Пережити окупацію, переїхати в чуже місто, починати все з нуля, і лише тоді зрозуміти, що твоє кохання вже багато років було поруч. Кілька тижнів тому переселенці з Херсонщини Олексій Захаров та Анна Макарова одружилися. Обоє люблять театр, усміхатися і Україну. Кажуть, після перемоги, напевно, таки залишаться в Івано-Франківську – тут добре майже, як удома, і люди з гостинною душею – такою ж, як у всіх херсонців.

 «Знаєте, коли в окупації я вперше усвідомив, що в Олешках почався занепад? – каже 23-річний Олексій Захаров. – Там, де раніше був тату-салон, вже продавали горілку на розлив. Там, де раніше купували квіти, вже продавали горілку на розлив. Замість бочок з квасом – бочки з пивом. Алкоголь був повсюди. І попит був. Спивалися не тільки росіяни, але й трохи місцевих. Уявіть: окупація, у тебе більше немає роботи, гроші закінчуються, не розумієш що чекає завтра і немає чим заплатити, щоб виїхати на підконтрольну територію… Декотрі не витримували і «топилися» в горілці».

Є товар – немає грошей

Олешки окупували одразу 24 лютого. Росіяни називали місто Альошками. Люди по кілька разів за день ходили до будівлі адміністрації подивитися який там висить прапор: український чи російський. Точилися бої за Антонівський міст – ситуація змінювалася щогодини: «Вони на два метри просунулися… Ми на два метри просунулися… Вони знову на два метри просунулися…». Саме це протистояння за міст, як розповідає Олексій, дало виграти час і розгорнути в Миколаєві оборону.

Паніка. Страх. Люди спорожнювали банкомати і продуктові магазини. Олешкам пощастило трохи більше, ніж Херсону – там дислокувався склад супермаркетів «АТБ». Щоб потрапити в «АТБ», треба було відстояти в черзі годин зо п’ять. На лютневому морозі.

Катастрофічно бракувало ліків і цигарок.

«Я так радів, що не курю, – усміхається Олексій. – Ранок в Олешках починався з трьох черг: до «АТБ», аптек і кіосків з цигарками».

Зрештою і на складах «АТБ» все спорожніло, а з Криму товари не привозили. Дехто почав продавати на ринку свої запаси, куплені в супермаркетах.

«Аж тоді стало зрозуміло, нащо вони кожного дня носили з магазинів такі великі торби», – каже Олексій.

І якщо спершу була ситуація «є гроші – нема товару», то потім стало «є товар – нема грошей». Спочатку всі кричали, що нізащо не братимуть російські товари. Але дуже скоро української продукції вже не було ніде, а їсти щось треба.

З ліками взагалі біда: медикаменти продавали просто з вантажівок. Якої якості ці ліки і звідки їх взагалі привезли, не знав ніхто, але люди все одно купували. В аптеках завозили російські препарати, та про них говорили різне, наприклад, що від російського інсуліну сліпнуть.

Були різні люди

У місті «ходили» і гривні, і рублі. Ціни росли страшенно. До прикладу, пляшка шампуню коштувала 200 грн. Ціни писали одночасно в обидвох валютах, але рублями завжди обходилося дешевше – це робили навмисно.

Найбільше пощастило бюджетникам – Україна не переставала виплачувати їм зарплату. Щоб зняти гроші з картки, треба було заплатити людині, яка це робила, звісно, за немалий відсоток: від 3 до 10. А ось хто отримував пенсії чи інші виплати на пошті, опинилися у великій біді. Аби вижити, товари міняли на товари. Обмінювали навіть кімнатні рослини.  

«Безумовно, були різні люди, – розповідає Олексій. – Не без спекулянтів, які брали і українську пенсію, і російську, гуманітарку від місцевих волонтерів і гуманітарку з Росії, але при цьому скиглили, начебто їм нема що їсти».  

Найдужче люди боялися, коли в місті «виростав» якийсь новий блокпост.

«Ти ж не розумієш чому, для чого і що там буде, – пояснює переселенець. – Вони там просто стали чи щось серйозніше намічається? Кожна найдрібніша зміна в житті міста сприймалася, як щось дуже підозріливе і небезпечне».

