Не абикого, а суто переселенців з Криму ми запитали в Івано-Франківську, яке величне свято на своїй малій батьківщині вони відзначали б 20 січня, якби не окупація півострова Росією. «День смерті Леніна чи що?» – зніяковіло припустив один. «Знаю, 21 січня – Міжнародний день обіймів!» – радісно вигукнув інший, хоча запитували ж про 20-те число. Інші співрозмовники теж не наблизилися до правильної відповіді. Тому ми пошукали її і серед іванофранківців, але й тут – фіаско.

 

Свято, якого не було?

А попри те, на 20 січня 2016 року припадає дійсно визначна подія – 25-річчя Кримської автономії у складі суверенної України. Бажання такої злуки більшість кримчан висловили на Всеукраїнському референдумі 1991 року (назву Автономна Республіка Крим парламент України закріпив у 1994-му).

Але, відверто кажучи, святом цей день на «райському півострові» так і не став. Офіційні вітання від керівництва та стійке словосполучення «народні гуляння» (хоч насправді таких не було) – от і все. А минулого року й поготів – тут вже заправляли поплічники «зелених чоловічків». Кримчани ж, які серцем вболівали саме за українську автономію, були вже далеко від тих місць.

Сьогодні ці люди сприймаються в Україні як барометри, здатні відчувати, чи Крим остаточно пориває з нами, чи чекає принагідного часу для повернення. У них це відчуття краще і достовірніше, ніж у штатних аналітиків та можновладців, бо переселенці орієнтуються на пережите і сьогодні почуте з Криму, а не на політичну кон’юнктуру і таке інше.

До такого висновку спонукало наше спілкування з Олегом та Наталією Сурговими – подружжям з Севастополя. Тепер вони мешкають в Івано-Франківську. Цікаво, що у них спільний прадід, який мав 13 дітей. Голодомор забрав вісьмох, а решту вдалося врятувати, виїхавши з Полтавщини на схід України, до Маріуполя. Потім родина переїхала до Криму.

 

Велика авантюра

«Що має статися без стрілянини, без війни, щоб людина покинула все та розпочала життя спочатку?» – запитуємо у Сургових.

«На звичному місці ти повинен відчути себе, як у нереальному світі. Таке сталося з нами у Криму в лютому-березні 2014 року, коли там з’явилися «ввічливі чоловічки». То була фантасмагорія. Ми не вірили своїм очам і сиділи у Севастополі до останнього. Виїхали 3 травня, коли так званий «референдум» вже мав свої наслідки і було зрозуміло, що нічого не вдієш. А з тобою – можуть», – пояснили вони.

Щодо референдуму, Сургови кажуть, що навіть далеко не всі пенсіонери шляхом того голосування збиралися до Росії. Зі своїм світоглядом вони хотіли повернутися назад в СРСР – у свою молодість з її благами. Вони ж з розваленого Союзу впали в Україну й так і не усвідомили, де вони є. Молодь, як більш освічена, взагалі поставилася до референдуму про статус Криму, як до подій у Києві. В тому сенсі, що оскільки в столиці протестують, то чому й нам не можна? Просто заявимо верхам про себе як слід, вони задовільнять якісь вимоги, а результати референдуму, звичайно ж, скасують – бо ж він незаконний.

Про ймовірну анексію люди не думали. Бо ж цивілізованій вік, діє міжнародне право, ми – мирна країна, і ніхто не може посягнути на нашу територію, тим паче сусід. Гаразд, якби хоч зазіхали турки чи хтось інший, а то ж свої – «рускіє». Фантасмагорія! Та коли маховик подій розкрутився, свідомі кримчани відчули, що їх втягнули у велику авантюру, їх обманули, та вже було пізно.

 

Людський фактор

Тим часом робила свою справу пропаганда. Мовляв, прийдуть бандерівці і з вами розберуться! Ось вже видніється на горизонті ешелон з «Правим сектором», всіх вас виріжуть. Оглядаючись, народ побачив і зрозумів, що поряд – чужий спецназ і кудись подівся місцевий криміналітет. Виявилося, що його переодягнули у форму так званої «Самооборони», дали автомати і натякнули: «А зарплату добувайте самостійно». Почалися грабунки, махновщина. Про щось розпитувати при озброєних людях вже ніхто не наважувався.

«Можливо, подальший хід наших думок буде непопулярним, але послухайте: у світі йде вселенський переділ, на кону – економіка, боротьба за території та ринки збуту. Політика – тільки ширма, за якою діється різне. Тож і Путіну підкинули Крим як наживку, і він на неї клюнув. Потім у гарячці кинувся на Донбас, щоб піти на Київ і таким чином диктувати Європі та Америці свої правила гри. Та він не врахував людський фактор. Він не сподівався, що українці стануть горою, що вони його зупинять і скажуть: «Пробачте, це наша земля, це наша територія», – припускає подружжя.

Сургови додають, що в Криму своє слово сказали йому татари – непоказні трудяги, завдяки яким, а не чужому капіталу, з 2000 року Крим дуже помітно розвивався, особливо при «помаранчевих». Татари повстали не тому, що аж так дуже люблять Україну чи страшенно ненавидять Росію, вони, перш за все, піднялися за свою гідність. Одного разу їх вже завантажили у товарняки і повезли залізницею світ за очі. Тепер знову прийшли і не спитали, чого хоче і куди хоче цей гордий народ. Тож він не пішов на референдум, він піднявся, як всі українці – за майбутнє своїх дітей і за свою землю.

«На превеликий жаль, це ще не означає, що скоро в Україні все владнається, наші території, особливо кримські, буде швидко повернуто. Але до того йде», – впевнені Олег і Наталія.

