Режисер: Джастін Курзель

Картина «Кредо вбивці» – особлива. Вона демонструє рідкісні ознаки свідомості і інтелігентності в жорстокому світі цифрових бойовиків для бидла, які зазвичай знімаються за мотивами відеоігор. За прикладами провалів і проявів жахливого смаку ходити довго не треба. Згадайте хоча б «Варкфрафт», у який намагався вдихнути життя обдарований режисер Дункан Джонс («Місяць 2112»). Звичайно ж, з екранізацією рольової гри він зазнав повного краху.

Провал Джонса повинен був стати уроком для австралійського режисера Джастіна Курзеля і його провідного актора (та продюсера) Майкла Фассбендера. Але вони йшли не брати участь у змаганні лузерів, а перемагати з явною перевагою. Бунтівники думали, що готові до перевороту в жанрі, де, здається, не було ще жодної виразної перемоги. Звичайно, вони розламали цегляну стіну, яку в Голлівуді відбудують заново, але зроблено це було з таким безглуздям, що спостерігати за цим – просто кайф.

У моїх поясненнях того, що відбувається в «Кредо вбивці», напевно, немає ніякого сенсу. Я сумніваюся, що навіть активні геймери зможуть це швидко і чітко зробити. Отже, 15-те століття, часи іспанської інквізиції. Агілар Де Нерха (Фассбендер, який говорить іспанською з британським субтитрами) відвойовує артефакт під назвою «Яблуко Едему» у тамплієрів – таким чином він «захищає право людей на свободу» (Що за нісенітниця?)

В теперішньому часі у фільмі теж є сюжетна лінія, і розповідає вона про мешканця камери смертників на ім’я Каллум Лінч (Фассбендер, що говорить англійською), якого бере під контроль мадридська дослідницька корпорація «Абстерго». Зрозуміло, що нею володіють сучасні тампліери, які хочуть повернути артефакт і для цього готові перетворити смертника на його далекого предка Агілара. Очевидно, для цього і придумані особливі технології. «А навіщо все це потрібне?» – запитаєте ви.

Алан Ріккін (Джеремі Айронс), який є босом «Абстерго», думає, що Каллум може використовувати генетичну пам’ять, щоб розповісти, куди покотилося «Яблуко», і здійснити мрію будь-якого білого чувака про глобальне світове домінування. Потрібно просто відібрати у людей можливість проявляти волю, і всі вони перетворяться на твоїх ворогів. В процесі Фассбендера красиво катують, а дочка Ріккіна (Маріон Котіар) стежить, щоб в процесі він зовсім втратив голову у світі болю і божевілля.

Стоп-стоп, хіба Котіяр і Фассбендер тільки що не знімалися в «Макбеті» у того ж самого режисера Курзеля? Так, точно. Але ж «Кредо вбивці» – це не Шекспір. Та й відеоігри ніколи не надихали Вільяма на творчість. У цьому і полягає вся суть. Фассбендер і Курзель підійшли до змісту гри як до реальної історії. І ось якраз цей реалізм робить «Кредо вбивці» особливою стрічкою.

Ентузіазм авторів у цьому напрямку заразний – звичайно ж, до якогось моменту. І для такого типу експериментів у фільмі підібрані класні актори. Але у Курцеля загрозу несе не тільки Джеремі Айронс. Чого варта лише літаюча камера у сцені, де Агілар і його напарниця Марія (Аріана Лабед) проносяться дахами, знищуючи все, що трапляється на їхньому шляху. Кредо вбивці» якраз і ловить цей п’янкий алюр, якого ви чекаєте від відеоігор і фільмів про них. Погодьтеся, не можна в кожному фільмі шукати філософські глибини, а також ясність викладу і оповідальну лінію. Іноді варто задуматися над тим, що автори стрічки теж виконували свого роду смертельну місію – переносили сюжет відеогри на великий екран. Раніше це ні у кого круто не виходило, а картина Курзеля і Фассбендера в порядку. Так, вона навряд чи комусь здасться досконалістю, але у своєму жанрі це просто очевидний прогрес. І це для кіно означає зовсім немало.

ФЕЛІНСЬКИЙ