Пропонуємо вашій увазі спогади Тадеуша Ольшанського про старий Станиславів та долю його вивезених мешканців. Спогади вперше публікуються українською (із книги «Креси кресів. Станиславів», 2008).

До 1939 року в Станиславові не було жодної дороги, яка б вела на Сибір. Навіть навпаки. Адже саме з російського розбору (Польщі – ред.) після поразки  січневого повстання в 1864 р. поляки масово перебиралися в Галичину, а отже, і до нашого міста, щоб уникнути заслання в Сибір.

У Станиславові дорога на Сибір відкрилася восени 1939 р. з приходом совітів, і починалася вона на вулиці Колійовій. То була тоді і залишилася донині занедбана вулиця, а точніше, залізничне узбіччя. Вулиця Колійова вела і далі веде від презентабельного вокзалу вздовж рейсів аж до Сапєжинської і виходу віадукту на Майзлях. Від залізничних складів і хаосу товарних перонів вулицю відділяла висока бетонна стіна з однією в’їзною брамою. Другим боком вулиці теж тягнулися якісь склади і майстерні. Тут завжди був бруд і пилюка. Кому не було треба, тудою не ходив. А коли ввійшли совіти, то вже навіть не міг. Бо ж вулицю Колійову і товарний вокзал обставили військовими патрулями, а над бетонною огорожею натягнули колючий дріт. Щоб ніхто туди на заходив, і взагалі не вибрався звідти. І на той товарний вокзал почали в першу чергу заїжджати тюремні буди, а відтак із лютого 1940 р. одна за одною цілі низки вантажівок, напханих людьми та клунками.

Вивезення на Сибір почалися відразу ж після приходу совітів. В міру арештів окремих осіб. Батько мого друга Сташка, окружний суддя Лукаш Фудалі, був затриманий 21 вересня 1939 р. перед мостом на Бистриці Надвірнянській. На нього полювали, бо він був суддею в справі комуніста Мар’яна Нашковського, звинуваченого в прагненні створити Західну Україну, відірвати її від Польщі і прилучити до CРСР. Нашковський у цій справі був засуджений до ув’язнення і своє відсидів. Після приходу совітів він почав з ними співпрацювати і став агентом ДПУ, а в ПРЛ (Польська Річпосполита Людова – ред.) дійшов до рангу генерала і був віце-міністром оборони, а потім – закордонних справ. Суддя Фудалі натомість був негайно засуджений до смертної кари і на місці розстріляний, про що Сташек дізнався аж через 60 років, бо родину обманювали, що він живе і його заслали в Сибір. Тоді він і отримав протоколи допиту свого батька, з яких чітко випливало, що головною виною судді Фудалі було винесення вироку у справі Нашковського. Совіти мали в Західній Україні досконало організовану агентуру, готові списки арештів… У першу чергу виловлювали поліціянтів, суддів, працівників департаменту юстиції, військових. А коли в’язниця на вулиці Білінського заповнилася, вже в листопаді почали вивозити в’язнів. Їх вантажили у вагони для худоби, натовкмачували, і тоді, напевно, під час одного з перших перевезень, задушився мій хресний  батько, генерал Ромуальд Домбровський.

Перше масове вивезення відбулося в лютому 1940 р. Тоді радянська влада вирішила вивезти на Сибір усю лісничу службу разом із родинами, а також колоністів, якими вважалися і власники фільварків із території всього воєводства. Серед лісників було й багато українців. Тоді вперше на Колійову почали заїжджати колони вантажівок. Валки формували через день-два, після чого складені з багатьох вагонів ешелони вирушали в напрямку Стрия, а звідти – до Росії.

У квітні 1940 р. в Станиславові було друге вивезення. Тоді вивезли генералову Домбровську і родину судді Фудалі. А в червні дійшла до нас новина про вивезення нашого родича, інженера Палки разом із старшим за мене на три роки сином Янком.

Зигмунт Палка був інженером будови доріг і мостів. Його навчання у Львівській політехніці перервала війна. Він служив у австрійській армії, а потім у польських легіонах, брав участь в обороні Львова, а також у більшовицькій війні, і тільки потім закінчив навчання… Інженер Палка був судовим фахівцем, працював на польську державну залізницю (ПКП – ред.), і щомиті йому доручали важливі завдання по всій країні. Він був важливою особою в станиславівській дирекції ПКП і взяв участь у будові нового костелу на Гірці, тобто в залізничній дільниці, відразу за колією. Автором ідеї будівництва цього костелу був інший інженер, який також працював у Дирекції ПКП, Мар’ян Чаплинський. Обоє теж спричинилися до будови першого в Польщі не тільки костелу, але взагалі будівлі з залізобетонною конструкцією купола. На щастя, саме ця святиня Христа Царя уникла спустошення. Її, щоправда, переробили на склад, але після перебудови повернули, відремонтували, і вона є єдиним католицьким костелом, польською парафією в Станиславові, яка щонеділі згромаджує польське населення міста.

