У Франківську відбулася прем’єра специфічної комедії «Слава героям»

Якщо ви прагнете вилікуватися від нав’язливого й нав’язаного зовні історичного синдрому поділу «наших» на своїх і чужих, якщо хочете якісної шокової терапії сміх-сльози-сміх-сльози від нового українського театру і доброго допінгу провокації й реанімації історії і сучасного соціуму, то вам сюди: welcome to шпиталь на сцені від автора Павла Ар’є та режисера Стаса Жиркова – специфічна комедія «Слава героям», яку 21 січня, в День Злуки, прем’єрували на київській сцені, а 20-21 лютого, в річницю розстрілів на Майдані, – на івано-франківській.

Прелюдія

«Слава героям» Ар’є набула розголосу у 2014 р. у рамках проекту «Театр сучасного драматурга» у Львівському театрі Курбаса. 31 січня Львівський драмтеатр ім. Лесі Українки мав прем’єру трагікомедії за цією ж п’єсою (режисер Олексій Кравчук). Тобто київсько-франківська постановка – по суті, третє сценічне відчитання, і, схоже, найцікавіше.

Про що вистава? Про примирення й потребу не так зрозуміти, як прийняти, простити і забути – заради майбутнього.

Сцена. У центрі – велетенське ліжко. ХХІ ст., 70 років по Другій світовій. В одній шпитальній палаті – два ветерани, яким за 80. Обидвом, як видно з їх кепського стану, скоро «юж кОнєц», однак духом вони ще ого-го. Знайомтеся з пацієнтами.

Андрій Чумаченко (грає Дмитро Рибалевський) – ветеран Радянської армії. Чекає операції. Хвора нога, підпирається паличкою (саме вона в чьоткі моменти перетворюється на автомат і стріляє). У червоній трикотажній шапці.

Остап Шемеля (грає Олексій Гнатковський) – ветеран УПА. Ліва рука без двох пальців. Чекає операції. На голові – мазепинка.

Вони розгортають свою, лікарняну війну на цьому ліжку, чубляться у спільній палаті… як штучно розділені табори в сучасному суспільстві, яке теж потребує лікування. Андрій і Остап, будучи одної, української, крові, не годні порозумітися. Випадковий збіг імен? Навряд чи. Привіт Тарасові Бульбі.

На виставу варто піти навіть найзапеклішим скептикам з кількох причин.

По-перше, Павло Ар’є – один із найпотужніших українських драматургів, революціонер на цьому поприщі, художник-концептуаліст. Його п’єси ставляться трохи «поперед батька в пекло», переганяючи час, адже наш театр, подекуди ще пропахлий нафталіном, не надто любить на сцені сучасні українські п’єси.

По-друге, «Слава героям» – копродукція, дітище Івано-Франківського академічного облмуздрамтеатру та київського «Золоті ворота» – безпрецедентне явище в українському мистецькому просторі, натомість у європейському – звичне. Власне, керівники цих театрів – Ростислав Держипільський та Стас Жирков – ініціювали проект, а продюсером виступила Ірма Вітовська, вона ж Баба Пріся в іншій виставі Жиркова за п’єсою Ар’є – «Сталкери».

По-третє, вистава однієї режисури живе двома паралельними життями на київській і франківській сценах, але з різним акторським складом. Тож можна бути одною спиною на двох празниках і насолоджуватися грою різних складів.

По-четверте, виконавці двох головних ролей незмінні і в Києві, і в Франківську. Крім того, ветерана ВВВ грає актор із Києва, а ветерана УПА – іванофранківець. У першого діди воювали в Червоній армії, а в другого – у визвольній партизанці. Кожен з них привносить свій родинний генотип, справжнє відчуття історичної трагедії. Опріч того, постановники у співпраці з Інститутом національної пам’яті працювали з архівними документами – поезією, фото та листами тогочасних вояків.

По-п’яте, тема прощення подана ненав’язливо, без ура-патріотичного пафосу. Поставлені питання – не дано відповідей. Бо їх нема. Але є провокація – на роздуми, і переживання – місія виконана.

По-шосте, екстра-супер-мега крута гра акторів – УСІХ!!! Неймовірні світлові, музичні і відеовирішення – за замовчуванням, та багато ін.

