Головна мотивація Івана Грозовського на війні — повернутись до бабусиного дому, що на окупованому Донбасі. В нього там всі родичі по маминій лінії з Донбасу, і кожне літо зі свого дитинства він проводив саме там, повідомляють “Прикарпатські ультрас”.

Починаючи зі шкільних років, він почав цікавитись націоналістичною ідеологією, став вболівальником свого місцевого клубу «Нафтовик» з Долини, за який їздив на виїзди. Коли “Прикарпаття” відновило своє існування, долучився до франківського фанатського сектору та став ганяти за головну команду області. Військовою справою цікавиться Іван давно, з 9 класу займався страйкболом та відвідував військові вишколи.

Навчався в ПНУ на історика. Вперше потрапив на війну у 2014 році, під час літніх канікул в університеті, в селище Піски, що під Донецьком, у свої 19 років. Потім мав ще дві ротації в Широкине.

На війну 24 лютого чекав, але мало вірив в такі масштаби. Думав, що основні події будуть лиш на Донбасі.

В перші дні війни зі своїми побратимами вдалось добратись до Києва, де й долучились до ЗСУ. Зголосився бути кулеметником. Працювали в Гостомелі та Ірпіні. Там потрапив у ворожу засідку, в якій загинув його командир — дуже світла людина Кирило «Кобра» Бабенцов.

“Зараз перебуваю на Херсонщині, маю надію, що скоро дійдемо до самого Херсона. Кулемет поміняв на міномет, адже дистанції до ворога тут рідко передбачають стрілецький бій, а бути корисним та нищити ворога бажання є”, – розповідає Іван Грозовський.

А ще, каже, найбільше нервують на війні люди, які після перших ж обстрілів починають нити, що їх зливають. Зрештою, вважає, всі хто ниють, роблять багато шкоди. Бо військовослужбовець, який служить, повинен свою роботу виконувати добре, а не нити в соцмережах.

А тішать на війні Івана прості речі зі старого, ще цивільного життя.

Наприклад, живий концерт — одного разу до них приїздив гурт Оt Vinta. А ще були навіть смачні суші, які їм волонтери привезли на позиції.

Після війни планує довгий відпочинок. А також піде на стадіон “Рух” на футбол.