це не класична співбесіда, вам доведеться добряче поворушити звивинами і знайти між собою нашого підставного працівника… А ми згори за всім спостерігатимемо і визначимо, хто з вас гідний такої високої посади. Хто не витримує – будь ласка, двері відчинені, але це автоматично означає вашу поразку. Та це лиш перший рівень, пройшовши який, учасники співбесіди потрапляють на вищий, складніший, а відтак корпоративні пертурбації в замкнутому приміщенні починають вивертати назовні гіперглибокі приватні таємниці, що є страшенно болючим процесом.

Як у цій ситуації психологічного стриптизу залишитися гідним куленепробивним кандидатом на омріяну посаду? Один із них зміг, йдучи по трупах інших і тим самим показуючи себе як трупа морального… І от – тарам-м-м!!! Коли вже мали звучати переможні фанфари, виявляється, що всі троє інших кандидатів були підставними працівниками відділу набору персоналу корпорації. Вони й оголошують, що переможець насправді зазнав поразки. Бо ж він конфліктний, створює напругу в колективі і т.д., і т.п., та найголовніше – він під маскою циніка таки приховує рештки людської слабкості: «Нам не потрібна хороша людина, яка видає себе за сучого сина; нам потрібен сучий син, який справляє враження хорошої людини».

Тож у погоні за успіхом у кожному борються людина і кандидат, і можна програти вигравши, можна виграти програвши. Але, як кажуть, краще один раз побачити, ніж сто разів не побачити. А побачити це можна на камерній сцені Івано-Франківського муздрамтеатру, але аж у вересні. Бо виставою «Кар’єрні ігри» в постановці Ореста Пастуха 29-30 червня запечатали 77-й театральний сезон… Може, нею й розпечатають 78-й.

Пастух і його паства

Вище описана тільки літерацька фабула – кістяк, на який режисер нарощує м’язи театрального вирішення і змушує їх працювати по-своєму. Головне, аби злагоджено і аби Станіславський навіть з того світу міг увірувати.

Ореста Пастуха (він же в театральному світі Оскар) добре знають за численними ексцентричними і неексцентричними, але однозначно помітними і цікавими постановками. Останньою нашумілою був «Гамлет в гострому соусі» для категорії  «16+». «Кар’єрні ігри» – вже для «18+». Очевидно, режисеру болять теми дорослі.

Якщо режисер Пастух або пастух, то акторський склад приречений називатися його паствою і сліпо йти за його волею і сценічними настановами, і буде їм добре на прем’єрі, і здобудуть вони глядацькі симпатії на віки вічні сезонів театральних. Амінь.

Цього разу Орест Пастух задіяв у постановці молодий склад: Фернандо – Юрій Вихованець, Енріке – Євгеній Холодняк, Мерседес – заслужена артистка України Ольга Комановська, Карлос – Олексій Лейбюк. Також запланований другий склад вистави у виконанні Ігоря Захарчука, Івана Бліндара і Мирослави Гусак.

Вдаючись до мінімуму «декоративно-прикладної» режисури, режисер залишив на сцені тільки сіру офісну багатошухлядну шафу та строгий стіл із чотирма стільцями по центру. Нічого зайвого, щоб у поле зору глядача, який, до речі, теж грає роль обсерватора та судді, потрапляли виключно чотири персонажі та їхнє психо – психологія з психікою.

Було б добре, якби жіночка, яка перевіряє квиточки при вході в театр, питала б у тих, хто йде на «Кар’єрні ігри»: «А ви прийшли відпочити?» І на ствердну відповідь давала б мудру пораду: «Ну, то нині погуляйте в парку або ж пропустіть одну-другу філіжанку кави десь на «сотці»…» Бо на цій виставі не тільки не відпочивають, а посилено працюють, перебираючи кісточки скелетам у шафі кожного з героїв і, зрештою, своїм скелетам теж – бо кожного сценічного скелета глядач приміряє до своєї шафи.