 

Не перетворитись у планктон

Наші співрозмовники не плачуть, що все пропало, що у Сімферополі вони покинули налагоджений бізнес, залишили квартиру та машину, а тут нічого не мають. Сургови не збираються в окупований Крим за пожитками, бо їхні погляди ні в чому не збігаються з тамтешніми. Олег з Наталею вирахували, що повернення для них – це капкан, пастка. Тому щільно закрили двері у минуле і хочуть жити майбутнім. В Івано-Франківську вони не стоять з простягнутою рукою, хоча двоє дітей та онук хочуть ліпше їсти. Подружжя «пробиває» проект першої черги екопоселення на 60 сімей тимчасово переміщених осіб, якщо вдатися до офіційної термінології.

«Треба дати людям не просто житло, а й роботу, соціальний захист і головне – можливість знову усвідомити особисте «я». Бо ж, як показує світовий досвід, класичні поселення біженців швидко перетворюються в сірі гетто, де люди сплять фізично та морально, де вони ні на що не впливають та нічого не вирішують. Вони чекають на те, що їм дадуть, і з часом навіть не відчувають, що перетворюються у планктон, в істот, які інфантильно поїдають гуманітарну кашу. То чи можуть вирости іншими їхні діти? Зрозуміло, що сьогодні потрібно допомагати людям, які опинилися у скрутному становищі. Але ми не маємо громадянського права допустити, щоб в Україні виросло з тимчасових переселенців пропаще покоління», – каже Наталія.

А Олег конкретизує, що екопоселення – це, по суті, громада, модель сталого життя, максимально наближена до природи, де люди будуть вирощувати продукцію, мати своє коло спілкування, відчуття великої родини та можливість приймати спільні рішення. Цей проект, за словами його ініціаторів, вже випробувано в нашій області, зараз його розглядають на рівні Києва. Якщо він отримає «зелене світло» на реалізацію, фінансування можуть надати закордонні донори.

 

Падіння «архітектора»

Та повернімося до Криму, де я, запланувавши цікавий репортаж, побувала за півтора року до «зелених чоловічків». Тоді таких активних, як Сургови, не зустріла. Можливо, тому, що в той час успішні громадяни дали собі команду: залягти! Бо не мали ніякого бажання ділитися напрацьованим з соратниками тепер вже президента-втікача.

Впала тоді у вічі специфіка кримської преси. Знайти в газеті бодай щось позитивне про місцеве життя було неможливо. Всі критикували всіх, особливо владу. Через тиждень від цього друкованого «гуркоту» просто хотілося втікати, бо навіщо мордуватися там, де щодня тобі втовкмачують у голову, що тут все погано, дуже погано і просто жахливо. Тепер вже немає сумніву, що така спрямованість ЗМІ також була частиною завоювання Криму. Газетні шпальти завчасно запрограмували на втечу до Росії навіть тих, кого б не одразу в тому запідозрив.

Пригадую тодішню зустріч не з пересічним дядьком, який побіжить у минуле за дешевою ковбасою, а з доктором географічних наук, академіком, ректором Таврійського національного університету ім. Вернадського Миколою Багровим. Розповідаючи, які загрози несе Криму Росія, Туреччина, Америка і як важливо для України мати свій вектор розвитку цього регіону, Багров з гордістю нагадав, що саме він 1991 року став першим головою Верховної Ради АРК. Тобто закладав фундамент нової українськості Криму, був архітектором його автономії. А 2007 року вже на науковій ниві був удостоєний найвищого державного звання – Герой України.

Але з анексією Криму пан Багров відкрив своє істинне обличчя. Не встигли російські спецназівці помити берци у севастопольській бухті, як Микола Васильович на вченій раді в університеті виголосив, що його вищий навчальний заклад може стати десятим федеральним. Мовляв, у Москві це питання вже обговорювалося.

Невдовзі університет дійсно перейшов під юрисдикцію Росії. Та Кремль, тим не менше, використав щодо Багрова відомий прийом – надана послуга нічого не коштує. Йому пригадали нібито проукраїнську позицію, а він, відчувши небезпеку, лаконічно видав таке: «Велике спасибі президенту Владіміру Путіну… Повернення Криму було проведено блискавично». Та це не спрацювало. Москва так само блискавично позбавила Багрова посади.

 

Припущення астролога

…Сьогодні через людські долі та обставини буття ми виділили кілька причин, які відібрали у нас Крим. Не хочеться вже говорити про владний фактор цієї втрати, про те, як він накопичував свою негативну дію протягом 23-х років українського суверенітету та, зокрема, після Революції гідності. Як наші захисники, окрім відомого Юлія Мамчура, без жодного пострілу покинули  позиції. Але навіщо вкотре посипати собі голову попелом чи безрезультатно ганьбитись? А тим паче казати, що всі кримчани хотіли і хочуть жити під прапором України.

«Але з референдумом вони поспішили», – каже астролог Влад Росса. Зіркове небо йому показує, що «Крим може стати турецьким – в результаті конфлікту між Росією та Туреччиною, який переросте у страшну війну. Її можна було б уникнути, якби кримчани пам’ятали, що Крим завжди був територією Кримського ханства, Золотої Орди, а пізніше –  Османської імперії, коли Росією там і не пахло».

Можливо, не варто було згадувати цю думку, тим паче, що й Україною у ній не пахне. Але поки не маємо чіткої державницької політики та твердих кроків щодо Криму, то дивимося на зорі. І віримо, що вони будуть світити на нашому боці. Бо Крим – наш! Український!

Марія ПАЛЮГА