Після народження дитини не кожна жінка насолоджується материнством. Навіть якщо вагітність була дуже бажаною. Нерідко післяпологові депресивні стани ведуть до складних психічних розладів, які можуть загрожувати і жінці, і дитині. Мама не розуміє, що з нею коїться, а навколишні дивуються – колись жінки народжували часто і ще й посеред поля, і нічого – все у них потім було гаразд.

Яка це була мука

«Я сиділа на підвіконні на восьмому поверсі, просила у Бога пробачення й думала про те, аби скинути своє немовля униз. Тоді життя знову би стало таким, як до народження цієї дитини, – згадує 30-річна франківка Оксана (ім’я змінено), яка п’ять років тому проходила дуже страшні етапи післяпологової депресії. – Я аж потім змогла усвідомити, чому ніяк не приймала власне дитя – я злилася, що воно забрало мою свободу…»

Оксана завжди мала багато амбіцій, стрімко просувалася в кар’єрі. Одночасно з цим вийшла заміж і готувалася до материнства. Довго лікувалася, бо ніяк не вдавалося завагітніти. Коли це сталося, стрибала від щастя.

Пологи були складні. А коли нарешті народила, відчула, ніби тепер живе в зовсім іншому, геть невідомому світі, наче відірвалася від реальності. Здавалося, навіть повітря пахне інакше. Постійна тривога, гіперчутливість і незрозумілий страх розривали все єство.

Та найгірше почалося, коли вже всі родичі пороз’їжджалися додому, чоловік з відпустки повернувся на роботу, а Оксана лишилася в хаті наодинці з синочком. Їй постійно було дуже лячно. Спершу боялася, щоб не нашкодити якось дитині: аби правильно взяти її на руки, аби вода для купання мала правильну температуру, аби правильно погодувати…

«Я хотіла стати найкращою мамою, – сумно всміхається жінка. – Але попри це ще й не втратити статус ідеальної дружини. Тож я весь час займалася дитиною, щодня готувала їжу для всієї сім’ї, щодня прибирала, прала, прасувала… Цілими днями, як білка в колесі. Аби лише чоловік бачив, що я з усім можу впоратися сама. Боже борони було попросити в нього допомоги – я навіть не думала про таке».

Оксана дійшла до такого виснаження, що вночі не могла заснути, натомість багато плакала. Постійно атакували дурні думки. Геть нічого не хотілося, і навіть жити, вона перестала сміятися. Материнство більше не тішило, а дитячий плач сильно дратував. Всі домашні справи робила «на автоматі» – аби швидше день перебути. Оксана почала боятися сама себе і з’їдати: «Я погана мама… А може, я була неготова до цієї дитини… А може, я здатна заподіяти їй зло…» Вона брала немовля на руки, плакала, цілувала і казала: «Я знаю, ти відчуваєш усе, що зі мною зараз коїться… Пробач, будь ласка, за це, але я нічого не можу вдіяти з собою».  

Чоловік не розумів, що відбувається, тому самоусунувся – приходив з роботи і втуплювався в комп’ютерні ігри. Зв’язок у парі втрачався. Коли Оксана намагалася поділитися своїми переживаннями з чоловіком, він відмахувався: «Не займайся дурницями – понавигадувала собі якогось безглуздя. Моя мама народжувала, баба народжувала, і все було добре». А одного разу не витримав і зателефонував до Оксаниної мами: «Робіть щось зі своєю донькою, бо я вже не витримую з нею». – «Послухай, чоловіче, це твоя дружина. Я тобі віддала здорову доньку…»

Лише через три роки Оксана звернулася до психіатра. Більше не могла терпіти. Сама приїхала в психоневрологічну лікарню: «Допоможіть. Я готова на будь-яке лікування». Випробувала на собі навіть електрошокову терапію. Нічого не мінялося. «Куди я тільки не зверталася від безвиході, – каже жінка. – І по церквах, і в бабок на віск зливала, і в інтернеті вишукувала горе-цілителів… Жила в якійсь агонії. Рятувалась, як могла. Яка це була мука».

Пекло тривало, аж поки Оксана не потрапила до психіатра, який прописав вдале лікування антидепресантами, так жінка потроху почала приходити до тями. Психотерапевтичні сеанси тривають досі.

Остаточне відновлення сталося, коли франківка влаштувалася на роботу. Вже за пів року дійшла до позиції директора. А ось стосунки з чоловіком ще не налагодились. Вони ніби втратили щось цінне в своїй парі.   