Гра в мафію і Детектор брехні

Першим завданням учасників реаліті-шоу-співбесіди було викрити, хто ж із них є підставним працівником фірми. І тут починають діяти принципи гри в мафію, коли кожен кожного підозрює і, пильно приглядаючись, намагається з’ясувати – то хто ж з нас бреше? Не менш уважно обсервує й бідний глядач, який теж не знає who is who. Драматург із режисером його хитро водять за носа, як і персонажів, а наприкінці ще й обводять довкола пальця.

До всіх т. зв. учасників т. зв. співбесіди застосовувалися т. зв. емоційні подразники: їх тицяли носами у найнеприємніші ситуації їхнього приватного життя і стежили за реакцією. Звідси й вищезгаданий дядечко Фройд. Дитячі комплекси, непроговорені проблеми, невитіснений мотлох підсвідомого… Та й Агати Крісті чимало в п’єсі: офісна комедія, як її задумав каталонець Жорді, після помаху чарівної режисерської палички Пастуха перетворюється у психологічний трилер, настільки напружений, що глядач, як на голках, сидить і думає, думає, думає – хто з них? Нагнітаюча музика, інтрига, що все заплутується, надрив акторів – здається, ось-ось трапиться вбивство… Воно й трапилося на сцені, і не раз – але вбивство моральне людського в людині, і навіть самогубство – коли учасники співбесіди самі в собі вбивали людину заради успіху.

Енріке (Євгеній Холодняк) – у розпарованих костюмних штанах і маринарці, з потріпаним, як і його життя, портфелем. Він виглядає на найбільш невпевненого в собі, а тому і найбільше бреше іншим про власне приватне життя.

Мерседес (Ольга Комановська) – безпристрасна бізнес-леді, яка пускає в гру весь арсенал. Її внутрішній конфлікт розкривається через її реакцію на звістку про смерть матері. Мерседес вирішує залишитися на співбесіді, незважаючи ні на що. «У всіх нас в житті бувають складні моменти, і якби нас звільняли щоразу, коли у нас особисті проблеми, працювали б одні машини». Це сила чи слабкість? Її поважати як вольову особистість чи зневажати як ницу людину?

Карлос (Олексій Лейбюк) – неврастенічний і замкнутий тип, якому варто дати гран-прі за найнесподіванішу розв’язку: він без п’яти хвилин трансвестит, проходить гормональне лікування, в нього в голові гендерна каша. І натискання на його найболючіші місця спричинює психічний зрив. Що іншим робити з такою людиною? Жаліти чи кепкувати?

Фернандо (Юрій Вихованець) – найжорсткіший, найбільш черствий, найміцніший горішок… Префікси «най» доводять його до найвищого рівня: він виштовхав із поля бою всіх конкурентів. «Якщо мені зле, на роботі цього не помітно. Коли ти заходиш у кабінет, ти повинен поводити себе, як клоуни в цирку: намалювати собі відповідне обличчя, співчуваюче або ж сучого сина, і працювати. Хто цього не вміє, той ні на що не здатен». І от Фернандо за волосину до перемоги і вже може собі закладати на голову вінок із бібкового листя, аж на тобі – його не беруть. Виявляється він невдаха, бо крізь маску свого махрового цинізму десь та й пропустив промінчик людяності.

Чи не найколоритнішим моментом п’єси була сцена, коли учасникам довелося розігрувати пожежу на літаку і перевтілюватися з сухарів бізнесу у недоладні ролі клоуна, єпископа, тореадора та політика. А є лиш один парашут. І дістанеться він тому, хто переконає, що саме він має врятуватися. Кожен з кандидатів на джек-пот-посаду не соромиться переступити межу француватості у цих кар’єрних гонках. Як не парадоксально, найпереконливішим  у своїй дурнуватій ролі був єпископ – Фернандо (Юрій Вихованець), який, не вдаючись до жодних вмовлянь чи пояснень, взяв парашут собі, тим самим вийшовши поза межі всіх правил, яких так ретельно дотримувалися інші. І чергове питання «Що з ними робити? Захоплюватися чи зневажати?» перетікає для глядача у ключову для цієї п’єси дилему: «Це вершина чи плінтус?»

