Марія Ігнатюк. Безсмертя Беркута. Сторінки життя і творчості корифея Коломийського театру Василя Симчича. До сторіччя з дня народження. – Івано-Франківськ: ЛІК-ІФ, 2015. – 120 с., 180 іл.

Першим кроком в осягненні унікальної творчої особистості актора театру й кіно, режисера й організатора сценічного мистецтва В.Симчича стало видання Р.Затварської «Я приходитиму, коли мене уже не буде…» (1998 р.).

Крок другий у дослідженні творчості В.Симчича зробила М.Ігнатюк – доцент кафедри театрального й хореографічного мистецтва Прикарпатського національного університету ім.В.Стефаника. Разом із Коломийським драмтеатром ім.І.Озаркевича вона підготувала і видала книжку «Безсмертя Беркута».

Уже в передмові директор і головний режисер Коломийського академічного облдрамтеатру ім.І.Озаркевича Д.Чиборак, представляючи багатогранне життя В.Симчича, яке майже впродовж 40 років було пов’язане з діяльністю саме цього театрального колективу, зауважує, що його творчість навічно ввійшла до золотого фонду національно-культурної спадщини.

У такій заданості компонує всю книгу М.Ігнатюк. Порівняно з попереднім виданням про Василя Симчича, вона ширше охопила тему, змалювавши різноплановий портрет митця. З такою повнотою творчість Карпатського Беркута розглядається, по суті, вперше.

Разом із родинними архівами та сімейними згадками, які подав до цього видання син актора й режисера Зіновій Симчич, вони, такі розмаїті тексти, дали можливість дослідниці відповідно упорядковувати багатий матеріал. Відтак розділ за розділом (не тільки словесні, а й фотоілюстративні) розкривають неповторний сценічний та кінематографічний світ В.Симчича.

Усе дбайливо не лише дібрано Марією Ігнатюк, а й упорядковано документально в бібліографії та примітках. Головне ж – автор дала сучасну наукову інтерпретацію фактам, всіляко намагаючись «вписати» акторське мистецтво В.Симчича до національно-духовних координат і водночас простежити його еволюцію, починаючи від 20 вересня 1944 р. (коли В.Симчич ступив на стежку професійного мистецтва) і завершуючи 1 березня 1978 р. (коли його дорога обірвалася раптовою смертю).

Аналізуючи сотні виконаних В.Симчичем ролей, поставлені ним вистави, а також створені кінообрази, дослідниця заглиблюється у творчу лабораторію митця, показує його настійливі пошуки законів сценічного і кінематографічного мистецтва.

Дослідниця зауважує, що тодішнє культурне життя як у довколишніх селах, так і в Коломиї змушувало В.Симчича до активності (був у місцевій «Просвіті», керував сільською художньою самодіяльністю, навчався у Коломийській гімназії, вчителював у Середньо-Березівській школі) у пошуках мистецької дороги. Вочевидь, не випадково вона привела його спочатку до периферійного театру «Зарава», а згодом – до Театру імені Івана Котляревського, яким спільно керували відомі галицькі режисери В.Блавацький та М.Бенцаль. Власне у них він учився не тільки акторському, а й режисерському мистецтву.

М.Ігнатюк справедливо виокремлює такі постановки В.Симчича, як «Тіні забутих предків», «У неділю рано зілля копала» та «Олекса Довбуш», що витримали кілька сотень показів.

Симчич-кіноактор знявся у 24 фільмах як українського, так і зарубіжного виробництва («Іван Франко», «Білий птах з чорною ознакою», «Захар Беркут», «Камінний хрест», «Пропала грамота», «Потоп», «Табір іде в небо», «Мій ласкавий та ніжний звір» та ін.). М.Ігнатюк, здається, зробила все, аби таку грань творчості розкрити зусібіч. Тому скористаємося її аналізом і назвемо те оточення побратимів В.Симчича, з яким він перебував і в хвилини всенародного визнання, і в миті сімейних та творчих негараздів. Це Т.Левчук, Іван та Марічка Миколайчуки, Ю.Ілленко, С.Параджанов, К.Степанков, А.Роговцева, Б.Ступка, І.Гаврилюк, Борислав і Катерина Брондукови, Р.Іваничук, О.Биструшкін, Т.Мельничук… А ще до цього додаймо кінорежисерів Єжи Гофмана, Емілія Лотяну, Арунаса Жебрюнаса, Андрія Кончаловського, Радомира Шарановича…

У книжку також вміщено спогади про В.Симчича, вітальні телеграми з нагоди ювілеїв, телеграми-співчуття з приводу його раптової смерті. У цьому різноманітні текстів виокремлюється проблема суто педагогічна, пов’язана із його виступами перед акторами Коломийського театру, його настановами молодшому мистецькому поколінню.

На жаль, ця педагогічна складова таланту В.Симчича лише окреслена дослідницею. А її, цю сторону, можна було б розгорнути більш широко, зважаючи на те, що не тільки в Коломийському театрі працюють його учні, а й досі у творчому процесі перебувають інші його підопічні – О.Биструшкін, Р.Біль, Д.Наливайчук. Зрештою, освячений не лише батьківським піклуванням, а й великим його талантом син актора та режисера – провідний артист Коломийського театру ім.І.Озаркевича З.Симчич.

Загалом, з книжки «Безсмертя Беркута» складається доволі виразне уявлення про унікального митця, дуже вимогливого до себе, безмежного думкою і почуттям. Відрадно, що це видання посилюється не лише фотоілюстраціями, а й поетичними рядками, присвяченими В.Симчичу – авторства О.Биструшкіна, М.Симчича, Я.Яроша, О.Халуса та О.Задубрівни.

Чомусь враз подумалося: чому б не написати нарисів, портретів, творчих біографій інших прикарпатських митців, які сущі і ті, що відійшли за пруг життя… На часі теж підготовка універсального видання «Театральної енциклопедії Прикарпаття», що охоплювало б різні часові відтинки, різновиди сценічного мистецтва та їх творців тощо…

Направду, книжка М.Ігнатюк «Безсмертя Беркута» про Василя Симчича спонукає до цього.

 

Степан ХОРОБ,

доктор філологічних наук, професор,

завідувач кафедри української літератури ПНУ ім. В. Стефаника