                                     

Дитина – не клей

Післяпологову депресію варто відрізняти від депресивних станів. Останні мають незначні прояви та наслідки і тривають не більше кількох місяців. Забити на сполох треба, якщо довгий час жінка не хоче розмовляти, постійно без настрою, є апатія, не тішиться материнством, надмірно тривожиться про дитину, погано їсть і майже не спить.

А ось післяпологова депресія може затягнутися на роки і вести навіть до суїцидального настрою, думок про заподіяння шкоди дитині, цілковитої байдужості до немовляти або навпаки – фанатичної гіперопіки чи панічних атак. У таких крайніх випадках обов’язково потрібно йти до психіатра, який найперше призначить правильне медикаментозне лікування. Аж потім уже можна звертатися по допомогу до психотерапевта, який витягуватиме жінку на ментальному рівні.

«Спектр психічних розладів у післяпологовому періоді охоплює величезну когорту нозологій. Передбачити дуже важко, – розповідає завідувачка відділення першого психотичного епізоду і кризових станів обласної психоневрологічної лікарні №3 Ольга Луцька. – Лікування визначається індивідуально та може включати і антидепресанти, і протитривожні засоби, і навіть антипсихотичні препарати. В особливо складних випадках жінка не може доглядати ні за собою, ні за дитиною. Іноді навіть через суд доводиться застосовувати примусове лікування».

Психотерапевтка Олександра Собко каже, що стани, схожі на депресивні, бувають у жінок уже на другий-третій день після пологів. Фізично мама ніби оклигала, але психологічно відновлюється важче. Жінці складно миттєво усвідомити нову для себе роль мами – для неї це поки що невідомість. Навіть слова довколишніх вона може сприймати трохи викривлено, вбачати претензію до її готовності як матері. Наприклад, медпрацівниця, не маючи жодного наміру образити породіллю, іноді може сказати щось на кшталт: «Мамочко, ви що, не знаєте, як прикладати дитину до грудей? Ви ж мама!» А в жінки вже можуть почати роїтися думки, що вона – недолуга мама. А тим паче, якщо психіка не особлива стійка, темперамент – чутливий.

Вже під час виписки родичі та близькі товпляться навколо немовлятка, воно стає центром всесвіту, і це природно – всі любуються новою людиною у родині. А мами вже ніби й нема. Під час виписки квіти дали, та й досить. Тоді як найбільше уваги в цей час потребує саме мама – як людина, котра здійснила подвиг і дала життя іншій людині. І якщо в цей момент коханий чоловік підійде саме до дружини, обійме і ніжно скаже, як сильно її чекав, то напевно зітре всі можливі депресії.

Ніщо так не нейтралізує післяпологову депресію в перші дні, як гіперувага, підтримка і комфортні умови. Часом жінці треба терпляче вкотре пояснювати і показувати очевидні речі, навіть ті, які вона досі добре знала, наприклад, як вдягнути підгузки дитині.

«З іншого боку, часто жінки, які приходять народжувати, просто кишать мільйонами страхів і комплексів, – каже Олександра Собко. – Всі ці маски нашаровуються і потім проєктуються на дитя. Мама гнівається на дитину, бо до її появи жила собі вільно, і груди були красиві, і чоловік обожнював… Але насправді немовля є своєрідним тригером того, чим ментально наповнена жінка. Дитина лише розпаковує її внутрішній стан, істинний світогляд. Не кожна витримає подивитися на себе справжню. А ще дитина висвітлює якість стосунків у сім’ї. Бо ж часто народжують дітей, сподіваючись гармонізувати зв’язок у парі. Нісенітниця! Дитина – не клей, аби зміцнювати чиїсь стосунки».

Аби післяпологові депресивні стани не переросли в затяжну депресію, жінку треба оточити увагою і підтримкою. Особливо в перші кілька місяців. Як пояснює Олександра Собко, маму варто максимально відгородити від побутових клопотів на кшталт прибирання, готування їжі тощо. Якщо чоловік не може бути помічником у цих обов’язках, нехай заробляє гроші на хатню робітницю, яка приходитиме бодай кілька разів на тиждень. А для жінки в цей час основне – годувати дитину і почуватися щасливою. Час від часу вона має приділяти увагу лише собі, бодай годину-дві, наприклад, піти на манікюр чи у кіно або ж прогулятися парком.

Нерідко можна почути обурення, мовляв, наші бабці-прабабці народжували часто і ще й посеред поля, при цьому працювали важко, і нічого – все було добре. «Так, але тоді умови були інші і завдання інші – просто вижити, – пояснює психотерапевт. – А зараз наше завдання – еволюціонувати, розвиватися. Не треба рівняти сучасне з минулим – це дві різні реальності». 