Після виїзду в 1936 році зі Станиславова Палки впродовж трьох років об’їхали всю Польщу, бо пан інженер мав важливі завдання в Тернополі, Львові, Яслі, а вересень 1939 р. застав їх у Познані, де з хвилею вибуху війни він був призначений комендантом евакуаційного потяга. Він забрав родину, але доїхав заледве до Ловіча, де потяг розбомбили  і вщент розбили. Звідти пішки і фірами комендант потяга, згідно з наказом, дістався до Варшави, а жінка з дітьми – до родини в Раві Руській коло Львова. Після вересневої поразки пізньої осені інженер Палка перебрався до родини через німецько-радянський кордон. Дружину з донькою розмістив у Львові,  а сам сховався з сином у Раві й почав працювати фізично. Але його знайшли, може, тому, що відмовився приймати радянський паспорт, який усім примусово вручали. Рано-вранці прийшли до нього совіти-прикордонники, дозволили з’їсти сніданок, навіть помогли зносити клунки, бо наказали забрати все, що потрібно на Сибір. Забрали також Янка, бо хоч не було на нього наказу, він не хотів залишити батька. Запакували їх у вагон, де вже було 78 осіб… Їхали понад місяць і потрапили в гулаг легкого режиму в Нижній Папірожній, десь неподалік республіки Танну-Тува і кордону з Монголією… Коли німці напали на Радянський Союз, оголосили амністію. Інженер Палка в гулагу запитав про кращі умови, це сприйняли як спробу організації страйку. Його відразу ж забрав НКВС, і за ним пропав слід. Янек вирушив до організованої польської армії і після кількох місяців драматичної мандрівки дістався до генерала Андерса. Після війни залишився в Англії. Про все це він розповідав мені аж у 60-ті роки, коли вперше отримав візу і приїхав з дітьми, щоб показати їм Польщу. А з часів перебудови був уже частим гостем. Завдяки цьому відразу ж після перебудови із Янком і нашими дітьми ми вперше поїхали разом до Станиславова, щоб там відшукати давні будинки і вклонитися перед костелом на Гірці.

Це тільки одна з мільйонів доль вивезених… Безпосередньо я переживав вивезення на Сибір друзів із мого класу. Першим зник Адась, син мого лікаря Мечислава Загаєвського. Подружжя Загаєвських мало будинок із гарним садом на вулиці Коперника. Однак найбільше я переживав вивезення Юрка і Сташка Кендзьорів. Вони були близнюками, та ще й схожими, як дві краплі води. Весь клас у початковій школі пишався ними, бо вони були єдиними близнюками. Та ще й дуже товариськими і любленими. Їхній батько, Міхал Кендзьор, був учителем у ІІІ гімназії. Подружжя Кендзьорів мало дім на вулиці Королеви Ядвіги, за польським цвинтарем. Із польської початкової школи ми разом потрапили до радянської школи. Також я часто бував у Кендзьорків – як ми їх називали –  бо за їхнім домом були вже поля і там вволю можна було гасати, та й на Бистрицю було значно ближче. Якогось травневого дня 1940 р. Юрек і Сташек прийшли до школи заплакані. НКВС арештував їхнього батька. Либонь, тоді вперше я відчув це так, ніби воно мене самого торкнулося. А за рік ми всі вже розуміли, що щомиті арешт чи вивезення можуть торкнутися кожного з нас, а особливо Кендзьорів… Ми все ще були дітьми, але вже знали, що те, що нас оточує, – проти нас. Родину Кендзьрів оминало заслання аж до травня 1941 р., а отже, до останнього вивезення на Сибір. Коли близнюки не прийшли до школи, відразу після занять ми подалися на вулицю Королеви Ядвіги. Перед будинком стояв солдат у блакитній шапці. Ми знали, що це означає. Родину Кендзьорів – пані Чеславу з трьома дітьми, бо близнюки мали ще старшу сестру Данусю – депортували в Сибір, у Красноярський край, до Ігришинського колгоспу. Їх везли місяць, а коли вони потрапили у визначений колгосп, всі його мешканці були абсолютно п’яні. Бо то було в той день, коли вибухнула війна. Однак потім вони були для поляків дружніми у тій спільній недолі. Про все це я довідався від Юрка і Сташка тільки під кінець 40-х років.

Це все про дороги на Сибір, які в Станиславові починалися на вулиці Колійовій. І звідки протягом двох років вивезли десятки тисяч мешканців станиславівського воєводства, поляків, євреїв, а також українців… Сьогодні вже ніхто не пам’ятає, що їх геєна починалася саме на занедбаній вулиці Колійовій, яка перетворилася на вулицю, що веде на Сибір, і немає там жодної таблиці пам’яті про той страшний час.

 

Переклала з польської Наталя ТКАЧИК