Увага! За вами стежать!

Варто відзначити і цікаве режисерське рішення – в експозиції і наприкінці вистави під монотонну музику правим краєм сцени пропливають діапроекції інтер’єру сірого і мертвого життя офісного планктону. Наприкінці вистави на лівому краю – на тлі сірої шафи оживають картини живої природи, гірських струмків та містків, а ще виринає постать самотнього мандрівника з наплічником, що дереться вгору. Очевидно, режисерський задум полягав у тому, аби сконтрастувати офіс і природу, розімкнути сірий зашорений сценічний простір до відкритих ландшафтів як алюзії на свободу і на важку дорогу вгору. Але щось воно пішло не на користь і дисонувало, не зовсім вписуючись в дуже органічну решту вистави. Режисер вдався і до художнього обрамлення дії: на початку і наприкінці «обману без антракту» за столом самотіє один Фернандо (Юрій Вихованець).

Невипадково вся вистава протікає в сіро-біло-чорних тонах офісного існування – щоб ніхто не виділявся. Сірість, одноманітність і типовість – ось основні характеристики сучасної людини в гонитві за кар’єрним успіхом, який змушує жертвувати іншими людьми і своїм єством. Але найголовніший меседж – що герої таки проявляють себе людьми і ще здатні на співчуття і жалість.

То who is who?

Переможець чи переможений? Керівництво корпорації, яке стежить за учасниками співбесіди, водночас грає їхні ролі, підкидає каверзні завдання і ніби робить експерименти, як на піддослідних, можна трактувати не тільки в плоскій площині фабульних розв’язок, а й більш панорамно – як керівництво вищої небесної інстанції. Натомість офісний простір постає як поле бою за успіх, гонку сучасної людини, яка в мурашиній метушні забуває про свою суть. Однак цей ширший ракурс, який би дуже хотілося бачити в п’єсі, залишився неповністю розкритим режисером, а може, і не запланованим. Пастух основну ставку зробив все-таки на агато-крістівській детективній інтризі і психо-фройдівських реакціях на зовнішні подразники. І не просто зробив ставку, а дуже переконливо втілив. Ну, і традиційне браво чудовій грі акторів, які навіть не грали, а наочно демонстрували людину в стресовій ситуації – з найтоншими порухами міміки, проймаючим тремтінням, нервовим сіпанням пальців… Здається, їх точно мав консультувати психолог, а то й психіатр. Гра неймовірна, навіть не гра, а життя на сцені. Ну, бо як ці пафосні, але правдиві речі сказати не так пафосно?

 

Слово режисера:

«Вистава кінематографічна, мов сучасне європейське кіно. Один кадр, кілька людей. Багато психології, емоцій і мінімум «декоративно-прикладної» режисури. Це актуальна, моментами детективна історія на тлі нашої доби про поняття успіху, про вибір і його відсутність. Загалом, про нещасну істоту – сучасну людину…»

 

Мишь тиятральна:

«Я, проста мишь театральна, віддавна обитаю в нашім тиятрі. І всьо про всіх знаю, бо ціхо сиджу під кріслом на першім рєду і уважно обсервую, як актори репетуют на репетиціях. І скажу вам таке: сесе лицедійство дуже антаресне, там всілякого психічного преружного багато, аж я впрівала’м від кипіння страстей. І була там така одна сцена, коли всі хлопи в залі впріли – і не того, шо то кінец червіня. Коли той молодий бахур притиснув нашу заслужену артистку до стола – та так якос сексуалістично, а ше шос крічєв на неї тогди… І то так горіче стало – від аґресії і пристрасти. І на тотій кар’єрній злости з людсков любов’ю вся вистава сі тримає. У тут ніяк не обійтисі без того славного дохтора Сігізмунда, шо його дідо походили відси, з-під Тисмениці».

Зигмунт КРІСТІ