Аскорбінка клоунади і трагедії

Жанром заявлено – «специфічна комедія». Так і є: починається з клоунади, закінчується трагедією. Цирк переходить у трагізм, фарс – у надрив. Уся вистава – суцільний ритм: чергування сміху і сліз, енергії молодості зі старечим згасанням, підсвідомого з зовнішнім. У зачині ритм розмірений і замішаний на совєцькій закалці одного ветерана й на галицькому лайливому треші іншого, на мімічних кривляннях і пластичних випадах. Відтак ритм пришвидшується. І то вже не просто вдих-видих, то вдих без видиху, задихання трагіфарсом. Глядач ніби смокче аскорбінку: спочатку солод клоунади, відтак – гірка серединка, ядерце трагідрами.

Чорний грим довкола очей напівлиця ветеранів передає і гіперболізовану ознаку близької смерті, маску життя. У другій дії, коли герої оголюються у своїй внутрішній роздертості, гриму вже нема, бо ж проявляється справжня сутність.

Двоє стариганів почергово стогнуть, шмаркають, шаркають, кашляють, буркотять, але й бувають навіть дуже милими. В їхній старечий шпитальний простір дуже точними клинами врізається молодість. Ніби за помахом гарріпоттерівської палички, покручені ревматизмами-радикулітами ветерани вмить перетворюються на бравих козарлюг, які зі сцени в гарцюваннях викидають у зал несамовиту чоловічу войовничу і сексуальну енергію. Ці молодики – серцевина дідуганів, їхня суть, ув’язнена в зморщених тілах.

Перепади старості-молодості ветеранів, чи, скажімо, подібно зрежисовані злами підсвідомого і зовнішнього інших героїв настільки до мікросекунди точні, що можна говорити про живий сценічний кіномонтаж. Актори перевтілюються за секунду – залежно від простору, який режисер розгортає, – від тихого мовлення до гучного крику і навпаки, від пластичної бравади до старечого трясіння.

Арістотель казав, що смішне – то якась вада чи непристойність, що не завдає ні болю, ні шкоди. Таких вад і непристойностей у Чумаченка і Шемелі тьма-тьмуща в першому акті. У другому – стає боляче, і вже не до сміху. До речі, це такий фірмовий хід конячкою Жиркова – гра на полярних емоціях, і то не просто чергування, а переливання дії з колби сміху в першому акті в колбу трагізму в другому.

Людина людині – вовк

У виставі конфліктів доста. Ветеран УПА vs ветеран ВВВ. Це позірний антагонізм, зіткнення двох ідеологій, але не двох людей. У кожного з них свій внутрішній конфлікт після пережитої війни й крові на своїх і чужих руках.

Трохи відсунуте на другий план відчуження ветерана ВВВ з його сином Петром (Ігор Захарчук). Син закидає, що батько свого пса Бімку любить більше, аніж сім’ю. Батько у відповідь: «Так, і він мене більше за вас (ЛЮБИТЬ)!» Цією лаконічною фразою розкривається суть їхнього конфлікту. Аналогічний лаконізм у вияві конфліктів глядач бачить і в образі Ірини, головної лікарки (Надія Левченко): вона вдома «і папа, і мама, і чоловік, і жінка…» І чоловік у неї – «мудло»: вигнала б, та шкода, воно як домашня тваринка. Ірина від того стала сильною аж до черствості.

Символічний білий квадрат ліжка – це і поле бою, і колиска, і могила, і сповідальня… Відеопроекція птахів на простирадлі підсилює ефект минущості чорного і білого, життя і смерті, й історії. І над ним неодноразово лунає ключова фраза: «З яких це пір один українець іншому українцеві не своїм став?» – причім з вуст обох ветеранів.

Складний образ Гані, онуки вояка УПА, покірної і податливої медсестри, яка своє життя присвятила діду. З тихої й мирної вона перетворюється на тверду й войовничу під тиском соціальної гнилі, до речі, дуже точно і тонко поданої – кожен впізнав на сцені довколишню українську реальність. Ганя – єдиний персонаж, який змінюється, еволюціонує через символічну ініціацію, посвячення дідом перед смертю її у вояки.

От хто не дурить – то російськомовна медсестра Ольга (Олеся Пасічняк) з гітлерівськими замашками і сережками з патретом доктора Хауса. Вона дуже органічна і колоритна в своєму підлабузництві, підколюванні й схематизмі.