Ситуацію «підігрівали» і самі люди – дуже панікували, тим самим лякаючи одне одного.

«Постійно торохкотіли, що ось-ось окупанти будуть ходити по всіх оселях – забиратимуть людей, – каже Олексій. – Вони справді ходили і забирали, але точково: здебільшого лише тих, хто при посаді або волонтерив чи воював в АТО. Від багатьох ні слуху, ні духу ще з квітня – куди їх забрали і де ці люди зараз, ніхто не знає по сьогодні. Про декотрих казали, що у в’язниці в Криму».

Її звати Анна

 «Найгірше ми вже пережили. Чому ти їдеш? У тебе тут своя квартира. А там що? По гуртожитках тинятимешся», – казали Олексію, коли він остаточно вирішив евакуюватися на підконтрольну Україні територію.

Більшість місцевих відчайдушно переконували, що через два-три місяці прийдуть українські війська і виженуть окупантів. Але Олексій більше не хотів чекати.

«Моя сусідка поважного віку була дуже категорична, – розповідає чоловік. – Казала: «Я тут народилася, завжди жила і помру – якщо так треба».

З евакуацією Олексію допоміг Херсонський державний університет, де він працював. На той момент заклад уже переїхав до Івано-Франківська і допомагав облаштуватися тут своїм працівникам.

Херсонець оселився в гуртожитку. А кілька тижнів тому одружився.

Її звати Анна. Навчається в Херсонському державному університеті. З Олексієм дружили давно, певно, десь років зо п’ять. Були близькими людьми, підтримували одне одного в окупації: вона в Херсоні, він в Олешках. Аж у Франківську після всього пережитого зрозуміли, що кохають.

Обоє люблять театр і вчаться акторській майстерності. Саме на конкурсі художнього читання між ними спалахнули почуття. Пара виступала дуетом з проникливим віршом про те, що дуже болить зараз всю Україну.

«Танцюй, моя пташко, просто посеред села – саме для цього його спалили до тла. Красива у своїй силі, сильна у своїй красі, танцюй, моя мила, покажи їм усім. Посеред цього згарища, залишеного ворогами, танцюй так, як завжди вміла – гордо і гарно. Танцюй за полеглих дітей, чоловіків і жінок. Танцюй, моя мила, ти заслужила на цей танок. Ті, хто тут палить села, вже прокляті і роздерті. Це танець твого життя, а значить – танець їхньої смерті…».

 

Вони виграли той конкурс. А через місяць Олексій зробив коханій пропозицію руки і серця.

Вдома було так само

Його квартира в Олешках не постраждала від «великої води» з Каховської ГЕС. Вода дійшла лиш до вікон першого поверху. Але будинок – старий, може зруйнуватися через підтоплений фундамент. Вода хоч і зійшла вже, але сморід у місті стоїть страшенний. Все навколо – чорне, а земля більше непридатна для городництва.

А ще за час повномасштабної війни в Олешках згоріло багато лісу, і досі горить. Тепер місто задуватиме пісками, адже саме штучно насаджені ліси його завжди стримували.

Олексій дуже любить рідні Олешки, якось навіть вірш-присвяту написав.

«Насправді Олешки – це не тільки всіма знані Олешківські піски, які, до речі, аж за 200 км від міста», – каже чоловік.

Коли приїжджали туристи, то найперше хотіли попити води з крана. Завдяки природному фільтру – піскам – вода в Олешках чиста-пречиста. А ще там багато екосадиб і зелених зон для відпочинку.  

«А знаєте які люди на Херсонщині? Особливо в маленьких містечках і селах, – усміхається чоловік. – Ви не поїдете звідти поки не з’їсте все, що було на столі. І потім вам ще дадуть у дорогу цілу гору смаколиків».  

Олексій жартує, що у Франківську ніяк не може зігрітися: «Коли ви кажете, що у вас спека, то для нас, херсонців, це прохолодно. Вдома ми мріяли про дощі, а тут ллє мало не щотижня».

А ось неквапливість і затишність Франківська – те, що хоч на крихту повернуло Олексію відчуття дому: всі одне одного знають, пішки за день можна обійти кожну вуличку. В Олешках все так само було.

Наталя МОСТОВА