Сімейна психотерапевтка Лучія Микитюк каже, що чоловік може навіть не здогадуватися, що його дружині погано. І це не дивно – жінка й сама може цього не розуміти. Скарги на недосипання чи виснаження часто не сприймаються серйозно. Окрім цього, чоловік теж переживає, бо відчуває брак звичної уваги дружини, іноді стосунки руйнує ще й тривала відсутність сексу. Чоловік відчуває свою непотрібність, тому самоусувається і в кращому разі поринає в роботу, в гіршому – в різні залежності.

 

Вмирала, але не померла

Франківка Наталка Голомідова не дійшла до прийому антидепресантів, з післяпологової депресії жінку витягнули регулярні сеанси психотерапії. До того ж, вона настільки занурилася в цю науку, що зрештою поміняла професію журналіста на психотерапевта. Сміється, що їй пощастило бути по обидва боки барикад: спершу пережила депресію як пацієнтка, а тепер допомагає іншим як фахівець.

«Післяпологова депресія стала отим так званим благословенним дном, на яке я спочатку добряче гепнулася, а тоді трансформувалася і відштовхнулася в зовсім іншому напрямку, – усміхається Наталка. – Насправді будь-яка депресія обнулює людину, це яскравий сигнал прокинутися, щось змінити в собі, в житті, прислухатися до власної душі – чого вона дійсно хоче».

Довгий час Наталка взагалі не розуміла, що з нею коїться, хоча депресія почалася одразу після пологів, в яких жінка пережила багато недбальства і приниження від медиків.

«Я готувалася до природних пологів, натомість мене кесарили, причому дуже брутально, – пригадує вона. – Спершу все було гаразд, відійшли води, почалися перейми… А тоді я відчула небезпеку: медпрацівники кожних 10 хвилин без потреби слухали серцебиття дитини, тож я взагалі не могла розслабитися, дозволяли собі насміхатися. Я весь час мусила відбиватися від їхніх атак і відстоювати своє право на нормальні пологи. Пам’ятаю, якийсь лікар випалив мені знущальним тоном: «Відкриття – нуль. Ну-ну, подивимося, як ця журналісточка буде у нас народжувати».

З переляку у Наталі перестав виділятися окситоцин, і родова діяльність припинилась. Медики регулярно давали Наталі зрозуміти, начебто вона – якась недожінка, навіть народити нормально не може.

Далі породіллю поставили перед фактом, мовляв, у дитини зашкалює серцебиття (хоча Наталка підозрює, що вони це вигадали, аби довго не бавитися з незручною пацієнткою, яка весь час відгавкувалася), тому терміново треба робити кесарів розтин. Ця операція була їй протипоказана через проблеми з венами – вона могла стекти кров’ю. Медики холодно заявили: «Вибирайте, кого рятуємо: маму чи дитину». Наталка, напівжива від шоку, занімілими руками підписала згоду на кесарів розтин.

Далі почалося інше життя: вона хотіла багато плакати і спати, щоб ніхто не чіпав, постійно не мала сили. Натомість лише наростали материнські обов’язки, навіть попри те, що чоловік допомагав цілодобово.

«Поступово дитина почала робитися моїм ворогом, – ділиться жінка. – Я навіть не хотіла брати її на руки. З іншого боку, дуже любила свого хлопчика. Тобто мене розривали два протилежні почуття. Я дуже хотіла дати йому свою любов, але не могла, бо сама була порожня».

Наталка почала себе цькувати, почуваючись найгіршою у світі мамою. А дитина щодня лише нагадувала про це. Взагалі Наталя вже давно звикла звинувачувати себе за будь-що, звикла почуватися гіршою від інших, звісно, неусвідомлено, це відчуття просто супроводжувало її все життя.

Наталка терпіла післяпологову депресію півтора року. Звісно, ні вона, ні чоловік і гадки не мали, що то депресія, жінка думала, це норма після пологів. Аж поки не натрапила в інтернеті на допис психотерапевтки, який наче відкрив їй очі на реальність. Вже через кілька днів жінка проходила свою першу в житті психотерапію. Лише через рік терапії Наталя зрозуміла, що депресії більше нема.

«З Лукою довгий час ходив гуляти лише чоловік, я просто не могла ні фізично, ні психологічно, – розповідає жінка. – І коли я вже потроху прийшла до тями і нарешті вийшла з сином надвір, здивована сусідка зойкнула: «А ви хто? Де дівся тато дитини?» – «А я – мама». – «Мама? Я думала, що вона померла – її ніколи не видно було». Десь вона таки мала рацію – я вмирала, але не померла».  

Наталя МОСТОВА