Людина людині – людина

Ветеран ветерану вовк – то на перший погляд. Насправді вони, як сіамці, в своїй старечій самотності і з тягарем пережитого. Ветеран ВВВ єдиний знаходить гроші на операцію ветерану УПА і робить цей жест доброї волі. Все інше – штучно нав’язане. Шемеля і Чумаченко – зібраний образ українця, але з двома обличчями. Кожен із них визнає власні старі гріхи, ніби сповідаючись перед смертю.

Добре постановники попрацювали й із символікою елементів одягу: червона шапка vs мазепинка; у другій дії Ірина і Ганя в однакових блузках, тільки різного кольору: чорно-білий одяг головної лікарки показує її лицемірну сутність, а червоно-чорний одяг Гані в колористиці упівського прапора. Помираючи, ветеран ВВВ вдягає вишиванку, до речі, це автентична сорочка прадіда Дмитра Рибалевського. Перед смертю і ветеран УПА у вишиванці, що ще раз підкреслює: вони обидва – українці.

Не вірю

Помираючи, Шемеля передає Гані мазепинку, ніби коронуючи її. І вона несподівано заявляє: «Я воїн! І хто стане мені на заваді – тому біда!» От тільки в виставі добре не розкрито: вона воїн якої війни? Із ворогами? Із соціумом? Із самою собою? І що означає вбивство Галею Чумаченка, який оце щойно дав на операцію її дідові? І звідки взявся револьвер у медсестри? І хіба це ідея порозуміння, заявлена постановниками? Радше навпаки…

Упівець вийшов не надто органічним. Так, у нього не відбереш галицький колорит до 16+. Але постійні кривляння актора й випучування очей не надто доречні. Де душа цього упівського діда? Совєтський стариган переконливіший, йому віриться більше, він справжніший. Коли на виставу прийде ветеран ВВВ, він себе впізнає і посміється, дивлячись на Чумаченка. А от ветеран УПА на трохи недотягнений образ Шемелі може образитися…

О боже, какой режисер!

Режисерські ходи Жиркова вражають несподіваністю і наповненістю. Це новий якісний театр, не тільки розважальний, до якого звикла наша публіка, а й соціально кричущий. Унікальні рішення зі світлом: лазерні капельниці ветеранів нагадують мечі із зоряних війн, світло з-під ліжка перетворює простір у могилу, куди уповільнено западають, досягаючи майстерною пластикою кіношного ефекту. Дія пересипана характерними піснями: «Катюша» і «Антошка» – коляда «Святий вечір 46-го» і колискові. Кічевість медсестри з її вічним «О боже, какой мущіна!» Чого лише вартий абсурдистський балет знайомства ветеранів у стилі опери Чайковського! І ще багато чого. Реально, режисура Жиркова, який є наймолодшим худруком України, мегакрута, це якісний сучасний український європейський театр.

Як би це пафосно не звучало, але… Слава героям! – Акторам слава! Їхня гра неперевершена. І тут краще один раз побачити… або й не один, бо хочеться ще і ще дивитися.

Дохтор ХАУС

 

Мишь тиятральна

Я – проста тиятральна мишь з підмостків франківського тиятру. Я собі видерусі на прожектор, залізу під крісло в першім ряду чи забйусі під паху сонному суфлєру і наслаждаюся тиятральним зрілищем. У мене є власна думка про всьо, і я її час від часу думаю. І знаєте, шо я вам скажу про «Славу героям»? Я такого ше не виділа в нашім  тиятрі, хоч ту обитаю віддавна. Такого багато хто не видів: аби проймало до мозку костей, навіть таких сірих і заурядних, як мої. Деколи вистави відгонят нафталіном, як тоті реквізитні перуки й панталони, в котрих я любйу спати. А тут – нє. Нема коли по сторонах сі роздивлєти, хто в чому прийшов вбраний. Тримає від першого до послідного, рубає на кавалки, шо йой!

Але ви мені скажіт таке: по чім зара доляр? Я знаю, що він фист скаче, як тиски в ветарнів, але аби аж так, що в першім акті на реперацію діду тра 50 000, а в другім вже 5000? То така акція від мінздраву чи тиятральна недоработка?

І ше маю наболіле: коли вже на камерну сцену зроблять номерки на кріслах, аби глядачі не бігли навперегін, гейби лашадкі по іподрому, аби зайняти сидіння, а культурально купили собі білєт із місцем? Аби було всьо по-взрослому. То не кєшко зробити, раз наш тиятр гейби европейский…